Фото з сайту Київський столичний університет імені Бориса Грінченка
Видатному Борису Грінченку, який народився на Харківщині, за мудру спадщину завдячує поет, перекладач, член Національної спілки письменників України Володимир Верховень з Есхара.
Теплого квітневого дня в далекому 1999 році завітав я до харківського поета і педагога, прекрасного знавця рідної мови Я. П. Ніколенка. Яків Петрович мав надзвичайно багату домашню бібліотеку — ще б пак, сам філолог — викладав на кафедрі української мови ХДУ (нині — національний університет ім. В. Н. Каразіна), друкувався в наукових журналах, був укладачем словника старослов’янізмів та полонізмів, тож без книг не уявляв свого життя… По довгій розмові про поезію (мій візаві саме видрукував книжку «Біжать літа озиминою», до речі, в чугуївському видавництві «III тисячоліття») та мої творчі справи (у мене тоді ж вийшла збірка поезій «З полум’я і полину», яку я й приніс у подарунок), коли вже настав час прощатися, господар якось тепло, задумливо глянув на мене: «Заждіть-но, Володю…», а відтак підійшов до однієї з полиць своєї книгозбірні й дістав звідти ошатний ясно-червоної барви томик, таку собі обпалену подихом часу «цеглинку». «Знаєте, що це? — спитав, усміхаючись. — І сам-таки й відповів: — Грінченків “Словарь”. Чули про такий?»
Авжеж, як не чути! Лексичне багатство, яким ще в студентські літа обдарував мене мій добрий товариш по багатотиражці «Темп» (ХТЗ), журналіст і активний збирач букіністичних цікавинок Микола Тараненко. Тоді в чотиритомнику я й вичитав про питомо українське походження та значення власного прізвища: «Верхівень, вня м. Верховой, всадникъ». І приклад там-таки: «Учора два верхівні бігло за возом. Лубен. у.».
Тим часом пан Яків примостився до столу, взяв ручку і, попередньо спитавши, як моїх діток звуть, на чистій сторінці книжки перед титулом написав експромтом кілька римованих рядків:
«Урок Богдані і Тарасу
Про словниковий раритет
І як приборкати Пегаса,
І здобувати паритет.
…В руках у вас — це раритет,
В однім блочку — томів квартет».
Те видання й справді — рідкісне: «Б. Д. Гринченко. Словарь украинского языка. У.С.Р.Р. Державне Видавництво України. 1925». На звороті зазначено: «Ельзнердрук. Берлін. Друковано власним способом передруковування». Як пояснено в передмовці, «Державне Видавництво України випускає в світ цей наклад, зроблений у Берліні фотографічним способом». Тут-таки на початку подано й «Найголовніші правила українського правопису», які й сьогодні стануть у пригоді кожному. У «блочку» — аж 2178 сторінок!
Ось так несподівано продовжилося (і досі триває!) моє знайомство з життям і творчістю найпалкішого просвітника українців, письменника, видатного педагога, упорядника тлумачного «Словаря української мови», автора багатьох підручників, одного з організаторів товариства «Просвіта» Бориса Грінченка.
Про сам «Словарь…», певно, варто сказати ще кілька слів. Як відомо, свої перші спроби майбутній «будівничий словника» зробив ще в підлітковому віці: «…“Кобзар” зробивсь моєю Євангелією. Я почав писати по-вкраїнському, зараз же й писати усячину: починаючи з віршів та кінчаючи словарями!» Над обробкою словникового матеріалу, який уже не перший рік напрацьовувала редакція журналу «Київська старовина», Б. Грінченко почав працювати у 1902 році. І за два роки упорядкував чотиритомний словник, який налічував близько 68 тисяч слів. На той час це був найповніший і лексично найдосконаліший український словник. На початку 1905 року рукопис словника було подано комісії для участі в конкурсі на здобуття премії М. Костомарова, де його було відзначено другою премією. Як слушно зауважував мовознавець і філолог В. Сімович: «Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, хто схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу».
Тож і нині до «Словаря української мови» Бориса Грінченка залюбки звертаються не лише мовознавці, письменники та словолюби, а й усі, кого цікавлять невичерпні багатства рідної мови, краса і мудрість народного слова, культурні надбання української нації. У пам’яті мимоволі спливають відомі ще з шкільної парти слова-напучення Максима Рильського:
«Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля».
…З того часу «Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло» (Т. Шевченко) і в Дніпрі-Славуті, і в нашому Дінці — у жовтні того ж 1999 року не стало Я. П. Ніколенка, на 59-му році раптово урвався творчий шлях М. Я. Тараненка, немає серед нас і засновника чугуївського видавництва «III тисячоліття» поета В. О. Родіонова… Та живуть наші діти, підростають онуки, стоїть незламно Україна, виборюючи право на свою самостійність і самобутність у виснажливій війні з кривавою московською імперією. Під вибухи ракет і виття повітряних тривог народжується майбутнє України — нові сини і доньки, які з молоком матері спрагло вбиратимуть духовні істини, рідне слово і живу мову народу. А вона — «коштовний скарб» (І. Франко) — на сьогодні засвідчена в двадцятитомному академічному тлумачному «Словнику української мови» — багатющому зібранні вітчизняної лексикографії, яке успадкувало надбання своїх попередників — одинадцятитомного СУМ (1970–1980), і, звичайно ж, Грінченкового «Словаря…» (1907–1909). Загляньте, друзі, в нього без принуки, щоб скуштувати неймовірного смаку «достиглий овоч»!
Читати також:
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз