У Новій Водолазі згадали чорнобильців і представили книжку про одного з них (фото, відео)

Коли вранці 24 квітня у Новій Водолазі прокидалися із острахом не від звуків дронів, а від обіцяних морозів, подекуди між розквітлими вишнями білів сніг. Він танув, як і людські спогади. 40 років від техногенної катастрофи – тривалий період, щоб нашарувалися інші біди – аж до сучасної війни. Але не все стікає водою забуття. Наприкінці квітня розмов і сліз у родинах, яких зачепила атомна аварія, більшає. Залишаються мільярдні борги держави перед ними і неоплатні борги моральні.

Весь 2026 рік в Україні  присвячений чорнобильським проблемам за рішенням Верховної ради України.

 

Близько восьми тисяч ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС мешкає на Харківщині.

145 ліквідаторів і 30 вдів  –  у Нововодолазькій громаді.

У різні роки випадало мені записувати спогади  чорнобильців. Серед моторошних – про покинутих домашніх псів у зоні, про нічне виття-плач, бо люди виїздили з переконанням повернутися за кілька днів, тому залишали собак прив’язаними. Тварин доводилося пристрілювати ще й через небезпеку поширення  радіаційного забруднення і генної мутації.

Тож двоє  псів, які вляглися на п’єдестал чорнобильського пам’ятника, були нагадуванням про той факт із 1986 року. Хоча ніби ж у тваринному світі й не існує поминок.

Зустріч у хабі «Єдність» із чорнобильцем Віктором Пінченком

Того ж дня  співробітниці міської бібліотеки Нової Водолаги влаштували зустріч з полковником у відставці, членом Національної Спілки письменників України, уродженцем Старої Водолаги Віктором Михайловичем Пінченком. Аудиторією були представники старшого покоління, які добре пам’ятають  тривожний 1986 рік. Відбулася презентація книжки, яка напередодні, саме до чорнобильських роковин, була підготовлена харківським видавництвом «Майдан».

Ірина Мироненко. «Доступ. Спроба портрета офіцера й поета Віктора Пінченка»

Фрагменти документальної прози

Перші дні травня 1986 року. Тоді ходила я Києвом, мокрим від постійного поливання, спорожнілим. Велогонка дружби із спортсменами соцтабору котить Хрещатиком. Сонячний ранок, а вони в дощовиках. Від чого намагаються захиститися? Мами з дітьми на руках, які на переповненому пероні благають провідників узяти їх хоча б у тамбур.

Вдруге Київ того року бачила у червні. Була я тоді наймолодшою делегаткою письменницького з’їзду. Усіх дітей з Києва уже вивезли. Місто одразу постаріло, притихло, стали помітнішими бабусі. Вони уже в сутінках продавали великі, одна в одну, але дешеві полуниці на вулиці поблизу Бесарабки. Вмовляли, що то не чорнобильські. Ягоди були справді розкішними. Ми їх нашим молодим літературним гуртом купили й почали куштувати просто посеред вулиці. Щось, правда, й до готелю «Київ» донесли, де жили раніше депутати, а їх змінили на кілька днів літделегати.

* * *

Пляшок, книжок іконостас.

І радіо, немов іконка,

Співає тонко-тонко-тонко

Щось на слова агентства ТАСС.

* * *

Київ. Чорнобиль. Важкий вертоліт.

В небі свинцевому цинковий слід.

Біля журнального столика п’є

Майже усе покоління моє.

Все, що завгодно, аби не вода.

Хто ця усміхнена і молода?

Ось такі собі «картинки з натури» від одесита-вісімдесятника Тараса Федюка. З’їзд проходив через дорогу від готелю «Київ», у вільному від сесій приміщенні Верховної Ради. Там слухали ми під осяйним штучним сонцем куполом Івана Драча, який майже кричав з трибуни: «Атомна блискавка вдарила у генетичний код нації!»

Із розмов з Віктором Михайловичем:

— Коли аварія сталася, я служив на посаді викладача в Рязанському вищому автомобільному інженерному училищі, на кафедрі автомобілів. Одразу з училища декілька офіцерів поїхало на Чорнобиль. І ми чекали звідти повернення, щоб хтось приїхав, розказав. Тривога вже в кожного була на душі — «хоч би не я туди потрапив»... А далі я від цього нікуди не втік з переведенням до Харкова, на військову кафедру автодорожнього інституту. Можна сказати, що служба на кафедрі для мене почалася в Чорнобилі.

18 серпня я вже заступив на посаду заступника командира з озброєння 25-ї хімічної бригади. Найстрашніше, що перед цим, коли у штаб округу мене викликали на співбесіду, попередили, щоб передчасно не набрав дози опромінення, бо все-одно раніше ніж за місяць-півтора мене ніхто із Чорнобиля не замінить. З 18 серпня я був там до 24 жовтня 1986 року. З перших днів я помітив, як просилися всі на станцію.

В моєму підпорядкуванні була, можна сказати, вся бригада, де 630-650 автомобілів, бронетанкової інженерної техніки і безпосередньо ремонтна рота, яка повинна займатися тільки ремонтом техніки. Так хлопці падали на коліна, щоб я їх відпустив на станцію, щоб вони пошвидше вибрали свою дозу і могли раніше звільнитися з Чорнобиля, замінитися.

Коли в неділю шикували всю бригаду, щоб підбити підсумки, то практично до людей не можна було нічого донести, бо суцільний кашель стояв. Ми один одного не чули. Вся бригада кашляла.

—Коли Ви вперше під’їжджали до цієї руїни, бачили здалеку четвертий блок, що врізалося в пам’ять?

— Я коли «пелюстку» (респіратор) одягнув на лице, мороз пішов по шкірі. І кинулося в очі, що з усіх боків до станції йдуть дроти на високих опорах, ніби павутина сходиться. А станції ще не видно. Я написав потім вірш, у якому виходять назустріч стовпи.

* * * Зібрав Чорнобиль нас в кулак,

Щоби тепліш було вмирати.

Немов засуджених до страти

Загнав у ядерний ГУЛАГ.

Стовпи, солдати, табори —

Полки, бригади, батальйони...

Благання, сльози і прокльони.

Угору — знизу, вниз — згори.

Оглянули зону, показали мені будівельні майданчики. Інженерно-саперний батальйон стояв буквально 120–150 метрів біля підніжжя станції. Тоді я один із перших чорнобильських віршів написав.

Був командир, як тільки я приїхав. Так у того офіцера обличчя таке смурне, як у самурая. Щодня офіцери милися в лазні й міняли білизну. А після цього могли й по 100 грамів випити горілки. Мені розповідали, що той «самурай» заборонив випивку категорично. І ні з ким не говорив. Коли я приїхав, він жодного питання не поставив, ніби мене й немає. Не розумів я, що в нього на думці як у команди ра. Ми ж, технарі, в одному кабінеті. І начальник автослужби, і помічники, і зв’язківці. Командир і я — підполковники. Підходжу: «Товаришу підколковник! Мені потрібен кабінет. Усі машини, які виїздять, я їхніх водіїв не можу проінструктувати». Промовчав. А потім мені переказали: «Він що приїхав сюди кабінети отримувати?!» Добре, що ми тільки два тижні разом працювали.

Потім приїхав Олександр Михайлович Мамиченко, теж підполковник. Людяніший був. Його попередника з обличчям самурая всі боялися, душу не розкривали. Найстрашнішим при тому командирі залишалося мовчання. Можливо, він тебе хоче здати або й посадити? Коли вже Мамиченко приїхав, то сказав, що можете збиратися, але щоб зайвого не дозволяли собі з випивкою. Не щодня. Людськими голосами побалакати. Думки людські поганяти.

—Ви дуже точно сказали про страх від промовчаного. Оце ми з вами й записуємо ці історії, щоб не замовчувати, не мовчати про ті часи.

Цей матеріал створено в межах проєкту Інститутом масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів