Військовослужбовець з Харкова Грей: «Солдатська правда пахне полином». Частина 1. Проза

Граф Грей.  Щоб цей чорний чай з харківською виробничою «пропискою» могли спокійніше пити рідні Сергія і ми з вами – мешканці його рідної прифронтової Харківщини, наш земляк воює від весни 2022 року.  Позивний Грей – не графський, а, можливо,  пацанський, коли в школі Сергіїв кликали «Сєрий».

Цього чоловіка, зовсім не сірого за характером, зовнішністю, а головне вчинками, вперше я побачила якогось із 90-х років у  харківському радіодомі, де завжди вистачало молоді – шукачів підробітку і паралельно навчання журналістського ремесла чи навіть наречених. Позаштатні дівчата і хлопці змінювалися часто. Підростали, закінчували свої університети-академії, відлітали на ситніші місця. Сергій приріс. Став нашим радіозятем.

Уже тоді, в 90-х, коли диплом учителя української мови/літератури й історії мало кого міг прогодувати, Сергій, випускник Сковородинівського педуніверситету,  пішов у підприємці. І тоді ж мені до рук вперше потрапила його проза. Не постмодерно розхристана, але й не млява. Читалося з інтересом, хотілося продовження.

Через роки воно, оте продовження,  виявилося ось таким.

«Сергій Лапко, позивний Грей, чинний військовослужбовець Сил спеціальних операцій, учасник літературного процесу кінця 1990-х - початку нульових. Автор поетичних збірок. У вільний від виконання бойових завдань час у своїх поезіях осмислює наслідки заподіяного росіянами, зокрема для його малої батьківщини на півночі Харківщини.До повномасштабного вторгнення Сергій Лапко досліджував зникаючі села Старосалтівської та Вовчанської громад, працював над романом про цей колись щільно заселений край.

Ще він  додав кумедну історію про те, як його не взяли працювати на радіо «Слобожанщина» через слобожанський акцент».

Можливо, ці записи 2016 року теж увійдуть до майбутньої книжки прози   Сергія Лапка.

«Адепти совка запевняють, що вони стільки набудували. Але ж вони перед тим зруйнували все, що було споруджено до них. Це я про пам'ятки, пам'ятники та перейменування. Насправді шкода красивих будівель та праці майстрів, які їх будували. А ще гірше на це дивитися зараз. Селище «Великий Бурундук», як його називав Валерій Бондар (Царство Йому Небесне). Зберігаю фото як було і як стало».

Сергій – знавець ретромашин. Учасник харківських ретрозльотів.

Тож іще один погляд на світ з легкою посмішкою в куточках очей, доки перекліпуєш, бо сніжинки намагаються налипнути на вії.

«От ви тут стогнете - сніг, сніг. Заважає ходити, заважає їздити, заважає жити! А для мене, як автомобіліста, сніг є унікальною можливістю пізнати людей. Коли я відкидав сніг, щоби виїхати з вулиці, мені вийшла допомагати моя нова сусідка (чогось не сусід), яку я за рік ні разу не бачив. Познайомилися, гарна людина. А коли загрузла у снігу автівка іншого сусіда, я допоміг йому виштовхати, а потім він штовхав мою машину. До цього моменту ми з ним два роки не розмовляли, і я вважав його мудаком. Виявляється  –  нормальний чувак. Поки ми виштовхували мою машину, під'їхав сусід згори. І запропонував свою допомогу. Респект. А я його собаку хотів отруїти.

 

Біля нас застряг бус. Ми його штовхали. Потім приїхав на «Ниві» молодий хлопець, він їздив селищем і безкоштовно витягав усіх, хто застряг у снігу. Фіналом цього став неймовірний «Лексус» з номером 0010, водій якого запропонував витягти застряглі автівки. Ми всі зависли...

 

А ви кажете сніг, сніг».

Сергій не просто ідеально вписався  в кадр фотохудожника  – між  колажем з офіцером часів Першої світової війни і портретом художника Валерія Бондаря, між присягою «царю і отєчеству» і  бунтарством у графічних роботах та життєвих вчинках. Сергій працював з фотомайстром Юрієм Ворошиловим і музейницею-літературознавицею Ольгою Різниченко-Бондар над альбомами про Слобожанщину. Заради ілюстративного матеріалу доводилося підніматися на пагорби Харківського городища і літати над спорудами, яким уже тоді загрожувало зникнення.

"Дякую долі, що мав за честь працювати і дружити з Юрієм Івановичем. Політ його творчої думки часто був настільки високим, що іноді нам, молодим, не зовсім зрозумілий, але ми завжди довіряли чуттю цього харизматичного фотохудожника і генератора ідей.

 

«Запам'ятайте: головна деталь у фотоапараті – це голова», «краще сфотографувати і вибачитись, ніж не сфотографувати і не вибачитись» – ці його фрази, я запам'ятав на все життя, як і його ідеї, манеру говорити (так емоційно і переконливо), задушевні розмови і  жарти.  Свого першого вчителя по життю я запам'ятав назавжди.

 

Юрій Іванович любив висоту. Висоту в усіх сенсах. Мабуть, тому більшість його робіт знято з незвичного ракурсу: з вертольота, літака, з вишки або просто з даху будинку. Він служив в армії в аеророзвідці, тому іноді жартома називав себе літаючим фотографом...

 

Вічного польоту, Юрію Івановичу! Бо небо –  то найкращий ракурс, щоб робити найкращі знімки!"

Оксана, дружина Сергія, писала в соцмережах 2023 року, коли сотні людей згадували Ворошилова, прощалися з ним хоча б на відстані:

«Я пам'ятаю, як ти, Сергію,  літав з Юрієм Івановичем на гвинтокрилі. Він фотографував через відчинені двері нахиленої набік машини, а ти перезаряджав його фотоапарат. Я стояла на землі і благала, щоб не випали. А коли приземлились, казав: «Усе добре, мала».

Багатьом є що розповісти про Юрія Івановича. Його фототрюк: зібрати разом учасників якогось творчого вечора або презентації в письменницькому клубі, швидко і з гуркотом повідсувати стільці, стати на один із них і зробити вигляд, що падає з дорогою фототехнікою просто на підлогу. Хто скрикне, хто вжахнеться, хто простягне руки   –  підхопити, а Юрій Іванович  сміється і фотографує, бо всі прокинулися, ожили, а не втомлено чи знуджено позують-величаються.

Тож розповідати про нашого захисника Грея без одного з найважливіших його вчителів неможливо.  Юрій Ворошилов писав 2018 року:

Мене старі майстри колись вчили одній премудрості – показувати задумані проекти своїм друзям і слухати уважно, що вони думають з приводу нових самашедших задумів. Цього правила я притримуюсь ось уже багато років, тим паче, шо друзів у мене багато –  від академіків до концептуальних бомжів.

Для крайнього проєкту документальної фотовиставки – НЕОГОЛОШЕНА ВІЙНА-СОЛДАТСЬКІ ФОТОГРАФІЇ шукаю самашедших кіношників. Чому саме таких, ну по-перше, грошей немає, по-друге, тема кінозйомки абсолютно унікальна. Це виставочне гіпер-реалістичне середовище війни, яка відразу навалюється на глядача своєю страшною реальністю. І ось в цьому середовищі відбуваються різні зустрічі з різними людьми: солдатами, школярами, студентами, курсантами військових вишів, тощо.

Діалоги бувають такої критичної відвертості, що це не можливо досягти в супер-пупер студіях чи ще деінде. Це абсолютно унікальний випадок для документалістів.

Якщо прибрати «кіно», то хроніками оголеної правди стали для мене проза і вірші Сергія Грея 2022 і подальших років.

Сергій Лапко. Уривок з майбутнього роману «ТРЕТЯ РОТА»

Діти і воїни, воїни і діти. Піонерські табори, школи, школи, школи, НВК. Класи, дитячі малюнки, дитячі унітази і туалети, де бійці у спорязі не можуть увернутися. У школі накурено і смердить брудними шкарпетками. Дорослі дядьки курять і матюкаються у коридорах, наче діти, яким це  заборонялося робити в шкільні роки, а  тепер він «брутальний» воїн із РПГ і може собі це дозволити.

У спортзалі бійці, притримуючи однією рукою калашмат, грають у футбола напівспущеним м'ячем. На них шикають  –  дайте поспати.«Це не школа, це казарма якась!»   –  сказав би директор школи, але директора не було, а в його кабінеті спав ротний, ротному було пох.

Світло не вмикється — світломаскування. Тільки посередині залу лежить переноска і з неї десяток зарядок і телефонів.Сплять бійці у спортзалі на старих матрасиках і кариматах під коротенькими дитячими ковдрочками.  Хто бубликом скрутився, хто натягнув зверху маскхалат чи запасну парку. Хтось матюкається, бо хропун не дає спати. Сплять у одязі вже тиждень, постійно міняючи бази, шкарпетки і жіночі прокладки у вологих берцях.

Місцеві жіночки приносять поїсти і зазирають в очі чотовому: ви ж нас не залишите кацапам на поталу? Хлопці скрегочуть зубами і стискають зброю — вже самі на нервах, вже самі в гарячці очікування першого контакту. В розмовах тільки про розбомблені міста:  Київ, Миколаїв, Маріуполь, Харків.

 Їжаку подзвонили з Харкова, і сказали, що його квартира розбомблена. Питаю Їжака, де тепер йому, жити? Каже: буду жити тут, на війні.

Фото із його особистого архіву.