Відчайдушні зусилля України для захисту Харкова

Джерело: Ukraine’s desperate struggle to defend Kharkiv

Анна сидить у тиші протягом більшої частини автомобільної подорожі з Києва до Харкова, її обличчя оповите турботою. "Росіяни підходять ближче, ближче, ближче, але він мене просто не слухає", — каже вона. Анна регулярно відвідує свого 75—річного батька, провідуючи його у простому цегляному будинку, який він побудував 45 років тому поблизу блискучого Печенізького водосховища поблизу Харкова, на схід від міста та поблизу російського кордону. Цього разу, з гуркотом артилерії на задньому плані вона прийшла умовити його піти — втекти від російського наступу, що вже огортає Вовчанськ, за 25 км на північ. Після обіймів і кількох сліз, первісна розмова не йде добре. 

"Телебачення і радіо кажуть, що гірше не може бути", — наполягає Петро. "Росіяни програють. Санкції, втрати. Йде підкріплення. Вони не можуть прийти далі".

Через десять днів після початку 10 травня темпи просування наступу Росії в Харківській області сповільнилися. Поки що Україна утримує приблизно половину Вовчанська — міста, всього за 5 км від кордону, яке зараз перетворюють на попіл, і позиції приблизно за 9 км всередині України далі на захід, біля Липців. З 48 000 солдатів за приблизним підрахунком Росія не має сил для великого нападу на місто Харків, друге за величиною в Україні. Але місцеві воєначальники наполягають на тому, що ситуація залишається нестабільною і може швидко змінитися. Російські колони були зупинені тільки після того, як кілька досвідчених бригад були передислоковані і прийшли на допомогу; Володимир Путін "напевно" спробує щастя, відкривши нову атаку в інших місцях регіону.

Російська колона вже формується далі на північ у Суджі, по той бік кордону з Сумами, регіональною столицею на північний захід від Харкова. Українська армія також готується до чергового удару на схід від Вовчанська, в напрямку села Білий Колодязь. Бої також відновилися під Куп'янськом, залізничним вузлом, Україна фактично втратила контроль над сусіднім селом Берестове 17 травня.

Ще зарано говорити про кінцеві цілі російської операції. Також 17 травня Путін заявив, що його єдиним наміром є створення буферної зони між Україною та прикордонним містом Бєлгород, наполягаючи на тому, що «немає плану» загрожувати самому Харкову. Але це, можливо, відображає еволюцію реальності поля бою, а не наміри. Отримані військові плани, деталями яких поділилися з The Economist, свідчать про те, що росіяни досліджували, чи можуть вони частково оточити Харків і чинити тиск на українські формування на сході Печенізького водосховища. Операція, імовірно, була запланована на 15—16 травня, але була відсунута майже на тиждень з невідомих причин.

Згідно з планами, росіяни визначили два вектори атаки по обидві сторони водойми. Наступ на західну вісь мав на меті протягом 72 годин вивести російські війська на відстань артилерійського удару по Харкову біля селища Борщова. Вони були зупинені швидко передислокованим угрупованням елітної 92-ї бригади, яке відкинуло їх на 10 км від початкової мети. Але до цього моменту пішла мова про погані оборонні укріплення України, про те, як 125-та бригада, яка мала відбити атаку, фактично втекла з позицій під тиском і про серйозні втрати українців.

На Вовчанській осі, далі на схід, російський план полягав у тому, щоб захопити будинок батька Анни на водосховищі, аж до міста Печеніги. Росіяни спочатку мали швидке просування у цій операції, пройшовши через район, який повинен був бути підготовлений мінними полями і серйозними інженерними укріпленнями, але не був. 

"Їм просто дозволили пройти", — скаржиться Денис Ярославський, офіцер спецназу, чиї пости в соціальних мережах 12 травня попередили зовнішній світ про можливість більш широкого наступу. "Ми спостерігали, як вони прорізали прикордонні загородження на екранах близько 11 години вечора 9 травня, і я сказав своїм людям, щоб вони дивилися, як вони підірвуться на мінах. Вибухів не було; вони просто продовжували".

Багато солдатів у Харкові розлючені тим, що Росія змогла просунутися так швидко. Деякі з них критикують затримки в західній допомозі, яка, на їхню думку, заохочувала російську агресію і послаблювала українську оборону. Інші підозрюють, що більш значну роль зіграла некомпетентність або навіть зрада. Також циркулюють конспірологічні теорії про те, що політики в Києві чи Вашингтоні можуть продати територію біля Харкова вниз по річці перед огидною мирною угодою. Офіційні українські наративи, які представляють рожеву картину, не допомагають заспокоїти нерви. 

"[Президента Володимира] Зеленського тримають у теплій ванні", — нарікає пан Ярославський. "Ми вважаємо, що президент повинен бути людиною, що орієнтується ситуацію на місцях, а не мавпою Путіна, людиною, чиє життя обертається навколо паперів, які приносять йому його помічники". Урядовець, який попросив зберегти анонімність, припускає, що Зеленський вже відчув, що, можливо, не отримує повної правди. "Це те, що він кричить на своїх генералів, принаймні".

Керівник Печенізької селищної військової адміністрації Олександр Гусаров каже, що оптимістичні новини про українську міць самі створили різні проблеми для евакуації людей з населених пунктів поблизу Вовчанська. Коли росіяни захопили більшу частину території на початку війни в 2022 році, окупація була не такою жорсткою, як в інших районах України. Дехто помилково вважав, що окупація буде м'якою, якщо це станеться і цього разу, каже пан Гусаров. Навіть найбільш впертих можна "струснути" з цієї віри, коли вони бачать "спалену землю", залишену російськими плануючими бомбами і дронами, додає він. Але батько Анни залишається непереконаним. Петро наполягає, що йому пощастило бути вдома, коли на початку березня в нього врізався російський безпілотник "Шахед"; таким чином, він міг загасити вогонь. Він не буде готувати аварійну валізу, він розповідає своїй все більш роздратованій дочці, яка збирає пам'ятки свого дитинства — документи, фотографії, старовинний сервіз із квітками — в сумки—носії. "Вибухає вся Україна", — каже він. "До того ж, куди б я пішов?". 

Переклад Валерій Трофімов