Від Зінькова через Харків до Австралії. «Ще не раз нас дожене тривога»

21 лютого – міжнародний день рідної мови  і день народження одного із популяризаторів та захисників мови української в діаспорному колі Австралії та загалом у світі, письменника, видавця, просвітника Дмитра Нитченка.

1905 року він народився в повітовому містечку Зінькові на Полтавщині. У  мемуарах «Від Зінькова до Мельборна» писав:

 

«Батькова земля була за 14-15 кілометрів від Зінькова. Тож батько разом з усією родиною завжди працював весною та влітку на полі, був хліборобом».

Тож у збільшовиченій Україні Дмитрові дісталося тавро «класового ворога непролетарського походження».

Щастя шукав на Кубані, потім у Харкові, де мешкали родичі. Віршував, писав нариси, видав збірки «Поезії індустрії» та «Склепіння». Кілька його текстів стали тоді піснями, а одну з них виконували на відкритті Харківського тракторного заводу. Закінчив Технікум чужоземних мов, вступив на мовно-літературний факультет Харківського Інституту народної освіти (ІНО), де прилучився до літературного життя тогочасного Харкова: познайомився з відомими письменниками, працював у видавництві «Література і Мистецтво».

1941 року був мобілізований до Червоної армії, потрапив у полон, звідти пішки повернувся до Харкова, до дружини й доньки Лесі. Окупаційні випробування змінило перебування у західнонімецькому таборі переміщених осіб.

Ціную, що пані Леся вже у 90-х роках подарувала мені свою таборову Біблію, видану українською мовою для родин, змушених під час

Другої світової війни покинути рідну землю. Святе письмо було з нею в Німеччині, перемандрувало до Австралії, щоб зрештою оселитися на сході України.

Із спогадів онука Дмитра Нитченка, сина Лесі Ткач – видавця й перекладача Юрія Ткача

«Дідусь навчив мене читати і писати ще до того, як я почав ходити до української школи. Перші мої заробітки малим були з продажі книжок, які дідусь мені давав. Я брав татів робочий дипломат та йшов по нашім передмісті, стукаючи в двері, де знав проживали українці, і пропонував їм купити книжки.

Коли ми регулярно приїжджали з батьками до дідуся й бабусі в неділю, дідусь нам завжди дарував вафлі в шоколаді, які розламувалися на пальчики. А ще можна було випросити в нього додатково цукерки.

Садок в дідуся був гарний і щедро родив. Там і абрикоси, і сливи різних сортів, і фіги, і яблука та пасіфлора, яка покривала дах і стіни альтанки.

 

Дідусь був дуже дисциплінований чоловік – вранці рано вставав і робив фіззарядку добрі пів години.  

Працював комірником, що давало йому багато вільного часу писати. Вранці видав робітникам інструменти, а ввечері приймав їх назад.  Решту дня – пиши скільки хоч. Автомашини не мав, на роботу їздив на велосипеді.

Коли вже вийшов на пенсію в 65 років, дідусь першого ранку за сніданком заявив: «Оце вже й одна нога на кладовищі!» Зате прожив ще 30 років на пенсії. Вранці по сніданку завжди писав листи, потім їздив на велосипеді до пошти та крамниць, повертався додому і цілий день клацав на друкарській машинці.

 

В пізніші роки, коли я вже видавав книжки, я часто приїжджав до дідуся і ми мали багато розмов про літературу та мову. Коли були слова, які ніде не міг найти в ніякім словнику, передзвоню дідусеві – і він завжди міг роз’яснити їхнє значення.

Більшість людей з української громади пам’ятають дідуся, коли він у фойє Народнього дому перед концертом пантрував знайомих, щоб продати їм чергову книжку з портфеля. Ставився прискіпливо до мови та міг кожного поправляти в розмові. З нами дідусь завжди боровся, щоб говорили українською, і не «цвенькали англійською», як він казав».

Три покоління нащадків Дмитра Нитченка взяли участь у онлайн-вечорі на честь свого відомого предка.

20 лютого 2025 року відбулася подія «Під сонцем Австралії» з нагоди 120-ліття від дня народження Дмитра Нитченка, організаторами якої вчергове виступив Літературний клуб «Мальви» (Австралія) та особисто віце-президентка Східної, Південно-Східної Азії, Океанії та Африки у Світовому Конгресі Українців, очільниця Союзу Українок штату Вікторія Наталія Пошивайло-Таулер. Зібрання об’єднало представників української діаспори різних країн, зокрема, й  різних міст України.

Для зацікавлених!  ознайомитися з біографією й творчістю Дмитра Нитченка можна за посиланнями: українська діаспорна електронна бібліотека [https://diasporiana.org.ua/]

Додаю  власні спогади про зустріч з Дмитром Нитченком та Лесею Ткач в Україні.

Іноді мені здається, що 1991 рік – найдовший рік мого життя. Починався він ще в одній країні, нині зниклій – СРСР,  тривав химерно і часто на межі трагедії та фарсу, а закінчився вже привітанням з новоріччям Президента незалежної України.  91-й вмістив референдум і невтілений новий союзний договір, спробу путчу і словосполучення «смертельна загроза», жовто-синій прапор на танку в Москві і голосування комуністичної Верховної Ради за  самостійне владарювання учорашніх парткомів-обкомів, трансформованих, але вкорінених у свідомість і поведінку мільйонів.

На цьому тлі і випало побачити мені Дмитра Нитченка в Каневі –  місці, енергетично концентрованому, а 21 травня 1991 року – просто вибухонебезпечному. Але спробую відтворити події так, як утримала їх пам'ять.

У травні 1991-го на Вінниччині проходило шевченківське свято «В сімї вольній новій». Можливо, хтось і здогадувався, що його вже востаннє назвали «всесоюзним», а в одному з віддалених від обласного центру  районі навіть ризикнули написати саморобні плакати – «міжнародне шевченківське свято». Традиційно на ньому була українська діаспора.

Їхали ми в одному автобусі до Канева з батьком і донькою, колишніми харків’янами, а після Другої світової – громадянами Австралії Дмитром Нитченко та Лесею Ткач, яка тоді працювала ведучою українських програм австралійського радіо.

Фіналом Шевченківських днів мало стати  21 травня, 130-та річниця перепоховання Тараса Григоровича на Чернечій горі. Більшість учасників роз’їхалася, а зосталися іноземні українці, група киян та кілька літераторів з областей. Спекотного, зовсім не весняного дня ми опинилися біля підніжжя зеленої гори і були приголомшені звісткою: на неї не пускають відвідувачів, очікують якоїсь ходи – чи хресної, чи компартійної. Не порахувалися ні з іноземцями, ні з тим, що в делегації – нащадок Тараса Григоровича – Станіслав Шевченко, який тоді мешкав у Єсентуках і пробував писати вірші російською мовою. Бачила, як очі цього молодого чоловіка зблиснули сльозою болісної розгубленості, він заховав погляд в оберемку бузку, з яким збирався піднятися на Чернечу гору.

Доки керівники Спілки письменників щось з’ясовували та шукали причетних до скандальних обставин (не пустити до могили Шевченка гостей з різних країн!), наморені дорогою з Вінниці до Канева поети і прозаїки прибилися до якоїсь мало не колгоспної їдальні. Чомусь згадуються голі столи, мінералка у гранчаках (це пізніше вони зникнуть, а жолудеву каву в харківських  і навіть київських кафе-«автоматах» будуть розливати в баночки з-під майонезу).

Липке відчуття змарнованого часу, втручання у плани різних, значно поважніших, аніж я, людей стає не таким нестерпним, коли на порозі осоружного закладу громадського харчування постає майже екзотична для радянської України група – старий-старий худорлявий чоловік у темно-синій рясі і двоє молодих помічників чи охоронців   –  теж у рясах, тільки чорних. У чоловіка – відсторонений чи самозаглиблений вираз обличчя, навіть дещо втомлений чи засмучений. Трійця влаштовується за столом. У їдальні тихо й порожньо. Священник у темно-синій рясі мовчки сидить за столом. І тут мені починають шепотіти з двох боків на обидва вуха дві поетеси – киянка Ніна Гнатюк і черкащанка Людмила Тараненко: «Це патріарх Мстислав з автокефальної церкви». Вони шанобливо схиляють голови до сухорлявих (точніше, висушених життям) пальців Мстислава, потім  слухають його короткі тихі репліки. Мені не чути голосів, але коли жінки повертаються до  гурту літераторів, пояснюють, що попросили благословення і  патріарх їх благословив. Йому теж не дають можливості піднятися на Чернечу гору, навіть зайти до храму, де  стояла домовина Шевченка у травні 1861 року. Через 130 років у тій церкві правиться російською мовою служба на честь дня святого Миколая, або як кажуть у народі, «Миколи теплого».  Але в повітря навколо  Чернечої гори тримається не передчуття довгого щедрого літа, а  майже не прихований  дух підступності, запліснявілої комірчини, де тримають не потрібні тупій родині випадково успадковані книжки далеких предків.

Врешті-решт ми знову вибрідаємо у напрямку сходів, що ведуть до могили Шевченка. Там повно міліції, а трохи оддалік – автобуси, які привезли з різних областей дітей і молодь до Тараса. На них зболено мовчки дивиться Дмитро Нитченко. Його та дочку Лесю активно фотографує власний фотокореспондент «Літературної України». Гілочка бузку в’яне у руках пана Дмитра. Він без окулярів, але погляд виразний, чіпкий. Здається, йому видно аж ген за Дніпро і кручі.

 Вишиванки, квіти – і одна на всіх принизлива образа: яку таку ходу треба пропустити, що  простим людям зась піднятися до поетової могили?!

І тут виникає картинка, ніби з фільму політичних абсурдів і заплутаних філософських сенсів. На тлі розлогої Дніпровської сині починають майоріти синьо-червоні прапори української радянської «сестри»-республіки, виступають священики у щедро гаптованих золотом ризах і партійці в дорогих костюмах. Вони йдуть однією колоною, і мені здається, що то райкомівці-обкомівці з усієї Черкащини та  й церковні їхні помічники з усіх-усюд. Я одвертаюся до гори, на якій проступає чорний силует пам’ятника поету.

 Аж ось хтось гукає, що нам дозволили (!) разом з письменниками-іноземцями піднятися сходами до могили Кобзаря. Міліція розступається, пропускає нашу маленьку групу до сходів. Не поспішаємо, бо з нами – поважного віку Дмитро Нитченко. Але він витривало долає сходинки, пояснює, що руханка (ранкові фізичні вправи) – то його звичка багаторічна й щоденна. Навіть не присідає на лавах, що завбачливо розставлені на майданчиках для перепочинку.

Коли нарешті виходимо до могили, бачу, що її щільно оточили хлопці в міліцейській формі. На підвищенні – своєрідній гранітній трибуні для промовців – стовбичать усе ті ж  золоторизні попи. Біля них – потужні мікрофони, і російська мова розкочується аж  на дніпровську пристань, не те що до підніжжя гори. Славиться святий Миколай, бо то його день у православному календарі. Усе те знімають на відеокамери літератори з різних країн, намагається розпитати від включений диктофон міліцію Леся Ткач із Сіднея. Усі вони незворушно мовчать, дивляться над її головою кудись аж на інший берег Дніпра – тільки б не зустрітися очима, не розбудити у власній душі щось позастатутне і небезпечне у своєму людському співчутті. Багато хто з письменників говорить про знамените фото 1914 року. Тоді на могилі Шевченка, в очікуванні антиурядових мітингів, примостилося кілька жандармів. У 1991-у міліція стоїть щільним кільцем.

Тоді здавалося, що всім нам, а особливо найстаршому – Дмитрові Нитченку – важко дихати.

Уже під вечір ми доїхали  до легендарних Змієвих валів на Київщині. Пан Дмитро попросив водія зачекати, щоб ми ті вали побачили зблизька. Найвитриваліші на чолі з ним здерлися на один із пагорбів, порослий густою травою. Повівав вечірній вітерець, пан Дмитро широко розкинув руки, підставив вітрові обличчя й так постояв якісь секунди. Потім розповів нам, ніби учням на екскурсії, легенду про переможеного змія, якого тут наші предки, відклавши мечі, запрягли у плуга. Поганяли змія, а той прокладав глибочезні борозни та вивертав землю для оборонних валів.

Ще 8 років   прожив Дмитро Нитченко. Закінчився його земний шлях  27 травня 1999 року, у 95-річному віці. Наступного року Ліга українських меценатів разом із родиною письменника та засновника багатьох українських суботніх шкіл в Австралії заснували премію імені Дмитра Нитченка з розлогим визначенням «за пропаганду українського слова».

На фінал цієї розповіді – кілька моїх віршів початку 90-х років.

КАНІВ. 22 ТРАВНЯ 1991 РОКУ

І я там була. І свічка пекла

нахилену дахом долоню.

Російські попи, міліцейський кордон –

стоять, мов за ними майданний газон,

а не Кобзарева могила

Щоб знову відтяти від неба й гори

ці жовто-блакитні вітри-прапори.

Щоб знову у чвари, у гнів і ганьбу,

брехливу молитву, здурілу юрбу,

щоб здався хрестовим походом парад:

за білими ризами – партапарат.

Мовляв, осягнули, мовляв, возлюбили

оцих політв’язнів – Дніпро і могилу.

А кров не чорнилом, так воском залито

з часів панегірика митрополита*,

а потім анафеми тому ж гетьману –

«відступнику змію»  – Мазепі Івану.

Немає хреста на Чернечій горі.

Нема спочиваючих там жандармів.

Зосталась нагода дивитись мені

у вічі священику і старшині.

А там – порожнеча забутого льоху.

І плавиться свічка в долонях потроху.

Не святиться ніж при такому вогні.

Лише, як патрон, заганяється гнів.

А куля дурна, а кийок – молодець.

Чи діждуть пожежі від наших сердець

оті диригенти кийків і кадил?

Їм вистачить знову гнилої води?

* Царський митрополит, українець Стефан Яворський, колишній наставник Київської академії, 23 листопада 1708 року в Москві, в Успенському соборі кидав анафему Мазепі

Із циклу «Бумеранг дороги»

(присвята Лесі  Ткач і Дмитру Нитченку)

***

                     Перевезли в Австралію будинок Джеймса Кука

                   у чорне літо голоду у слобідських степах.

                   Гей, продамо історію на фунти і на штуки.

                   Он Йоркшир сторгувався за хату сера Кука.

                   Чи ж нам продати нічого при молотах-серпах?

                   Ех, океану байдуже – з реліквіями, з хлібом –

                   всі кораблі він терпить, як вершників – земля.

                   У мельборнському парку цвісти старій садибі,

                   а зернятка віднятого у наших діток хліба

                   попадали на палубу чужого корабля.

                   Якби ж то мали ніженьки, то на коліна б стали.

                   Якби ж то мали голос, благали б: «Відпустіть!»

                   А що ж везти нам, брате, у мельборнські квартали?

                   Що в Україні купимо, щоб пам’яткою стало,—

                   змордовану криницю чи вітряки пусті?

                   Чи, може, від Дніпровського Будильського порогу

                   попросимо криницю. Копаючи, знайшли:

                   козак, праворуч – шабля, в ногах – сліпа дорога,

                   кресало, кремінь, люлька – курити на порогах.

                   І в головах горілка, щоб поминки були.

                             ***

                   Сини Австралії, ви молоді і вільні* -

                   нащадки бродників і різних втікачів,

                   Тараси,  Лесики – веселі, непомильні –

                   при рампі еміграцій – глядачі.

                   О гідність гімну, чесного з собою

                   і з тими, хто усіх не знає слів,

                   що крутяться на язиці прибою,

                   і з тим, хто тільки вловлює мотив.

                   «Ласкаво просимо додому!»  –  у Сіднеї,

                   в усіх довірливих повітряних портах

                   землі безсніжної, що житиму без неї,

                   немов без вирію – неперелітний птах.

                   Ми ж летимо на «Хай живе!..» і «Слава!»,

                   на «гнані і голодні»   –  встаємо

                   із крісел з кнопками, нехай уже не з лави,

                   поступливі, мов чоботиську – мох.

                   Ровесники! Що знаємо про волю

                   з фізичних і економічних карт?

                   Якому нас перебрідати полю?

                   Де в ностальгію переходить жарт?

                   І за Бар’єрним рифом, княжим валом

                   так само солоно й медово на губах.

                   Ми а сарреla ще не одспівали,

                   а ковила козацька вже в чубах.

* «Радіймо, сини Австралії, - ми молоді і вільні» - співають австралійці у своїй головній пісні

Читайте також:

Газетна вирізка від зниклого без вісти історика Едуарда Зуба нагадує про трагедії