Віктор Шаховський: «Вже немає надії, що повернемось додому»

До початку повномасштабного вторгнення борівчанин Віктор Шаховський займався активною громадською і волонтерською діяльністю. Колишній пожежний і правоохоронець після виходу на пенсію створив у Боровій один з перших будинкових комітетів, а у 2001 році зареєстрував районний осередок Всеукраїнської організації «Суспільна Служба України». Одночасно очолював районну організацію Української народної партії, був хорунжим Борівського куреня українського козацтва...

Зразковий глава сімейства, який з дружиною  виростив п’ятьох дітей, міг би на схилі літ повністю присвятити себе онукам і правнукам (їх у нього аж 10!), та він обрав шлях громадського служіння. Каже, життя заставило, бо ніколи не мирився з несправедливістю, а ще більше не міг змиритися з тим, що на його батьківщині ворожі сили не без допомоги місцевої влади роками насаджували ідеологію «русского міра». Чим це закінчилося, ми добре знаємо.

Віктор Шаховський розповідає, що у 2014 році, коли росія анексувала Крим і окупувала частину Донбасу, очолювана ним організація Суспільної Служби України об’єднала навколо себе близько 40 місцевих активістів і небайдужих людей, які почали допомагали учасникам АТО і біженцям з Донецької та Луганської областей. З цією метою в селищі було створено «Благодійну барахолку», до якої місцеві жителі приносили посуд, оргтехніку, одяг, взуття та інші речі для переселенців. Їх  продавали  за найнижчими цінами, а виручені кошти обліковували  і акумулювали на рахунку організації. Потім закуповували для  добробатівців одяг, взуття, ліки, продукти та необхідні інструменти.

 У 2016 році Борівська районна організація  Суспільної Служби України стала одним з переможців обласного конкурсу «Разом у майбутнє» і взяла участь у співфінансуванні кількох важливих соціальних проєктів. Зокрема, за підтримки  Німецького товариства GIZ вдалося провести капітальний ремонт дитсадка  на суму понад 1,5 млн гривень. У рамках проєкту  «Київський діалог» у Боровій також було створено майданчик для неформального спілкування мешканців селища. За фінансової підтримки Суспільної Служби Канади створили «Банк харчів», організували збирання вторсировини... Були й інші плани щодо розбудови місцевої громади,  та все змінилося після 24 лютого 2022 року.

Вже на третій день після початку війни ворожі війська захопили Куп’янськ, що за 45 кілометрів від Борової. А на початку квітня, долаючи опір наших захисників, вони рушили на Борову. Знаючи про патріотичну позицію Віктора Шаховського, друзі порадили йому з родиною негайно виїздити із селища, щоб не потрапити в руки окупантів. Він так і зробив, адже добре знав настрої місцевого населення, значна частина якого виявилась «ждунами» або колаборантами. До того ж, помітив стеження за собою, яке проводили «зальотні» поліцейські з Донецької області. Чоловік впевнений, що його прізвище вже було у списках російських окупантів та їхніх прислужників.

Віктор Шаховський розповідає, що  ще перед війною в Боровій та навколишніх селах з’явилися підозрілі особи, які під виглядом переселенців почали скуповувати старі будинки і вели досить дивний спосіб життя: вивідували інформацію про місцевих активістів, вивчали місцеву інфраструктуру, заготовляли продукти харчування, особливо консервацію.  Чоловік  вважає, що серед них були російські розвідники, які збирали інформацію для російських спецслужб та готували бази для диверсантів. Місцеві правоохоронці ніяк на це не реагували. А згодом виявилося, що серед них також було не мало зрадників і колаборантів.

На початку квітня 2022 року Віктор Шаховський виїхав з Борової і опинився з дружиною  та кількома земляками на Полтавщині. Ось як він пригадує ті події:

—  7 квітня піднялись о шостій ранку, бо зателефонували друзі і повідомили, що «кацапи» з Куп'янська йдуть на Борову. То я швиденько прилаштував багажник на свою ВАЗ-2104, дав 20 хвилин всім на збори. Крім дружини у нас вже місяць проживали п'ятеро біженців з міста Ізюм, ми забрали і їх  і о 8 ранку виїхали з дому. Заїхали в Підлиман залили каністру бензину і – далі, в дорогу. Піски – Лиман –   Краматорськ. На Дніпро не пустила поліція,  звернули на Близнюки. Далі – Лозова – Сахновщина –  Красноград –  Карлівка – Машівка – Крута Балка.  Від доріг – лише  назви. Були місця, де всі пасажири виходили з автомобіля і чекали поки я переїду баюру, потім їхали далі. 

Таким чином я проїхав без зупинок 500 кілометрів, 12 годин за кермом. Уявіть собі семеро людей у Жигулях, у кожного з яких  на руках по 2-3 сумки з речами. До того ж, всю дорогу не працював телефон. Ні я не міг ні до кого додзвонитися, ні до мене. Ми їхали в невідомість. Під вечір зупинилися в селі Крута Балка Полтавського району. Добре, що староста села була на робочому місті, зателефонувала моєму куму, з яким ми служили в армії. Він жив сам, мав  у дворі два будинки, тому нам було де розташуватись. На другий день приїхали дочка з зятем з Підлиману...

А 14 квітня в Боровій  вже були російські війська. Почалися викрадення людей і розправи над колишніми учасниками АТО/ОСС. Те, що місцева влада не подбала про організовану евакуацію цих людей, Віктор Шаховський  вважає справжньою зрадою, адже згодом деякі з них були вбиті або закатовані російськими окупантами.  Серед них – кілька його знайомих...

З тривогою і жахом Віктор Шаховський стежив за новинами з окупованої Борової. У цей час разом з дружиною він уже був у Вінниці, куди переїхав з Полтавщини через хворобу. Каже, що тут їм дуже сподобалось: і транспорт, і лікарні, і магазини, а головне – люди. Та як би добре не було в гостях, а вдома краще. Тому відразу після звільнення Борової від окупантів подружжя Шаховських почало думати про те, щоб повернутися до рідної домівки. А потім зрозуміли, що зарано.  Та все ж, родина перебралася ближче до рідних місць. Знайомі підшукали їм будинок у Нових Санжарах на Полтавщині, де вони прожили кілька місяців.

— Садили огород (3 сотки), доглядали за садком, боролися  з бур'янами, – пригадує  ті часи Віктор Іванович. –  А осінню, зібравши городину, почали знову збиратися в дорогу, бо для зимівлі та хатина нам не дуже підходила. Багато городини, вирощеної власними руками, довелося роздати людям.  Думали, що будемо зимувати вже у власній квартирі, у Боровій, та знайомі, відрадили повертатися. Тому ми перебралися до одного із сіл Близнюківської громади, де родичі  надали нам своє помешкання. Тут і осіли в чужій хатині, де рік ніхто не мешкав. Довелося  приводити її до ладу. Так само і подвір’я та город, які занепали без господарів.

Наразі  разом з дружиною Віктор Іванович Шаховський мешкає в одному з населених пунктів Близнюківської громади, де продовжує займатися волонтерською діяльністю: збирає кришечки від пластикової пет-тари, лущить горіхи, з яких жінки виготовляють для наших захисників різні смаколики. Також він радо ділиться з місцевими активістами досвідом своє громадської і волонтерської діяльності. А думками прикутий до  Борової. Дуже переживає, що останнім часом російські війська посилили обстріли селища і з кожним таким обстрілом все менше шансів на повернення додому.

— Вже  пішов третій рік нашого скитання на старості, вже немає надії, що повернемось додому, бо із селища окупанти роблять Авдіївку, – говорить Віктор Шаховський. –  Дві школи розбиті, будинок культури, три дитсадочки також розбиті. Наш будинок пошкоджений, але поки що не розбитий. Але повернутися туди немає можливості. Найбільше ж болить те, що вже три роки я не був на кладовищі, у рідних. І тепер не знаю, чи взагалі зможу туди приїхати...

Нещодавно Віктор Іванович Шаховський відсвяткував свій 74-й день народження. Отримав багато вітань від рідних, друзів та знайомих, в тому числі й від своїх земляків, яких війна прогнала з рідного краю і зробила вимушеними переселенцями. Таких багато, бо до повномасштабної війни в Боровій мешкало близько 16 тисяч осіб, а зараз залишилось близько 7 тисяч. І в кожного своя історія та свій біль.  Хоча, здається, це наш спільний біль, біль всієї України. 

Використані фото із особистого архіву Віктора Шаховського.