Вибух! З андеґраунду в мейнстрім: сучасний ренесанс української літератури

Про це Остап Українець, письменник, перекладач, видавець, військовослужбовець ЗСУ відповів на запитання "Громади".

-  Це сучасний ренесанс, - вважає Остап Українець. -  Але відродження ніколи не починається від завтрашнього дня, воно мусить починатися з читача, з того, що він матиме інтерес, захоче книжки купувати і читати. Я переконаний, що нинішній ренесанс розпочався не сьогодні, а ще до 2014 року.

Просто генерація читача мала перерости в поточну генерацію  сучасних молодих  письменників. Це були спочатку самвидавні історії, вони часто виходили власним коштом чи у дрібних видавництвах, малими тиражами, а потім ці люди ставали авторами, публікованими письменниками і письменницями.

Мені 31, і я бачу, як генерація письменників, що є моїми ровесниками, переходить з андеґраунду в мейнстрім. Війна дуже сильно цьому сприяла, як би цинічно це не звучало в цьому контексті. Війна дала базовий поштовх.

Подібний ренесанс в українській літературі вже відбувався  в 20-х роках минулого століття.

Це був час великого культурного піднесення, але також і час масових репресій, коли радянський режим знищив цілу генерацію українських митців. 

Сьогодні ми маємо потужний інтерес до літератури, створеної письменниками «Розстріляного відродження», який посилює нинішній ренесанс української літератури.

Цей вибуховий інтерес  до літератури 20-х розпочався, коли видавництва стали друкувати книжки, що не друкувалися з відомих причин за радянських часів.

Але цей вибух не стався би, якби у нас не було генерації літературознавців, які могли фахово їх підготувати, і фахово про них розповісти. І розповідати, коли презентації збирали лише кілька десятків, а не сотні людей, як зараз.

Будь-який великий культурний феномен починається з невдячної роботи. А якщо це постколоніальна історія, як в цьому випадку, то це втричі невдячна робота, тому що доводилося веслувати проти меншовартості української літератури.

Що буде з сучасною українською літературою далі? В якому напрямку вона розвиватиметься? Чи не згасатиме до неї інтерес? Про що писатимуть після війни, під час відбудови? Що с тане мейнстрімом?

-  Я не думаю, що направду хтось це може знати чи передбачити, - зазначає Остап Українець. -   Література працює не за законами, а за загальними принципами і в нас йдеться великою мірою про виховання читача.

Цей сплеск не може взяти і вигаснути, тому що люди, які читають, які мають  таку потребу, вже  між нас. Ми  ж не думаємо, що люди, які купують українську класику, зокрема, видану у харківському видавництві «ВІВАТ», що вони таким чином  здійснюють якийсь соціальний перфоманс.

Люди, які купують книжки – це читачі, а не люди, які просто купують, щоби показати, що вони купують для статусу.

Що більше буде читачів, то опірнішою буде література. І другий момент, який вже відбувається – вона почне  «розповзатися» на жанрову літературу.

Це так має працювати: має бути висока полиця, яка нам потрібна, щоби зберегти нашу культуру, такий собі канон, важливі серйозні тексти плеяди письменників 90-х.

Старша генерація українських літераторів склалася не просто так. Йшлося про функцію збереження  надважливого для нас. Навіть у постмодернізмі, навіть за несерйозним бубавізмом (утопічний соціалізм – ред.) – все одно за ними тягнувся шлейф  того, що ці люди творять високе українське мистецтво.

І зараз, коли минув період загроженості, ми можемо собі дозволити сказати – ми можемо писати про все, що завгодно. Ми можемо нарешті розхристати груди і згадати, що література не має мети. Література і мистецтво нікому не служать, вони народжуються з внутрішніх потреб.

Для чого письменник пише? Я можу відповісти, чому я пишу, і як це відбувається, але те, що я пишу воно не виконує жодного глибшого завдання. Моє завдання розповісти історію, яку я хочу розповісти. А мета визначається суто факультативно. Творчий процес не зв’язаний цією метою. Я не почуваюся зобов’язаним їй відповідати. Держава, зокрема, Міністерство культури, не можуть це регламентувати чи контролювати, бо це не їхнє завдання. В ідеалі вони мають забезпечити генеративне середовище, де мистецтво може з’являтися.

Але не існує жодного фундаментального обмежувача, цих радянських приколів про «інженерів людських душ» тощо. Для чого потрібний мистецький твір має знати лише його автор. Якщо автор захоче, він про це комусь розкаже.

-  Літератури було безмір, її читали, це була популярна література для людей, які вміли читати. Втім, дуже складно обговорювати питання  нашої літератури осторонь від питання нашої мови. Якщо коротко, це пов’язано дуже великою мірою з історією заборон української мови, - констатує письменник.

Емський указ  1876 року, ухвалений російським імператором Олександром II. Цей указ забороняв українську мову в культурній сфері.

Українською заборонявся друк українських книг, викладання в школах, театральні вистави та концерти, а також ввезення україномовних видань з-за кордону. Він доповнював сумновідомий Валуєвський циркуляр 1863 року і був наслідком підозр царської влади у зростанні сепаратистських та антиросійських настроїв серед українців. 

Але саме Емський указ став вододілом, від якого ми підраховуємо серйозні заборони української мови.

Забороняли київські правила читання церковно-слов’янської мови, і література, написана в цьому ключі, була заборонена, бо була шкідлива  насамперед з погляду російської церкви, а вже тоді й держави.

Ранні утиски української мови - це вивезення лаврської друкарні до Москви, розгром Києво-Могилянської друкарні  та перетворення Могилянки на духовну академію.

Вони спершу замовчували українську книжну, під впливом якої дуже сильно формувалася  російська літературна мова. Вони намагалися відгородитися від цього впливу. А   отримавши політичний контроль над Україною, вони спробували зробити це цілком фізично.

Коли зрозуміли, що попри заборону книжної української мови,  «нарєчіє», як вони  називали українську розмовну мову, продовжує існувати, і зненацька цим «нарєчієм» починають з’являтися тексти, вони дуже занепокоїлися. Адже Котляревський – це підстава для занепокоєння. Шевченко – це взагалі жерсть, яка підстава для занепокоєння, бо він бунтар.

А потім виходить Євангеліє, перекладене розмовною мовою. І це стає підставою заборонити розмовну українську. Бо якщо релігійний текст може з’явитися українською, отим «нарєчієм»,  тобто розмовною мовою, то це вже не «нарєчіє». Це те, що вже називається «язик» в церковно-слов’янській. І російська розмовна, і українська розмовна в часи заборони української  були діалектом. А язик був один - церковно-слов’янській. Лише ним видавалися книжки.

Отже, спочатку заборонили українську мову, на якій писали книжки. А коли почали писати на «нарєчії»,  то заборонили і його.

-  Згрубша – усе, бо на кожну книжку знайдеться  свій читач, - розповідає  Остап Українець. - В першу чергу, це пригодницька література, історична проза, література в жанрі фентезі та фантастика. І новинки, тому що на фронті дуже багато читачів з ще з цивільного життя. Для частини людей – військо це місце, де вони стають читачами. А для частини – це місце, де вони продовжують  бути читачами.

 Тому ми завжди заохочуємо людей купувати новинки, щоби люди, які хочуть бути в контексті  сучасного літературного ринку, могли це зробити. Так само ми заохочуємо купувати класичні тексти з різних жанрів, щоби люди, які хочуть стати читачами, навіть знічев’я, також змогли це зробити.

Читайте також:

Чи вірять українці, що за 10 років Україна буде процвітаючою країною - членом Євросоюзу?

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах: