Тернистий шлях до мрії

Стрілися двоє…

— Я закінчила Харківську академію культури в царині хореографії, тож уже зі студентських часів та й згодом часто виступала з різними танцювальними колективами за кордоном, пристойно оволоділа англійською, полюбляла при нагоді подорожувати світом, — зізнається Людмила Велла. — В одній із таких поїздок до острівної Мальти цілком випадково познайомилася з тамтешнім хлопцем Меттью, з яким певний час потому спілкувалися в інтернеті. А вже зустрівшись знову, вирішили більше не розлучатися та створили сім’ю…

— Коли вперше потрапив до України і лише проїхав від Харкова до Куп’янська, аби зустрітися з батьками Людмили, то був просто приголомшений грандіозним, як для мене, простором — широченними ланами, лісними угіддями, кількістю водойм, різноманітністю ландшафтів. Після маленької Мальти, площа якої навряд чи перевищує межі тільки одного Харкова, здалося, що перебуваю на неосяжному всесвіті з безкрайніми обріями, тому відразу закохався в цей чудовий благодатний край. Тож настільки вражений масштабами та потенціалом України, що саме тут сподіваюся сповна реалізувати амбіційні плани, — запевняє спадковий мальтійський фермер Меттью Велла.

Гармонійна родинна адаптація на Слобожанщині

Відтак саме за ініціативи Меттью шість років тому молодята разом з однорічною донькою Анжеліною переїхали до Харкова, де мали невеликий сімейний бізнес та були цілком задоволені життям-буттям. Хоча, як зізнається Меттью, йому, що звик до фермерського укладу господарювання, мегаполіс із його галасливим ритмом не вельми подобався. Саме тому чотири роки тому родина обзавелася ще й чималенькою дачною ділянкою в садовому товаристві поблизу Кам’яної Яруги, де її господар не лише насолоджувався цілющим повітрям та спокоєм, а й активно впорядковував «фазенду», завів тут кількох кіз та курей. Адже раніше на Мальті разом із батьком вони утримували родинну ферму на понад сотню дійних корів, поруч з якою власноруч звели ще й житловий будинок.

— Так само власноруч чоловік збудував і нашу майбутню комфортну оселю на дачі, де запрошений фахівець укладав лише дах, а все інше зроблено його руками, — з гордістю констатує Людмила. Дружина відзначає справді золоті руки свого чоловіка, адже майже все на обійсті зроблено саме ним, слідом планувалося внутрішнє оздоблення будинку, був ще й радісний привід з нагоди народження другої доньки Емілі та приїзду батьків Меттью з Мальти. Останні б залюбки залишилися з дітьми та онуками, їм усе сподобалося в Україні, аби не проблеми зі здоров’ям… Усе начебто добре налагоджувалося, планувалися подальші обнадійливі перспективи, але в одну мить мирне життя обірвалося…

Вимушена еміграція та сімейне поповнення

З першого дня повномасштабної війни Харків та його приміську зону, як зрештою, майже всю область, рашисти нещадно обстрілюють та руйнують, але особливо страшно було на початку. Ворог дістався майже впритул, значну частину Слобожанщини було окуповано.

Родині довелося терміново віддати іншим господарям власних кіз та евакуюватися до Мальти. Втім, уже через рік, після визволення майже всієї Харківщини, родина Велла повернулася до України, де Людмила народила третю донечку — Віолетту.

На жаль, під час окупації Куп’янська від побачених жахіть, скоєних рашистами, та поневірянь передчасно помер Людмилин батько… А обидві її старенькі бабусі — одна поблизу Куп’янська, а друга — біля Борової незмінно залишаються у цих найгарячіших точках, де ними опікується Людмилина мати.

Екоустремління на привіллі — з ранку до ночі

Останній рік уже багатодітна дружня родина проводить на дачній садибі — тут спокійніше, ніж у Харкові, хоча смертоносні ракети та дрони, буває, ширяють у небі. Господарі зізнаються, що переважно харчуються власною екологічно чистою продукцією. Наразі в їхньому господарстві 12 кіз (п’ять — дійних), порося, кури, кролі, собака, евакуйована із Сєвєродонецька, восьмеро цуценят (яких треба прилаштувати в добрі руки), три кицьки. А ще доглянуті город та фруктовий сад, тож свіжі вітаміни також у щоденному раціоні.

Особлива гордість — альфа-самець, красень-козел високопродуктивної нубійської породи, мати якого дає до 4,5 літра молока на добу. Від нього вже є потомство, отже, справи потроху йдуть угору. Нещодавно ветеринари ретельно обстежили рогату череду, от-от виготовлять паспорти на кожну тварину.

— Мріємо, якщо стабілізується ситуація й чимскоріш закінчиться нашою перемогою ця клята війна, збудувати поруч ферму й утримувати до 50 кіз та баранів, усерйоз займатися фермерством. Ми з чоловіком палкі прихильники популярного сьогодні у світі екологічного напрямку, активно впроваджуємо його у власній родині, радимо і сприяємо розвитку цього руху серед друзів та знайомих, — ділиться думками Людмила.

Вона також освоїла виробництво козячого сиру, для чого набувала безцінного досвіду на Мальті та в Італії, і тепер її знайомі охоче замовляють і ласують цим делікатесом.

— Ми з дружиною прокидаємося дуже рано, адже у нас велике господарство і справ завжди вистачає. Пораємося на свіжому повітрі, працюємо лише на себе, до того ж удома (!!!), й реально відчуваємо результати власних зусиль. Іншого способу життя не уявляю, й на такій родючій та щедрій українській землі просто неможливо працювати погано, — стверджує спадковий мальтійський фермер.

— Особисто я сприйняла такий спосіб життя для себе свідомо й цілком задоволена цим вибором. Бо раніше часто гостювала у дідуся в селі, він також тримав кіз. Отож люблю і розумію свійських тварин змалечку. Так само вже наші діти ростуть у чудовій природній місцині, спілкуються з усім навколишнім живим багатством, всотують у себе цю джерельну гармонію — що може бути краще?! — резюмує його дружина.

Покладатися тільки на себе

Саме за таким принципом живе ця працьовита родина, бо й справді, розраховувати у затишній, але малолюдній місцині на термінову сторонню допомогу складно.

Але до Харкова автівкою від їхньої дачної оселі — 10 хвилин їзди, так само — у протилежний бік до Чугуєва. Подружжя висловлює щиру вдячність за чуйне ставлення до їх багатодітної родини з боку Ольги Михайлової — старости тутешнього села Кам’яна Яруга, а також цілком задоволене послугами місцевої амбулаторії сімейної медицини та рівнем знань у гімназії, де, зокрема, навчається у другому класі їхня старша донька Анжеліна.

Вони ні на що не скаржаться, розраховують лише на власні спроможності й скромно просять владні структури лише підсипати щебенем дорогу на їх вулиці.

Ось так під час війни, не втрачаючи оптимізму, громадянської гідності та звичайних, утім найнеобхідніших саме в лиху годину добросердечності й людяності, живе та розбудовує власну справу ця міцна інтернаціональна родина.