Українці Кубані і Харків. Кіноактор початку ХХ століття, бандурист Дмитро Байда-Суховій грав у радіоефірі 100 років тому

Ілюстрацією розповіді обираю фото, на якому 1916 року зафіксовані образи запорозьких нащадків – бандуристів  Кубансько-Чорноморського козацького війська. Наприкінці 18 століття на землі Кубані було переселено близько 25 тисяч козаків. Від середини наступного століття їхні поселення почали називати станицями. Катеринодар (Краснодар) став центром освоєння нових територій. Переселялися туди з Чернігівської, Харківської губерній, а також колишні козаки реформованих царським урядом території українських козацьких формувань – Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та інших. Переселення активно тривало десятиліттями. До 1860 року козацькі війська на Кубані налічували близько 200 тисяч осіб. З них формували кінні полки, піхотні батальйони і гвардійські ескадрони. Кавказ і Крим потребували кубанського (читай – українського) відчайдушшя і спадкового воєнного вміння.  Якщо не воювали «во славу росіі», то сіли хліб, займалися тваринництвом і рибальством. Спочатку розмір наділу козака не регламентувався, бо діяв принцип вільного займання. З часом станичники почали виконувати ще одну функцію –притягувати до себе інших переселенців з українських регіонів, тим самим зменшуючи в них «козацьку напругу». Адже козаки були схильні до бунтів й непокори. У суворих умовах Кубані вони свою енергію спрямовували на подолання природних труднощів та постійні сутички з народами Кавказу, яких поневолила московія.

Після Лютневої революції 1917 року на Кубані розгорнувся рух за створення державного утворення.

На початку 1918 року була проголошена КНР, яка згодом змінила назву на Кубанський край. До складу Краю входили Кубанська і Терська області (були вони й до радянського адмінподілу), Чорноморська й Ставропольська губернії.

Кубанський край активно обговорював ідеї про федералізацію з Україною. Ось на яких землях пройшла велика частина життя культурного діяча Дмитра Байди-Суховія. український актор, режисер, бандурист, збирач і пропагандист українських народних пісень, один із засновників вітчизняного кіно народився 1882 року далеко від Кубані. Село Нагірне на Полтавщині — місце його народження, але ще малою дитиною разом з батьками Дмитро  переїздить до Харкова. Родина була простою — батько працював ливарником на заводі, а мати —  кухаркою в лікарні офтальмолога Трінклера. Але хлопцеві хотілося не гуркоту верстатів, а інших звуків і відчуттів  — сцени й оплесків. Ще підлітком танцював у трупі Марії Заньковецької. Згодом виступав як бандурист-соліст. На початку ХХ століття вже мав власну трупу. Але йому хочеться більшого. Байда-Суховій укладає угоди з організаторами кіноіндустрії, яка стрімко розвивалася в усьому світі. До Першої світової він уже знімав театральні постановки популярних вистав. Крім того, він ще й грав у своїх фільмах.  Наприклад, у комедії «Кума Хвеська» забрав собі не тільки чоловічі, а й жіночі ролі. Про майстерність перевтілення можна тільки пофантазувати, бо та кінострічка не збереглася. Процес кінопоказу теж був цікавим: актори за екраном самі озвучували власні ролі, а режисер Дмитро Байда-Суховій ще й грав на бандурі.

Війна змусила повернутися до «хлібної професії». Разом з батьком актор працював у Петрограді на заводі, який виконував військові замовлення. Була в його біографії й служба в народній міліції 1917 року. Згодом йому пропонують створити на Кубані народний театр. До трупи Байда-Суховій запрошує акторів, яких  жовтневий переворот привів у Геленджик, аматорів старшого покоління і  молодь, яку паралельно вчить театральній справі. Отож колектив строкатий, складний для складання репертуару й керівництва. Але й режисеру ще немає сорока. Ідей і сил вистачає. Наприклад, створює при театрі майстерню декорацій і костюмів.

Олексій Нирко у статті «Доля українських кобзарів-бандуристів на Кубані» пише, що на крайовому радіо, починаючи з 1924 року (тобто паралельно із створенням радіодому в Харкові) виступають у прямому ефірі (інших форм мовлення просто не існувало) Дмитро Байда-Суховій та інші кобзарі із прізвищами, що швидше схожі на козацькі прізвиська: Михайло Горіх, Зот Діброва. Грає для слухачів Кубані Фаїна Квітка, яка стає дружиною Дмитра Михайловича. Рівень кобзарства підтримується і гастролями з України.

Так, на Кубань з Харкова приїздить Гнат Хоткевич. Його великі концерти відбувалися там ще на початку ХХ століття. Один із кубанських бандуристів конструює чергову концертну хроматичну бандуру з підставкою-ніжкою (як у басолі), розробляє моделі оркестрових бандур, демонструє їх 1929 року перед експертною комісією Української державної філармонії в тодішній столиці України Харкові.  

 Інструменти одержують високу оцінку та рекомендацію на  серійне виробництво. Одеська музична фабрика зробила 14 оркестрових хроматичних бандур. На ту пору Дмитро Байда-Суховій практикує вже гру дуетом.  Преса констатує: «Кубанські бандуристи завжди виступають на радіостанціях, всіляких концертах, вечорах в школах, клубах, хатах-читальнях міста і станиць. Окремі групи бандуристів подорожують».

Більшовики були проти приєднання Кубані до радянської України, але змушені були погодитися на проведення на тій території українізації. Тим паче, що, за переписом 1926 року, українці становили майже 67 відсотків населення Кубанського округу. Загалом у Кубанському регіоні їх мешкало понад 3 мільйони 100 тисяч осіб (майже половина від загальної кількості населення).

У 1923 році в Краснодарі відкрили дві українські школи. З часом почали переходити на українську мову викладання школи в селах та містах, навіть деякі технікуми й інститути. З’явилася україномовна преса, радіо. На українську мову переводилося діловодство. Активізувалося українське культурне життя.

Однак все це урвалося в 1932–1933 роках. Тоді на Кубані, як і на інших українських землях, що входили до складу СРСР, більшовики влаштували Голодомор. Паралельно з цим у краї почалися репресії проти прихильників українізації. Навчання в школах, діловодство були різко переведені на російську мову. Зникли україномовні преса і радіопрограми. У спорожнілі поселення почали селити росіян із півночі. Українців Кубані записувати як росіян. Їхню місцеву українську говірку почали трактувати як «козацьку балачку», що начебто є південним діалектом російської мови.

Від періоду бурхливого  відродження народного мистецтва  у перші десятиліття ХХ сторіччя до початку Другої світової війни бандуристів на Кубані залишилось в живих одиниці. Решта або була розстріляна,

 або загинула в таборах ГУЛАГу.

Про Байду-Суховія  інформація стисла: грав у харківських театрах, гастролював з українськими мелодрамами і ліричними комедіями. Під час Другої світової війни в Геленджику (нині курорт у Краснодарському краї рф) створив театр, який був знищений 1942 року. Митцеві судилося прожити 92 роки.  І на пенсії він продовжував брати участь у святкових концертах і творчих вечорах та навіть поїздках агітаційних бригад.

Агітбригадою проти України роблять Кубань у сучасній рф. Відкритий 1907 року пам’ятник Катеринині ІІ. Його знищили 1920 року, а 2006-го відновили.  Про найвідоміших лідерів «руского міра»  Тарас Шевченко писав: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину». У народних піснях співали: «Катерина, вража баба, лиха наробила. Степ широкий, край козацький та й занапастила». Ось вона й вивищується на краснодарському п’єдесталі не тільки над  своїм «свєтлєйшим» Потьомкіним, а й українцями – трьома кошовими отаманами Чорноморського козацького війська.

Окрема тема – «кубанські козаки» в російсько-українській війні. Тож будьте уважні, коли побачите в мережі таке фото.

Підпис до цієї композиції подаю мовою оригіналу: «Сей памятный знак поставлен в честь славных предков наших — кубанцев, наследников воинства Запорожского, послуживших русскому художнику Илье Репину прототипами героев картины „Запорожцы пишут письмо турецкому султану“». Тобто знову  «адін народ». До речі, на одному із сучасних роскіноресурсів  Байда-Суховій  уже «Суховейский». І діяч, зрозуміло, їхній.  Знаймо своїх.

Читайте також:  

Маріуполь. Український і німецький погляд на війни та жертви

 Луганські Шевченки - Тарас і Петро у фільмі та прозі

Тетяни Дейнегіної (фото, відео)

Луганські Шевченки - Тарас і Петро у фільмі та прозі

Тетяни Дейнегіної. Частина друга

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:

Телеграм: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti 

https://www.facebook.com/gromada.grp   

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/