В Харкові готуються провести чемпіонат з «PPJ» — колись забороненої студентської гри

В світі існують тисячі різноманітних ігор. Спортивні та азартні, командні та індивідуальні, на логіку та на везіння. Є ігри публічні та салонні, примітивні та складні настільки, що в світі мається лише купка людей, які здатні в них грати. «PPJ» — це гра, яка може зацікавити багатьох людей, бо в ній головне — це риторика, логіка та увага. А карти — карти теж присутні, але вони є лише технічною частиною гри. Головне — комунікаційна майстерність та пильність…

Не в кожної гри є відомий та доступний для спілкування творець. Існує легенда, що шахи створив такий собі Сісса бен Дахір, арабський мудрець. Гру регбі придумав (теж за легендою) хлопець на ім’я Вільям Вебб-Елліс з британського містечка Регбі. А про деякі ігри нам точно відомо, хто саме їх створив. Наприклад, баскетбол є винаходом такого собі викладача фізкультури Джеймса Несміта з США, а гру «Ерудит» вигадав американський архітектор Альфред Мошер Баттс. Втім, усі ці творці ігор відійшли у вічність багато-багато років тому. З грою «PPJ» все інакше: її творець — наш сучасник, і, більше того, земляк-харків’янин, адвокат, кандидат юридичних наук Анатолій Тарасенко. Отже, якщо ця гра набуде світової слави, всі знатимуть, що вона родом з Харкова.

Пан Тарасенко каже, що створення цієї гри не було заздалегідь спланованим. Це дитя народилося спонтанно та через декілька життєвих обставин. Річ у тім, що Анатолій Тарасенко ще у радянські часи поступив на навчання у Харківський юридичний інститут (зараз — Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого). А там він підпав під вплив видатного вченого — академіка Володимира Сташиса. Совдепівська освіта була доволі схиблена. Майбутні юристи вивчали що завгодно — від теорії Маркса до історії КПРС. Але деякі життєво важливі дисципліни чомусь не входили в процес освіти. Наприклад, риторика. Майбутні адвокати, здавалося б, саме цьому предмету мали б надавати велику увагу. А його не було. І видатний академік вирішив розв’язати цю проблему нетрадиційним шляхом — зорганізувати у виші конкурси ораторської майстерності. І Анатолія Тарасенка, як людину, яка довела свої ораторські здібності, призначили головою журі цих конкурсів. Звісно, молодий, енергійний адвокат захопився цією роботою, він намагався «оживити» ці доволі мляві заходи, привнести в них щось справді ділове, реальне, практичне. І юні бажаючі відчути себе «Цицеронами» раптом потрапили в умови жорсткої конкуренції та високих вимог до якості своїх виступів. Хто пам’ятає «риторику» діячів тих часів — зрозуміє, наскільки це все виявилося несподіваним та незвичним для радянських та ранніх пістрадянських часів. Втім, довго це продовжуватися не могло. І після того, як на одному з конкурсів переміг «не той кандидат» — пана Тарасенка відсторонили не тільки від головування в журі, але навіть від будь-якої участі у проведенні подібних конкурсів. Втім, навіть тоді інші члени журі розуміли, наскільки важливою є для майбутніх юристів ораторська підготовка. І на одному з конкурсів під час дебатів вони підказали Анатолію Тарасенку подальший шлях, а саме висловили думку про перспективність командних змагань щодо професійних виступів, можливо, у формі питань-відповідей учасників. А не у формі замшелих доповідей на задану тему. Ця думка глибоко запала в душу майбутньому творцю цієї гри…

Йшов час, пан Тарасенко почав працювати науковцем своєї альма-матер, потім додався власний адвокатський бізнес, в якому риторика стала невід’ємним елементом успішної роботи. І задля опанування цього інструменту молодий фахівець відвідував безліч різноманітних семінарів, зокрема, ті, де виступав всесвітньо визнаний гуру в галузі комунікацій Алан Піз. З часом ситуація змінилася — вже самого Анатолія почали запрошувати на семінари та конференції в якості коуча.

Анатолій Тарасенко згадує: «Я став, так би мовити, граючим тренером. Там була цілковита атмосфера змагання, колективної творчої роботи, яка і наштовхнула на ідею гри з поєднанням навичок публічних виступів, словесних переконань і професійного розпізнавання маніпуляцій та обману у ділових спічах учасників своєрідного конкурсу з декламування».

Паралельно в Америці виникла «Бенг-бенг» — гра, що вважається американізованою версією інтелектуальних дуелей конкуруючих бізнесменів. А в нашому суспільстві набувала все більшої популярності «мафія» — гра, яку полюбили і студенти, і викладачі. І пан Тарасенко вирішив створити гру не гіршу, гру, яка б допомагала студентам та починаючим юристам опанувати риторику як один з найбільш важливих механізмів у роботі. За основу він брав просту і доволі примітивну гру «Вірю-не вірю». Але додав в неї тонкощі картярських ігор, шарм командних перегонів, елементи азарту та фахових навичок адвокатів, прокурорів, суддів тощо. Він створив гру, в якій, як і в реальному житті, злодії можуть спробувати дати представникам правосуддя хабарі, але ці хабарі можуть піти не на користь «перевертням у погонах» — навпаки, привести до їхнього програшу. І, з іншого боку, той «правоохоронець», який відмовиться від «хабаря» має більше шансів виграти і отримати приз цієї гри.

Гра, що починалася з банального «вірю-не вірю» поступово обростала різними тонкощами та правилами, інколи додавалися звичайні забобони картярних гравців, а інколи — просто божевільні легенди. Згодом цю гру помітили активісти студентських колективів та викладачі, але для постсовка це було неприємною несподіванкою. Гра в карти? Серед студентів? Та ви що?! Різні варіанти цієї гри поступово заборонялися керівниками або кураторами студентських колективів як у Харкові, так і в Києві, Одесі чи Львові. Але ця розвага через заборони не зникає, а, навпаки, кріпне. Більш сучасна версія «правди-неправди» переростає від суто студентської гри до вечірньо-нічної розваги просто молодих людей, а згодом — і до сильного механізму тімбілдінгу на різних корпоративних заходах…

Пан Тарасенко пояснює:

— Звісно, недолугі заборони радянських та пострадянських часів дещо пригальмували розвиток гри. Але не зупинили його повністю. Спочатку студенти використовували колоди звичайних гральних карт. Але згодом це стало незручно. Зараз у грі використовуються спеціалізовані карти. На відміну від звичайних гральних там не чотири масті, а дві. Також є карти, наприклад, «11», «17», «50», «100», яких нема в звичайній колоді, тобто, карти, кожна з яких має свій «номінал» і свій зміст. Якщо в звичайних карткових іграх на кшталт «покеру» чи «преферансу» гравці значною мірою покладаються на «везіння», то в цій грі головним елементом є не те, яка карта тобі дісталася, а як ти вмієш переконати в своїй правоті решту гравців.

— Це командна гра?

— І так, і ні, оскільки, дійсно, кожен поєдинок відбувається між командами, але, разом з тим, кожен гравець має можливість для самостійного прийняття рішень, ведення власної гри та реалізації власних талантів. Більше того, карти лише створюють умови для самореалізації гравців, слугуючи скоріш підґрунтям для їхнього самовираження, ніж обмеженням їхніх можливостей.

— Цій грі вже багато років. Чому саме зараз ви вирішили її відроджувати?

— В цьому році виповнюється сто років зі дня народження нашого Вчителя, академіка Володимира Сташиса (10 липня 1925 — 2 листопада 2011). Оскільки ця гра виникла завдяки його ідеям, я впевнений, що її відродження стане елементом зберігання громадської думки про цю величну особистість. До сторіччя з дня народження «ідейного батька» цієї гри ми вирішили провести першість клубів на Кубок Сташиса. Хто буде змагатись ще не відомо, але вже визначились з місцем, де знаходять один одного і бажаючі показати себе у публічних виступах, і азартні гравці, і дослідники (якщо не слідчі) солодкої брехні і гіркої правди, і спеціалісти по створенню і масштабуванню потужних клубів-команд — усі знаходять один одного на сайті PPJ.ua та 7373stashis.com або в соціальній мережі АТАКА.

— А чому така назва — «PPJ»?

— Річ у тім, що назва «вірю-не вірю» вже зарезервована, інші назви якось не прижилися, тому я і мої однодумці вирішили назвати цю гру на честь мережі приватних палаців правосуддя, які також виникли завдяки реалізації геніальних ідей академіка Сташиса. Щоб підкреслити тим самим, з одного боку, його причетність для виникнення гри, з іншого — практичну значущість гри для реальної роботи адвокатів, юристів, суддів. Також сьогодні ми готуємо інтернет-версію цієї захоплюючої гри. Думаю, за цією назво її буде легко знаходити в мережі Інтернет.

— Для кого ця гра? Для студентів-юристів чи не тільки?

— Для всіх. В «PPJ» однаково весело грають і дорослі, і діти. Це командна гра, тому кожен гравець може щось вигадати, тим самим привнести додаткові цікавинки для своїх друзів, аби фантазії вистачило. Риторика — одне з вмінь, які тренує ця гра — потрібна не тільки адвокатам чи прокурорам, адже вміння чітко і зрозуміло висловлювати свою думку необхідне, насправді, кожній людині. Як і логіка, до речі.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм