Триває Стус-фест-2025. В Австралії слухали про Валентину Стус і дружин харківських репресованих поетів

Cтус-фест-2025  охоплює 50 подій у 20 країнах.  Він триває від дня народження поета і правозахисника Василя Стуса 6 січня до кінця місяця. 

Це  міжнародний фестиваль, ініційований театральною спільнотою DSP (Dead Society Poets) -  незалежною театральною спільнотою (Київ), яка виросла з камерних поетичних вечорів різними мовами, згодом – поетичний театр.

Нинішнього року також активно залучені ProEnglish Theatre of Ukraine (англомовний театр у Києві) і Театр Воєнних Дій (теж столичний, з  акторами-військовими і ветеранами).

Фестиваль передбачає об’єднання та перегук Стусо-суголосних проєктів в Україні та за її  межами.

Вдруге до фестивальних подій долучається Союз Українок Австралії.

Нас запросила  очільниця Союзу Українок штату Вікторія (Австралія) Наталія Пошивайло-Таулер, яка також працює у Світовій Федерації Українських Жіночих Організацій  та Світовому Конгресі Українців. Її посада віце-президентки у згаданому Конгресі передбачає гуманітарний вплив на Східну, Південно-Східну Азію, Океанію та Африку.

Онлайн-зустріч Літературного клубу «Мальви» охопила цього разу читачок семи країн – Україна, Німеччина, Естонія, Казахстан, Туніс, Туреччина і Австралія.

Тож ділюся деякими фактами і спогадами, які  я озвучила на цьому зібранні.

Шлейф королеви Єлизавети ІІ на коронації  був такий довгий, що ним опікувалося шестеро молодих фрейлін. Отак дружинам поетів досі відводиться моральна і соціальна місія   –  нести «шлейф»  свого чоловіка, невидимий, але важкий.

За збігом життєвих обставин, у юності спершу я побачила  не дружин політв'язнів сталінських таборів, а слухала у письменницькому клубі початку 80х на творчому вечорі  вдову  когось із письменників-харківців із спокійною біографією на тлі бурхливої епохи. На жаль, імені ювіляра  не згадаю. Усе затуляє образ незворушної й навіть знудженої вдови, яка сиділа в президії поряд із чоловіковим портретом.   У залі за тодішньою традицією зібралося багато молоді з обласної  літературної студії. Старші письменники-чоловіки говорили в стилі канонічному «я і ювіляр». Єдина жінка, та ще й така близька  прозаїку чи поету,  в тому калейдоскопі офіційного згадування могла додати людяних нот. Але  з її промови вимальовувався коронаційний портрет  соцреаліста-ударника, який рано вставав, щоб спочатку писати, а вже потім снідати, тож місія дружини при ньому  – створювати комфорт моральний і гастрономічно-кулінарний. Про письменницькі сім’ї – кілька іронічних  строф із моєї першої збірки 1984 року.

***

Чоловіки у поетес розводять квіти.

Дружини у поетів – теревені.

Тож за талантами такі родини квити.

Там вітрові не тісно у кишенях.

Поважне, ніби торт,   –  «вдова поета».

«Вдівцеві поетеси»  –  де ви чули?

Вдова живе на переправі Лети

і перевозить в майбуття минуле.

А чоловік у жінки, що римує,

посадить сад, як не помре раніше.

І втішиться, що сад перезимує.

І слава Богу, віршів не напише.

Уже поза спілчанськими стінами мені пощастило студенткою   познайомитися з поетом і перекладачем Василем Олександровичем Мисиком, який витримав від 1934 року Соловки, вижив, пішов добровольцем на фронт у 1941-у, але з оточення в Криму, на Керчинському півострові, потрапив до табору вже нацистського. Була втеча і знову армія. Свою Марію він зустрів у страшний час повторних  післявоєнних арештів інтелігенції.

Василь Мисик – перший ліворуч, біля нього  -  рідні  сестри. У центрі найвища жінка – Марія Іванівна Таран-Мисик, перед нею стоїть письменниця Інна Христенко, донька репресованого і знищеного системою вчителя з Харківщини Митрофана Христенка, поряд із нею поет, який теж був репресованим, Іван Вирган, арештований 1940 року. Це Павлове Поле, Харків

І Мисик, і Вирган винними себе під час слідства  не визнали. Це врятувало їм життя.

Марія Таран-Мисик стала не просто дружиною тоді ще не реабілітованого безправного вчорашнього в’язня, а рятівницею. Спершу душі й тіла свого Василечка (вони так спілкувалися – «Василечку – Марієчко», перешіптувалися, коли я залишилася в кабінеті господаря, а він вийшов тихо сказати оте своє «Марієчко». Обом було  під 80). Отож спершу лікарські трави й  рівновага спілкування у місті, де особливо полохливі знайомі продовжували переходити на інший бік вулиці, якщо бачили Мисика. Ворог народу, позбавлений  права друкуватися, публічно виступати. Він працював бухгалтером, навчався паралельно на математичному відділенні Харківського університету.

 Дружина турбувалася  про прижиттєву реабілітацію Василя Олександровича, а після його смерті  – про послідовне впорядкування архіву, численні публікації в журналах, уже безгонорарних.  «Те, що вона зробила, під силу хіба що великому відділу академічного Інституту літератури»,  –  говорили  про систематизацію архіву і оприлюднення матеріалів перекладача й поета.

Цитата із Юрія Шевельова:

 

У дотеперішніх реабілітаціях так багато замовчувань, недоговорень і вільних або невільних перекручень, що з цих зерен може прорости цілий ліс Нової Великої Брехні (Юрій Шевельов «У довгій черзі: проблеми реабілітацій», 1990 рік).

 

Це рік посмертної реабілітації Василя Стуса.

Він народився в Рахнівці на Вінниччині. Маленьке подільське село на кількасот мешканців. Кілька років тому там  закрили школу.

У травні 1991 року на Вінниччині  проходило Шевченківське свято із закордонними   гостями. Австралія, Канада, Румунія.

Тоді запросили і багатьох молодих поетів, переважно киян – Ігор Римарук, Антонія Цвід, Марія Матіос. Була і я – з Харкова.  Старійшина української діаспорної літератури Дмитро Нитченко з донькою Лесею Ткач з Австралії. До 1943 року сім’я жила в Харкові.  Пані Леся у 90-х працювала на радіо, готувала програми українською мовою.

Письменники, особливо діаспоряни, почали наполягати, щоб заїхали до рідного села Василя Стуса. Бо головною метою мандрів був Немирів і  музей біля пам’ятника Некрасову, де також згадувалася Марко Вовчок, яка в Немирові жила уже у свідомому віці, а не так як Некрасов – немовлям. Навіть у селі із назвою Вовчок записувала фольклор.

 Отож Рахнівка. Травень 1991 року. Не знаю, до кого найбільше прислухалися, але ми туди таки  заїхали. Нам представили двох літніх людей, які вийшли під дерев’яний парканчик своєї садиби. Тітка й дядько Василя Стуса. Травневий яскравий день і дві постаті. На відстані часу вони здаються мені обоє в якихось куфайчинах. Сіре, чорне.    

Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

 

Так писав їхній племінник Василь. На садибу нас не кликали. Розмова була коротка, ніби зібгана. Вінницькі організатори  нашіптували, що запізнюємося. Рідні зразу сказали, випереджаючи наші запитання: мовляв, Василь поїхав із села на Донбас  давно, ще зовсім малим,  ми тут люди прості, а він  все книжки читав. Нам він листів не писав. Ми його тільки дитиною й бачили.   

«Моя Україна забула сміятись». Отака неусміхнена аж налякана стояла родичка Стуса разом із чоловіком за хвірткою. Стояла й чекала, коли ж нарешті оті гості з Канади й Австралії, різних міст України сядуть до свого красивого автобуса й не питатимуть її нічого про Василя. Можливо, до них навідалися напередодні  гебісти, провели «профілактичну бесіду», щоб зайвого не говорили.

Ніби  на закам’янілій хвилі  польового вітру або на бронзовій гойдалці (можливо, краще   –  колисці часу)  проступило обличчя поета.

1991 року познайомилася  я з тоді  юною поетесою Валентиною Сторожук.  Вона давно авторка численних збірок, а ще – мама воїна, який від років АТО воював на сході. І зараз – доброволець ЗСУ, на Донецькому фронті. Із рядків його мами.

ВАЛЕНТИНА  СТОРОЖУК

СТРАДНИЦЬКІ ВІРШІ

Пам’яті Василя Стуса

Страдницькі вірші не пишуться в теплому ліжку.

Хто зна, чи Муза, чи Бог посила такий дар.

Краще дивитись, як інші страждають, з обніжка,

Волі не знати, але і не звідати нар.

Страдницькі вірші висмоктують кров, ніби п’явка,

Спалюють серце, неначе жертовний вогонь.

Хтось, як та шавка, над повною мискою дзявка,

Й хоче, щоб страдником нація звала його.

Мало охочих вінець одягнути терновий:

Прут, навіть з бука, не перебиває вухналь.

Маймо в серцях хоч би трохи тепла і любові,

Може, поменша хрестів і загострених паль.

Хай нас Всевишній навчить за народ свій страждати

І не грішити, щоб інші не знали тортур.

Царствено входить Василій до кожної хати

І за собою веде посівальників гурт.

Щастя-здоров’я бажає, і мудрості, й сили,

І щоб позбутися болю й страждань в рік Новий.

В день Василя промовляють до мене, Василю,

Страдники ті, що любили народ, як і Ви.

Юний Чумак, що від кулі поліг, і Стефаник,

Кожна новела якого і досі пече.

Страдники ношу важкую беруть, як титани,

Легше було б їм, щоб кожен підставив плече.

Страдницькі вірші не носять яскраві сукенки,

І через те їх не любить святкова юрба.

Цвинтар ілюзій розстріляних взяв Симоненка.

Страдником бути – така Вам, Василю, судьба.

Як би не квітли яскраві квітки-одноденки,

Вдарять морози, посиплються геть пелюстки.

Страдницькі вірші, зболілі, немов у Шевченка,

Підуть в народ, щоб будити поснулі думки.

Будь-які служби безпеки світу використовують рідних, а особливо жінок (дружин у першу чергу, але іноді й матерів і доньок) для тиску на тих, хто у них в так званій «розробці». Тиску на інтелігенцію – письменників, художників, науковців.

Володимир Пасічник (ліворуч) і Анатолій Кіндратенко  (Харківський Рух і «Просвіта», очільники  80-90-х років  з дружинами). Фото з особистого архіву Марії Луговенко

Їх розуміли  й підтримували дружини. Особливо складно було Пасічникам.

Володимир Пасічник — один із засновників Народного Руху України  та його очільник на Харківщині.  Також він серед засновників Харківської групи Української Гельсинської Спілки.

Одна із двох сестер пана Володимира була в УПА, не витримала Воркути.  В УПА загинув брат. Родина пережила заслання, потім повернулася до рідного села на заході України.  Університетську освіту Володимир вирішив здобувати  у Харкові, бо в армії служив неподалік – у Чугуєві.  Працював ливарником в надзвичайно шкідливих умовах на Харківському тракторному заводі. Одночасно навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Писав вірші.

1964 року був виключений з останнього курсу університету за прояви так званої “буржуазно-націоналістичної ідеології”, не допущений до захисту готової дипломної роботи. У цей важкий період його підтримувала дружина.

1965 року  в  них народився син Степан. Нині – режисер, актор, засновник харківського театру-лабораторії «Р.S.» і головний режисер Харківського театру імені Шевченка, тобто Курбасівського «Березолю».

На 25  лютого 2022 року Степан Пасічник  готував прем’єру за п’єсою Миколи Куліша «Маклена Граса» - до 100-річчя курбасівського театру.  У Куліша все починалося так:

«Вдосвіта Анеля будила матір — неголосно, схвильовано:

— Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!»

24 лютого  «Мамо, та проснися!» гукали тисячі доньок у Харкові. Досі в нашій родині зберігаються квитки на ту виставу, яку сподіваємося побачити.

Досі на фасаді театру афіша невтіленої прем’єри. У театрі немає укриття, тож  будь-які   масові дійства заборонені військовою  адміністрацією.   І жіноча фігура на афіші – ніби гірке передбачення того часу, коли тисячі харків’янок стануть біженками.

Натомість театр «Р.S.» повертається до харківської публіки. І знову «Шукайте жінку!»  Комедія для трьох акторів про кохання

«ЧОЛОВІК МОЄЇ ДРУЖИНИ».

Art Area, де вони грають,  має  укриття.

У соцмережах на виставу запрошують так:

Дозволь собі посмішку в час, коли заплакати легше, ніж засміятися...

І на афішу в соцмережах винесли одну із  реплік комедії: «Обережно! Жінка не лопата!»

Молодий театр  у Київ.  Там грає Орест Пасічник, онук Пасічника-рухівця, син «березільця» Степана і, здається, обличчям більше схожий на маму-режисерку  театру «Р.S.» Світлану.

П.С. – це і постскриптум після слів великих сцен, видатних режисерів, і Пасічник Степан, але й Пасічник Світлана.

 «Зашнурована пара» — у цій київській виставі грає Орест Пасічник. Подружні баталії без антракту за п’єсою Едварда Олбі.

Джек та Джилл здавалися ідеальною парою, аж поки одного вечора Джек не оголосив, що йде від дружини. Замість сліз і прощань Джилл розгортає книжку, яку таємно писала протягом усього їхнього шлюбу — сторінку за сторінкою відкриваючи приховані істини, болючі образи та небезпечні секрети.

Ця вистава — інтелектуальна битва, яка ведеться між бажанням і реальністю, між двома людьми, чиї серця ніколи не перестають прагнути того, чого не можуть отримати.

Тож на фінал – знову Стус, який зустрів свою Валю на ескалаторі київського метро 1964 року.

* * *

Ти освідчувалась очима, ти освідчувалась плечима,

ти освідчувалась устами і мовчала.

Ти мовчала, як ніч зав'южна,

ти мовчала, як піч, натужно,

ти мовчала, як м'яч, безпам'ятно,

ти кричала,ти кричала — і сосни сохли,

і зволожені горла грілись,

ти кричала — світи струміли

кучеряво-сполохано,і гойдалося сонце в небі,

на землі дерева гойдались,

ти безстидницею услід мені завстидалась.

Запис засідання Літекратурного клубу "Мальви" (Австралія) доступний тут:

Еврідіка Дружина Василя Стуса Літературна подія, Стус-Фест 2025

Читайте також: 

Студентська дружба і посмертна слава Василя Симоненка і Миколи Сома

 [HP1]