Тиждень біографії та клас-музей репресованого письменника, який писав про Черкаські й Руські Тишки

16 – 19 травня в Україні втретє  відзначається Тиждень біографії. Започаткували таку гуманітарно-просвітницьку акцію складної весни 2022 року. Трагічний травень і цьогорічний. 

Чому обрано саме такий тиждень? Бо на 16 травня у світі припадає День біографа. Він збігається із міжнародним днем мирного співіснування. Останнє для українців поки що недосяжне  з існуванням сусіда-агресора на півночі. 

Саме у північній частині Харківщини додається зараз трагедій у біографіях  міст,  сіл та їхніх мешканців. Село Руські Тишки Циркунівської громади найбільше постраждало ще від перших днів повномасштабного вторгнення. Звідси протягом двох з половиною місяців вороги обстрілювали Харків.  

Як дописується біографія села зараз? Рядками хроніки. 

«16 травня 2024 року. Руські Тишки. О 14:30 російські військові завдали авіаудару керованою авіабомбою по відкритій місцевості. Без постраждалих»

 

«Жителі сіл Руські Тишки та Черкаські Тишки отримують вікна від благодійної організації  Global Empowerment Mission (GEM)».

Біографи і дослідники біографічних видань цього тижня розповідають про свої секрети роботи над  книжками-біографіями,  залучають до цього літераторів і музейників, журналістів і краєзнавців.

Біографії жертв репресій мають спільні риси у різні епохи

Слова батька, звернені до сина у художньому творі: 

 «Ти ж бачиш, вони всяку правду вигнали.   І їм треба нащось винищити старе людське покоління, аби новим людом керувати так, як вітер перекотиполем».  

Це Тодось Осьмачка, який пройшов сталінські тюрми і аж наприкінці 50-х, за кордоном, знайшов у собі сили написати моторошну прозу під назвою «Ротонда душогубців». Там  реальна біографія автора  переплітається з фантасмагорією. Він описує червону таємну ротонду, в якій Сталін вимовляє те,  чим керується будь-яка антилюдська верхівка: «Суспільство мусить бути очищене. У нашім труднім ділі вам будуть товаришами обман, зрада, душогубство і витривалість!»

У Руських Тишках бувала я 2017 року, там дізналася про письменника, чия доля  ілюструє втілення  подібної теорія на українських землях.

Досі мені не траплялися  школи на Харківщині, де були б  міні-музеї на честь репресованих письменників.

Учителька Русько-Тишківської загальноосвітньої школи Олександра Петрівна Холод пояснила:

— Василь Нефелін — забутий письменник, але не для нашого села, в якому він жив і вчителював наприкінці 20-х років. 1937 року був репресований, а реабілітований аж через 20 років. У  музеї йому присвячено  кілька стендів: «Віхи життя», «Доля “плужан”», «Нефелін у спогадах тишківців» і «Микола Холодний   —  дослідник творчості Василя Нефеліна».

Допомагав нам зібрати матеріал для музею поет, публіцист і перекладач, «шістдесятник» Микола Холодний, який теж зазнав політичних переслідувань. У вітринах — фото різних років, копії листів і спогадів.

Село дитинства – під хвилями штучного моря, села юності  нищать вороги

Біографічна довідка у книжці 1961 року «Ранок його життя» повідомляє: «Василь Данилович Нефелін (Нагорський) народився 1907 року  у селі Сваром’ї Вищедубечанського району на Київщині в сім’ї вчителя. 1925 року друкує перші вірші й оповідання. 

У 1930-31 роках — співробітник журналу «Плуг» (Харків). Видає збірку оповідань «Із глибини» і повість «Будні». 

Деякий час учителює, потім працює в редакції чернігівської газети “Більшовик”, друкуючись у місцевій і республіканській пресі. 

1959 року вийшла збірка «Солонські оповідання». Звичайно, 1961 року ніхто не згадує про арешт, заслання і реабілітацію письменника.

Село Сваром’я, про кілька десятків казенних селян якого є записи у Книзі Київського намісництва 1787 року, належало на початку ХХ століття Остерському повіту Чернігівської губернії. 

У давнину біля Сваром’я й Старосілля існувала переправа через Дніпро, бо до середини XVIII століття це був єдиний торговий шлях з Києва до Остра і Чернігова, далі вглиб імперії. Можна прочитати і про Сваромський поштовий тракт. Території  ці вже в радянський період об’єднували, перепідпорядковували  і навіть затоплювали.

Рідне село Василя Нефеліна  було на лівому березі Дніпра, тож біля нього теж розгорнулася битва за Київ: у ніч на 27 вересня 1943 року біля Сваром’я  переправлялися бійці стрілецького полку.  

Над місцями тих боїв тепер хлюпоче Київське море. Близько 300 населених пунктів, чия історія в багатьох випадках починалася в добу Київської Русі, опинилися наприкінці 50-х у зоні затоплення гігантським водосховищем. 

У серпні 1959 р. Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про спорудження Київської ГЕС  —  першої в  Союзі побудованої із збірних залізобетонних конструкцій і без водозливної греблі. 1960-й  —  рік будівництва дамби Київської ГЕС. Від 1959 до 1964 року народжувалося «штучне море» загальною площею до 1000 кв. км. Заповнювалося воно водою Дніпра до 1966 року.

Чому син учителя Нагорського  обрав псевдо на честь темного каменя

Мене зацікавила  копія диплому з відзнакою про закінчення 1950 року  Василем Даниловичем Нагорським Чернігівського державного учительського інституту (заочне відділення) за спеціальністю «українська мова та література з правом викладання в 1-7 класах».  

Документ, як і годиться, з печаткою, виданий аж наступного року після успішних іспитів. Можливо, тому, що заочник ще не був реабілітований. Найбільша підтримка тоді була мамина. Вірші, присвячені матері Парасковії Степанівні, теж розмістили  в цій маленькій експозиції.

Звідки таке прізвище — Нефелін мені пояснила Олександра Петрівна Холод.

— Нефелін — це камінь темного кольору. Він обрав собі як псевдонім. Це не дорогоцінний камінь. Мабуть, таким твердим, сильним духом хотів себе уявляти Василь Данилович. Він би залишився в нашому селі. Чому виїхав? На роботу вчителем його взяв голова сільради Павло Холодний, дав йому ключі від школи, сказав: «Ось і завідуй нею. Поїдемо з тобою в серпні отримувати наочність у Липцях». Тоді в Липцях був райцентр. Встали вони о четвертій годині підводою їхати, бо ж не було транспорту ніякого. По дорозі бандит розстріляв цього Холодного.  На  руках Василя помер  голова сільради.

Окремо розміщено матеріал про цього першого сільського керівника Черкаських Тишків. Прожив Павло Андрійович Холодний  усього 30 років. Народився  1897 року в багатодітній сім’ї. Любив ремесла і книжки. Одружився з  дівчиною із свого села. Самотужки збудував маленьку хату для своєї родини, у якій було троє дітей. Посадив сосновий бір біля Черкаських Тишків. Викопав кілька криниць у степу і щороку їх чистив. А ще ж ті колодязі, що в селі, доглядав. На фотографії він швидше схожий на замисленого учня, аніж на сільського керівника складних років.

Усього три роки прожив під Харковом Василь Нефелін, випускник чернігівських педагогічних курсів.  Цікаво, що однолітками, 1907 р.н.   були  Василь Нефелін і Василь Мисик.  Згадався з іншого приводу написаний чужий рядок: «Поети Василі — які сумні слова». Обоє — сільські хлопці, захоплені літературою. Навіть почерки у них дещо подібні — акуратність маленьких літер.

«Думками і почуттями я в 1927 році»

Так писав Василь Нефелін 1959 року своєму другу Гаврилу Санжаревському, який спершу працював на швейній фабриці у Липцях, був обраний  сільським головою у Черкаських Тишках. 

Дружина Санжаревського вчителювала у молодших класах. Нефелін писав своєму другові, коли працював над книжкою «Ранок його життя»: «Дякую за цінні відомості про тишківців, вони допоможуть мені в роботі, увиразнять деякі образи і я намагатимуся уникнути можливих у таких випадках помилок.  Життя моє склалося не зовсім вдало. 

Працював у редакціях Харкова, потмі у Чернігові, одружився, а 1937 року не з власної волі потрапив на Далекий Схід. 1944 року  мене із двобічним туберкульозом «звільнили» звідти чекати свого фіналу до міста Остра, де жила сім’я. Але вдома я одужав, почав учителювати. Восени 1956 року мене повністю реабілітували.  Тепер я залишив школу, знову зайнявся літературою. Розлучився (дружина некрасиво поводилася за час моєї відсутності), живу із старенькою мамою.

Єдиний син закінчує Київський політехнічний інститут. Ось коротко і все. Життя майже минуло, а здається, що і не жив».

Дослідники цитують  таке формулювання із справи арештованого 1937 року Нефеліна (Нагорського): «В минулому секретар редакції і член редколегії націоналістичного журналу «Плуг», був запрошений туди до співробітництва редактором цього журналу Пилипенком — активним учасником контрреволюційної терористичної організації (розстріляний)».  

Герой нашої розповіді відбувся вироком — 10 років виправних трудових таборів.  1944 року йому милосердно дозволили померти вдома.  Але на українській землі хвороба відступила. Дочекався реабілітації. Отож цитата з 1968-го, останнього року життя Василя Нефеліна.  Зважте, що Тишки Черкаські були  об’єднані  тоді з Руськими спільною сільрадою, річкою і школою.

Як Черкаські й Руські Тишки стали Козачими Лужками

«Дорогі мої тишківці! Я замолоду справді працював у Черкаських Тишках і завжди тепло згадую це хороше та близьке мені село, пам’ятаю й досі багатьох його людей — і своїх учнів, і дорослих тоді селян. Тому лист ваш — лист молодих тишківців, серед  яких є, напевно, діти, а то і внуки моїх колишніх друзів та знайомих, – дуже зворушив мене. Вийшла моя повість «Ранок його життя», в якій використано чимало матеріалів із життя вашого  села 1928-1929 років (назва його, як і прізвища та імена дійових осіб у книжці змінені)».

Такий  лист зберігала Олександра Петрівна Холод,  яка в юності разом з учнями, працюючи в школі піонервожатою,  листувалася з письменником. Її учні писали дослідницькі роботи для конкурсу Малої Академії наук про Василя Нефеліна. 

У Харківському районі посідали з ними перші місця, а на обласному рівні потрапляли до призерів. Приїздив до них у школу й Микола Холодний, привіз чимало книжок, навіть районну газету з літературною сторінкою і фотографією літературної студії імені Василя Нефеліна.

Дозволю собі процитувати, чим починалася книжка В. Нефеліна «Ранок його життя». Черкаські й Руські Тишки стали тут Козачими Лужками, але місцеві назви Підгора і Шлях збереглися.

«На північ від Харкова, у великій долині лежить село Козачі Лужки. Звивиста поганенька річка ділить його на дві частини: більшу, що розташувалася між річкою та покритим лісом узгір’ям, яке тягнеться аж до міста, і  меншу, вибудовану далеченько за болотистою низиною, вздовж грунтової дороги на Бєлгород. На Підгорі, як зовуть лужківці більшу частину, є давнє поселення.  

Тут сільська площа з товстелезним в’язом посередині, церква, велика крамниця, два колишні поміщицькі будинки, в одному з яких тепер сільрада. Оселі навколо площі добротні, під бляхою або черепицею. Садиби обгороджені парканами. Далі хати вбогіші — під соломою, але всі в садках… 

Тут ось наддорожня частина або Шлях по-місцевому. Хати маленькі, за тинами, а то і кількома жердками. Садки молоді. На вулицях півдесятка дерев, тільки осокорів, стоїть біля цегляної, теж нової, крамнички. Обидві частини села з’єднуються довгим, може з кілометр, насипом по низині, і під самою Підгорою дерев’яним мостом. 

Сонячного теплого дня в серпні 1927 року так близько обідньої пори на Шляху біля осокорів  спинилася парокінна підвода. З неї зліз  високий сіроокий юнак у пильовику, зняв дорожню корзину, з якими тоді їздили небагаті люди, і пішов до крамнички». 

Ось  так починається книжка «Ранок його життя», яку написав колись Василь Нефелін. Фактично портрет українського села 20-х років.

На шкіряних заводах порошком із каменя нефеліну дублять шкіри, надаючи їм міцності й гнучкості. 30-річного письменника з таким псевдонімом система 1937 року почала випробувати на незламність.  

Тоді саме вийшла його повість про село «Будні» з небезпечним епіграфом із Фрейда 

«Досягнення спокою — найбільша втіха». 

Впевнений господар на землі спокійний і в тому його життєва втіха. 

Подібне тлумачення та ще й дружба із Сергієм Пилипенком  тягнули на звинувачення у фашизмі. Через багато років напише він колишньому односельцеві «Спасибі Вам за теплу пам’ять».