Війна і шанс затримати неминуче. Частина перша. М’яка дипломатія

У мене досі є дощечка з картою Криму для нарізання продуктів, придбана восени 2013 року на чорноморському узбережжі. Місію «нарізання» післявоєнного світу  4 –11 лютого 1945 року виконала дипломатична зустріч лідерів СРСР, США і Великої Британії. Ялтинська ( іноді її називають Кримською) конференція союзників

стала об’єктом багатьох досліджень, увійшла до фільмографії  документальної і шпигунсько-пригодницької  –  розважальної.

Наприкінці 2020 року американка Кетрін Грейс Кац випустила свою дебютну книжку «Доньки Ялти», де розповіла про закулісні події конференції за спогадами Анни Рузвельт, Сари Черчилль і Кетлін Гарріман, батько якої Аверелл Гарріман був послом США в СРСР. Про зруйнований війною і безлюдний після сталінських репресій 1944 року Крим, про удавану розкіш аврально відреставрованих палаців,  пізні бенкети із  зміною 20-ти страв, екскурсії під охороною та багато інших ніби другорядних деталей.

Почнімо з фіналу цієї книжки, перекладеної українською мовою Оленою Замойською.

«Історики цитували трьох дочок лише як «допоміжний матеріал» - так називала Анна Рузвельт  безтурботні спостереження про брак ванних кімнат або навалу блощиць – щоб внести легковажність у складний і навіть трагічний епізод останніх днів Другої світової війни. Досліджуючи життя видатних особистостей легко забути, що вони були ще й батьками. Хоч Ялта не стала вершиною співпраці союзників, для трьох жінок вона стала однією з найяскравіших сторінок життя. Повоєнний світ забуде їх, проте самі вони ніколи не забудуть, що бодай нетривалий час були партнерками, захисницями та довіреними особами батьків»

Що їх об'єднувало? Як вони впливали на батьківські рішення? Які особисті історії яскраво забарвлювали їхнє перебування в Криму? Кетрін Ґрейс Кац дає докладні відповіді на ці питання і ділиться подробицями про залаштунки політичного театру тих вирішальних для світу днів.

Хоча у книжки є підзаголовок «Історія про любов і війну», вона спирається на архівні матеріали, аудіозаписи й авторські інтерв’ю, різноманітні друковані джерела і мемуари. Понад пів сотні сторінок дрібним шрифтом займають примітки, серед яких чимало згадок про листування Анни, Сари і Кетлін з матерями, чоловіками та іншими важливими для них людьми. 

Анна була найстаршою, вдома на неї чекали троє дітей. Її батько, якому доводилося пересуватися у  кріслі колісному, розраховував на неї як помічницю. Виснажливу поїздку вона зробила спокійнішою. У її присутності президент міг абсолютно розслабитися, бо відчував, що, на відміну від синів, у неї немає «шкурного інтересу»  до будь-кого в американській делегації. Сини ж  перебування поряд з батьком прагнули використати для вибудовування кар’єри.

Анна знала про приреченість рідної людини. Діагноз і невтішний прогноз на найближчі місяці повідомили не першій леді й не самому очільнику США, а доньці, яка супроводжувала його до Криму на конференцію й намагалася  полегшити насичений розклад на переговорний тиждень. «Він нарешті почав цінувати дочку».

Інакше складалося у Вінстона Черчилля і Сари. Школяркою Сара найбільше любила  час, проведений з батьком у заміському маєтку Чартвелл.

Британський політик мав незвичне захоплення для дозвілля – він любив мурувати, щоб розслабитися і переключитися від щоденних справ.

«Черчилль самотужки звів сотні метрів  муру навколо садів Чартвелла. Хоча у нього був професійний муляр на виклик, його  найкращою помічницею стала Сара. Вона подавала цеглини і замішувала розчин, а Вінстон мурував. Проте саме на доньку він поклав відповідальність стежити за тим, щоб ряди цегли йшли прямо й рівно. Муляр і його помічниця збули чимало приємних годин у злагодженій праці й мовчазній споглядальній гармонії».

Авторка книжки робить припущення, що ялтинське спілкування Сари з доньками  американських політиків «дали їй змогу розгледіти той бік Радянського Союзу, якого не бачив батько». З мінімальною охороною молоді жінки вирушали в подорож Ялтою  чи узбережжям.

«Вона бачила людей на найбідніших околицях величезної імперії. 

Ті люди нічого не знали про  геополітику, альянси чи великі стратегії. Війна забрала в них усе. Незалежно від того, про що її батько домовиться з Рузвельтом і Сталіним у позолочених палацах Ялти, розійдуться вони ворогами чи друзями, ці люди відбудовуватимуть своє місто і своє життя так само, як вони це робили завжди».

Можливо, це справедливі слова й про наші дні?

Наймолодша «ялтинська донька»   –  Кетлін. Вона володіла російською мовою, бо жила з батьком у Москві. Тож саме Кетлін доручили за прощальному бенкеті виголосити тост від імені трьох відомих жінок.

«Кеті не була офіційним  дипломатом, але у свої 27 років отримала тісніший доступ до радянської верхівки, ніж будь-яка інша американка. І тепер вона звернулася до радянського диктатора та його найближчого оточення їхньою мовою за їхніми звичаями».

Донька американського посла піднесла келих за тих, хто тяжко працював задля їхнього комфорту.

«Коли я побачила руйнування, то була вражена, як багато було зроблено по тому». Вилаявши німців, вона підтвердила зв’язок між союзниками в боротьбі проти спільного ворога. Це була проста, але ефективна  м’яка дипломатія».

Так пише авторка книжки. Про Кетлін Гарріман як військову журналістку варто розповідати окремо.

У радянській делегації в Ялті з дорослих дітей був син Берії. Доньці Сталіна Світлані Алілуєвій на тому пору виповнилося 19 років. До Ялти студентку історичного факультету  не взяли. У всіх «ялтинських доньок»  були складні романи й повороти долі, але Світлана з дитинства росла без матері. Про самогубство Надії Сергіївни донька дізналася вже дорослою. 

В одній зі своїх книжок Світлана Аллілуєва писала: «Я шкодую, що моя мати не вийшла заміж за тесляра. Куди б я не поїхала – до Швейцарії, Індії, Австралії, на якийсь острів – я всюди буду політичним в'язнем імені мого батька».

Другу половину свого 85-річного життя вона провела у США.

На фінал цієї публікації доречними будуть слова авторки історичної прози, випускниці Гарварда, а з 2023 року – докторки права Кетрін Грей Кац:

«Кожен день перебування трьох делегацій у Ялті завершувався розчаруванням для трьох дочок та їхніх батьків, які не знали, чи існує шанс відтермінувати неминуче. У Криму час зупинився. Це було місце в пастці багатовікового циклу миру і війни. Сара Черчилль писала згодом матері: «Ця подорож для мене вийшла за межі часу».

Далі буде