Війна очима українських дітей. Частина п’ята

ПОРТРЕТ

- Марино, скажу відверто: мало хто погоджується на інтерв'ю. Чому ви погодилися?

- Так я завжди на все таке погоджуюсь.

- На що «на таке»?

– На цікаве.

- Ага, значить, ви не з полохливих, відкрита людина, правда?

- Так. Мені сказали, що ви журналіст із Харкова, цього достатньо.

- Добре. Скажіть, чи є у вас брати, сестри?

- Є, сестра, зведена, по батькові.

- Вона старша чи молодша?

- Молодше, їй рочків. Вона була з нами в окупації.

- Зрозуміло, значить, тоді їй було всього п'ять років... Кому тоді було страшніше - хто розумів, що відбувається, або хто не розумів?

– Думаю, тому, хто розумів. Сестра на все реагувала спокійніше за мене.

– Зараз ви навчаєтесь в одинадцятому класі, скільки ж у ньому учнів?

- Двадцять шість.

– А було до війни?

- Зараз у ньому зібрано три одинадцятих класи. У моєму перед війною було 25 людей. Багато хто не повернувся після деокупації, ось нас і поєднали. Однокласники теж навчаються дистанційно, але не живуть у Ізюмі. А хтось із них навчається у Німеччині, у школі для українців.

- Подруга ваша тут, чи теж поїхала?

- Моя найкраща подружка поїхала і не повернулася. Нещодавно на новий рік приїжджала, подивилась та знову поїхала.

- Де вона живе?

- У Польщі, у невеликому містечку, як наш Ізюм.

- Вони з мамою не повертається, бо бояться, чи просто роботи тут немає?

- Бо бояться.

- А ви не боїтеся?

- Ні, вже не страшно.

- Мабуть, хто хоч одного разу отримав досвід виживання в окупації, той уже не повинен впускати в себе страх. Хоча, з іншого боку, всі люди по-різному реагують на бойові дії на твоїх очах. Цікаво, чим до війни наповнювала вільний час?

- Навчанням. Гуляла з друзями, або всією родиною, або з сестрою, або одна з собакою.

- Прогулянки на свіжому повітрі – це чудово. Які у вас були улюблені ігри?

- Ігри? Наприклад?

- Ну, не знаю, може в комп'ютерні ігри, може в шахи, може ще щось...

– Ні, комп'ютерні ігри не люблю. З настільних подобається гра у монополію. І все, мабуть. Зі спортивних ігор – волейбол.

– А улюблені предмети?

- Хімія, українська мова та література.

- Чому саме хімія? Рідко хто любить хімію. Чим вона подобалась?

– Ну, вона й зараз мені подобається, цікавий предмет. Ще в сьомому класі любила ставити лабораторні досліди, дивитися, як відбуваються різні хімічні реакції. Потім вирішувати завдання щодо цих реакцій. А коли взяла участь в районній олімпіаді, остаточно вирішила зробити її своєю професією.

- То ви мрієте стати фармацевтом, зрозуміло. А з української літератури хто улюблений герой?

- Письменник чи літературний герой? Нечуй-Левицький та його «Кайдашева родина».

- Які цікаві у вас уподобання! У вас в школі якою мовою викладали? Задаю це питання тому, що чув: там, в Ізюмі, всі російськомовні. У вас проблем із українською мовою не було?

– Ні. В Ізюмі у всіх школах викладання ведеться українською. Ну, вдома у кожного є право говорити тією мовою, якою він хоче.

- То у вас усі предмети читалися українською? Це великий плюс вашому п'ятому ліцею.

- Ну, до війни я навчалася у четвертому ліцеї, поки його не зруйнували. А потім усіх перевели до п'ятого, з трьох класів зробили один.

- Ваш четвертий ліцей відновленню не підлягає?

- Ні, там залишилися лише стіни. І то не всі. Хоча хто його знає. Будівля є історико-архітектурною пам'яткою, розташована в самому центрі Ізюму – на Старопоштовій вулиці. Може, після війни і відновлюватимуть…

– Коли ліцей розбомбили – там ніхто не загинув?

- Я не знаю.

ПРО ОКУПАЦІЮ

– Ми так плавно підійшли до теми війни. Пам’ятаєте як вона почалася?

- Так, чудово пам'ятаю той ранок. Я збиралася до школи. Прокинулася по будильнику о шостій тридцять і сіла пити чай із бабусею. У нас того дня мали бути дві контрольні. Я пила чай і повторювала. І тут виходить тато й каже: можеш не повторювати. Класний керівник написала, що почалася війна, діти до школи не йдуть. Ну, я, звичайно, була шокована, і ми всі пішли дивитися телевізор. А потім узяла телефон. Я завжди на ніч інтернет вимикала, щоб не заважав спати. Ну, зайшла і почала дивитися там новини.

– І які перші думки були від тих новин?

- Які думки? Якщо чесно, звісно, ​​нічого не було зрозуміло. Але в нас було поки що тихо. Тому ми просто дивилися новини та нічого не розуміли: у Харкові вибухи, у Києві вибухи. І це було дивно якось, дико так… Потім ми одразу пішли в магазин, почався ажіотаж на продукти. Ми теж намагалися купити більше, щоб запас був – адже невідомо, що буде далі? Так робити сказала бабуся, і вона не помилилася.

За кілька днів, почалося бомбардування. Найперший літак був 28-го лютого, ввечері. О сьомій вечора я почула вибух. Ми одразу почали дивитися новини. Потім з'ясувалося, що росіяни намагалися вдарити по мерії, а зруйнували п'ятиповерхівку, якраз навпроти моєї школи. Тоді в школі повилітали вікна. А потім… потім знову щось було вночі.

(важко зітхає)

Потім обстріл був щодня. І ми вирішили переїхати до татового друга, під ліс. Він мав двоповерховий будинок, з перекриттям з бетонних плит. Ми також жили в приватному секторі, але в одноповерховому будинку. Загалом перейшли туди з міркувань безпеки. Там ми вперше «Гради» почули, вони так голосно стріляли... Ну от, ми збиралися залишатися там. Але якби ми залишилися, то нас уже не було б у живих. До того будинку потрапила ракета від «Града». На щастя, перед цим ми перейшли до підвалу магазину – нас туди впустив господар. Ми там побули якийсь час, але було холодно, і ми всі одразу захворіли. І тоді тато усіх повів додому. Це вже було… мабуть, росіяни вже зайшли тоді, але ми їх ще не бачили. Не пам'ятаю.

Потім у нас постійно бахкало. Але ми швидко зрозуміли, що це бахкало не в нашій частині міста, а в центрі. А потім дізналися, що п’яні росіяни зайшли в той підвал магазину, де ми сиділи, у всіх телефони забрали, навіть у дітей. Там був батька друг, він не пішов з нами, так у нього та його дитини теж забрали. Він нам і розповів.

– Зрозуміло. А ви коли уперше росіян побачили, за яких обставин?

- О, так, я згадала. Вони прийшли до нас додому. Постукали у вікно, ми з бабусею вийшли. Батька не випустили, мало що в них у голові. Вийшли з бабусею. Вони почали вимагати продати їм самогон. Виявилось, що вони переплутали. У нас сусідка через три будинки торгувала самогоном. Але доки ми довели, що це сусідка торгує, вони всі нерви нам витріпали. Потім більше якось не стикалася.

- Намагалися не виходити з дому?

- Так, наскільки це можливо.

- У школі з історії нам розповідали, як німці прийшли, окупували і таке інше. Але там все зрозуміло, вороги говорять німецькою і взагалі – чужі, так би мовити. А які почуття ви мали, як прийшли росіяни зі зброєю, ті, хто вчора називав нас братами?

- Це було дуже дико якось. Незвично, дивно.

- «Дико, дивно» – це, швидше за все, здивування, так?

- Так.

- Але чому не обурення?

- Ну спочатку, коли вони ще в принципі ніякими поганими справами не займалися, тоді було здивування. А потім, коли вони вже почали людей вбивати, жінок ґвалтувати – тоді вже було обурення. Але це було таке безвихідне обурення.

- Ну, тобто що можна було зробити в цій ситуації, так?

- Так.

- Під час окупації якісь страшні сни снилися чи взагалі нічого не снилось?

- Снилися, звісно, ​​і не лише страшні. Страшні почали снитися, коли бабуся померла. Їй було 68 років. Серце не витримало цих страждань. Інсульт. За всіх переживала. Вона ще до війни щороку проходила терапію, у лікарні лежала кожні три-чотири місяці. А тут ще такий стрес, і нема де лягти в лікарню, крапельницю отримати. Ну, загалом її не врятували. У липні вона й пішла.

- Не дочекалася... Уявляю, як ви за коханою бабусею страждали.

– Так, це було складно. Тяжко ще й тому що не було мобільного зв'язку, не було з ким поділитися. Виїхали всі знайомі, усі родичі. Ми навіть не знали, хто де, це потім стало відомо. І коли ти з цим горем один, то й переживання втричі важче.

- Вам удалося її поховати на цвинтарі? Чи не було перешкод?

– Гроші все вирішили.

- І потім почали снитися страшні сни?

- Потім ще стало бахкати голосніше і голосніше, та ще й на нашій половині. І до того бахкало, саме у нас, на Гончарівці. У червні до нашого двору дві касети прилетіло, саме це бабусю й підкосило. Вікна вилетіли, одна стіна перетворилася на сито. Вона злякалася так само, як я. А після цього вже стали не касетами стріляти, а чимось важчим, гучнішим.

- А у вас погреба немає і ховатися нема куди…

- Є, але такий маленький, старенький, що ми не ризикували туди лізти. Там ще на самому початку, коли почало сильно бахкати, стеля обвалилася. А раніше теж був приліт касет недалеко, через два будинки. Ми знали, що бомблять центр, ніхто не думав, що до нас теж долітатиме. Це тоді я під обстріл потрапила, тоді мене поранило – я йшла до знайомої. Страшно було.

- Серйозне поранення?

- Уламок потрапив у бік, шкіру не пробив, але гоилося місяць, довго і боляче. Складність була й у тому, що лікарні не працювали, медикаментів не було.

- А молодша сестра як?

– Сестра примудрилася влітку в окупації руку зламати. Вона до війни у ​​дворі каталася на самокаті. Через приліт плитка потріскалася і ходила ходуном. Сестра почала кататися і впала на руку. Спочатку вона просто боліла, а коли показали лікарю – виявився перелом. Наклали їй гіпс.

- Ну, загоїлося все нормально, зрослося без проблем, кисть, пальці працюють?

- Все добре, дякувати Богові.

– Як проходили дні? Адже не можна було нікуди ходити, треба було сидіти вдома, навіть вулицею гуляти було небезпечно.

- Ну, читала, перебирала старі книги, речі, прибирала у хаті, щоб нудно не було.

- У вас багато книжок, велика бібліотека?

- Так, це бабусина бібліотека, досить велика.

- Хто вона була за фахом?

– Взагалі вона все життя працювала на заводі, на приладобудівному.

- Час тягнувся повільно…

- Ну, спочатку так. А потім навіть якось швидко. Щоб швидше час минав, треба було чимось займатися. Або спати багато. Взагалі ми лягали, коли темніло, а навесні це о шостій-сьомій годині Це влітку вже стало о восьмій темніло. А прокидалися коли сонце вже було високо, годині о десятій.

- У тому будинку двоповерховому, де ви ховалися, з плитковими перекриттями і його зруйнували, там ніхто не загинув?

- Ні, вони теж перейшли в підвал магазину. Там же поряд ліс, де могли стояти військові, і тому туди постійно почало прилітати, і на сусідні вулиці теж. Загалом, хазяїн того будинку, тата друг, потім перейшов до нас жити. Тому що там уціліла лише половина другого поверху, кухня, ванна кімната і все.

– А ви свій будинок відновили? У вас опалення дров'яне чи газове?

- Так, відновили, вікна засклили. Опалення газове. Але коли немає електрики, як минулої зими, ми мерзли. Тому що для нашого газового котла потрібна електрика. І навесні 2022 року, коли точилися бої, не було електрики та води, ми теж мерзли.

- Із ваших однокласників хтось постраждав?

- Ну, наскільки мені відомо – ні.

ПРО МАЙБУТНЕ

- Минуло майже півтора роки, як Ізюм звільнили, мабуть, окупація та пов'язані з нею жахи почали забуватися?

- Ну як, думки про неї, звичайно, відійшли на задній план, адже куди цей шматок життя з пам'яті подіти? Залишиться назавжди. Нині воно вже не так болісно згадується, як торік. Особливо, коли всі родичі та сусіди почали повертатися, з'явився зв'язок, і всі почали розпитувати, і ти все це розповідаєш кожному, те саме, подовгу. І це дуже набридло – щоразу повертатися у той час. Але зараз рідко, хто про це запитує.

- Як ви вважаєте, війна вас особисто змінила?

- Ну, я, мабуть, різко подорослішала.

- Різко, так? А в чому це виявляється?

- Можна, я про це не говоритиму?

- Можна, звісно можна.

- Дякую. Взагалі після війни в усіх людей цінності інші стали. Наприклад, моя сім'я… як сказати… почала цінувати те, що ми не цінували до війни. Під час війни ми всі допомагали один одному. Усі тоді стали дружними – у нас вся вулиця стала, як одна родина.

- Коли ви чуєте ЗСУ – які почуття, емоції виникають у відповідь?

- Захисники та визволителі.

- Як думаєте, коли війна закінчиться?

- Хотілося, щоб цього року.

- Так-так, всі цього хочуть. А що саме ви вважатимете перемогою? Багато хто хоче, щоб кремль згорів, москву розбомбили і таке інше. А ви?

- Звільнення всіх окупованих територій, включаючи Крим. Треба ще якось покарати росію. Треба, щоб вона сплатила всі руйнування, які ми маємо. Репарації з неї взяти і ще з відсотками – обов'язково!

- Наприкінці інтерв'ю всім ставлю стандартне запитання: які ваші три заповітні бажання?

- Щоб закінчилася війна нашою перемогою, щоб… ну, я розумію, це неможливо, але якщо ми говоримо суто теоретично, то можна так?

- Ну так звичайно!

- Щоб була жива бабуся... І щоб... Щоб мама була поряд...

Якщо вам є що розповісти журналісту Леоніду Мачуліну,

напишіть на адресу: editor2016@ukr.net

Слідкуйте за нами в соціальних мережах!

Телеграм   Фейсбук   Фейсбук   Інстаграм