«Випив. А зирк – криза.Випив». Паліндроми життя Володимира Калашника

Паліндром – перевертень, рак літеральний означає словосполучення або рядок, що однаково читається зліва направо і справа наліво.

Ми – дим.

Ті всі – світ.

Іноді так паліндромно хочеться прочитати письменницьке життя, коли вже земний шлях поважної  людини закінчився. Від кінця хоча б не до початку, а ті роки, коли мали щастя земного спілкування. Відповіді шукаю у книжок професора Каразінського університету Володимира Калашника.

Наука свободи

6 січня 2022 року закінчилося фізичне життя  професора Каразінського університету Володимира Калашника. Доки можна було з ним поговорити телефоном або  запросити до радіостудії, почувалася молодо. Навіщось мені за кілька годин до його нічної передрізвяної смерті  знайшовся  кінофільм про авторку некрологів. Не додивилася. Злякалася, що це нічна підказка про неминуче. Тепер читаю «пішов». Ніби до деканату на харківській вулиці Гоголя. Там давно немає філфаку, але звучали голоси Леоніда Авксентьєва (нашого декана),  Михайла Гомона (куратора групи), Леоніда Ушкалова (трішки старшого за наш курс)  і тепер Володимира Калашника (заступника декана часів мого студентства).

Один із найперших спогадів про філфак межі 70х-80х років. Наш  «хутір» на Гоголя. Володимир Семенович ступає нечутно  в напівтемному коридорі поблизу деканата і говорить мені м'яко: «Старосто групи Б! На Вас чекають адміністративні стягнення. Ви чому всією групою пішли з лекції та ще й журнала групи із собою забрали?» Кращий захист – напад, тому почала з головного для себе: «Наш викладач постійно запізнюється!»  І нахабно додала:  «Просимо змінити нам викладача». Якось у стягнення не повірила. Сказав, бо мусив. Ми ж на новий фільм утекли до кінотеатру на Сумській. Викладач теж поскаржився, що ми нестерпна група.   Більше  він нам нічого не читав.

Зберігаю книжки та радіопрограми «Мова, як море», «Аз», «Муравський шлях», «Піфагорове дерево», у яких Володимир  Семенович говорить про свого друга Григора Тютюнника, читає вірші, захоплено переповідає французькі особисті молоді пригоди, коментує новий правопис. І його роздуми на  краєчку Європи, над океаном, в одній із поетичних збірок: «Доля як доля. Дала, що могла. Берег Атлантики. Дюна Піла».  

Народився Володимир Семенович у Мануйлівці на Полтавщині влітку 1936 року. Під час війни втратив маму. Батько вчителював. Освітянську дорогу обрав і син – філфак у Харкові. Там навчався і приятелював із майбутнім прозаїком Григором Тютюнником, згодом закінчив аспірантуру й захистив кандидатську й докторську дисертації з мовознавства.

Коли Володимир Калашник і композиторка Лариса Донник тільки створили гімн Каразінського університету, я записувала перше, акапельне виконання у радіостудії. Прийшли студенти з університетського хору. Виставили спеціальні довгі підставки, щоб хлопці й дівчата розташувалися за голосовими партіями. Мікрофони на високих стійках. «Робимо фондовий запис», –  говорить режисер. Тобто запис залишається у фондах радіо, у фонотеці. І авторам переписали. Запам'яталося, що композиторка прийшла у білій легкій блузі, дрібненько вишитій червоним і чорним хрестиком, хористи  –  у футболках, сарафанах, а Володимир Семенович у гарному костюмі. Стежив крізь вікно з режисерської, як же звучать його рядки: «Альма Матер свята, даленіють літа…» Для нього це було важливою подією. Шкода, що у мене тоді не закріпилася звичка фотографувати гостей. Пам'ятний був би знімок.

«Найкраще за кордоном – це повернення додому»

«Тет-а-тет з Аквітанією… та інші французькі враження. Бордо 1974-1976». Таку назву має книжка мемуарних оповідей. У ті роки Володимир Семенович викладав  українську мову на відділенні славістики Університету Бордо-ІІІ, згодом упродовж дванадцяти років очолював Харківське обласне відділення товариства «Україна-Світ».

На весняну пору припало  2017 року своєрідне переміщення у світ французьких буднів і свят, навчання і подорожей, подиву й суму. Переміститися в його молодість пропонував автор. Ще до початку зібрання в письменницькому клубі записала інтерв’ю з Володимиром Семеновичем, біля якого мені так приємно почуватися студенткою.

Ірина Мироненко. Чому виникла ця ідея — згадати далекі роки, які теж були позначені певною несвободою, у наш час відносної волі й величезної сваволі?

Володимир  Калашник. Я дещо про це сказав у книжці. Приїхавши до Франції, потрапивши зовсім в інший світ, той, який у нас лаяли, показували, що він загниває, а ми найкращі, найпередовіші, я почав своєрідний щоденник чи щотижневик — записи регулярні робити про те, що бачив, чув, про свої заняття, зустрічі, нові знайомства. Набралося три таких конторських книжки. Щоб не шукати у Франції  папір для писання, віз із собою. І ці три книжки були списані повністю. На превеликий жаль, перша (там до ста сторінок, враження перших п’яти місяців) загубилася. Від  листопада 1974 до квітня 1975 року — та книжка, яка пропала. То оцю частину довелося подати мемуарами, спогадами, як я побачив вперше Париж, як потрапив до Бордо, яких студентів набрав, які колеги були в мене в оточенні.

Я роз’їжджав дуже багато. У товаристві  Франція — СРСР зближувалися, приятелювали, їздили по різних пам’ятних місцях. А потім і самостійно вирушав у мандри, особливо під кінець свого перебування. До Парижа нас викликали, проводили семінари своєрідні. Так знайомилися з Парижем ті, хто в ньому не працював. Я призвичаївся до Бордо, місто навіть починало ставати своїм. Там я жив із студентами в гуртожитку. Усі іноземні викладачі мали по окремій кімнаті. Я теж. І студенти, до речі, мали по окремій кімнаті. 12. 14, 16 квадратних метрів. З усіма зручностями.

І. М. Оплата була тільки з боку Франції чи й наші — міністерство, університет Вам сплачували?

 В. К. Платила Франція, а наші — якісь відсотки. Оскільки я був тоді на асистентській посаді, хоча й захистив кандидатську дисертацію, це були невеликі гроші. Їх навіть не вистачало на квитки, хоча їх теж оплачувало міністерство — туди й назад одноразово. Але якщо серед року хотів приїхати, то треба було платити самому.

І. М. Ви тільки поїздом користувалися?

В. К. Так. До Франції відносно недалеко. З поїздом ще більше вражень. Їдеш, дивишся, спілкуєшся з пасажирами. Хоча востаннє повертався із Франції додому вже пароплавом – через Лондон, Хельсинкі.

І. М. Мені дуже сподобалася фраза Вашого друга із Братислави Ладислава  Лапшанського. Він сказав, що найкраще за кордоном — це повернення додому. Вам не вистачало домівки, родини своєї?

В. К. Я й поїхав ризиковано. В  мене двоє малят було. Леся тепер кандидат філологічних наук. Вона в чотири роки потрапила до Франції. Це вже був  другий рік моєї роботи,  і дружина Рая наважилася молодшого сина Ярослава, півторарічного, залишити з бабусею, а сама з Лесею приїхала до мене, але більше трьох місяців не витримала. Коли Великдень підійшов, каже, поїхали швидше до Ясика. Але все-таки разом подивилися Францію.

І. М. Ви намагалися у цих нотатках уникати політичних коментарів. Звичайно, Ви не обходилися без імен “Солженіцин”, “Сахаров”, “Плющ”. Ви їх згадували, але обережно, обтічно.

В. К. Видно, це дух того часу, коли змовчували, ким ми незадоволені, а дисидентів не підносили до небес, як можемо зараз. Це відчувалася загальна ідеологічна атмосфера. Не те що боязнь. Все-таки й тоді Франція впливала не тільки тим, що багато дива  (пам’ятки, музеї), а ще й тим, що пробуджувалося не просто теоретичне знання, а відчуття, що ти — вільна людина. Французи чи в школі, чи в університеті найперше запитували нас ? “А чи є у  вас свобода?” Мені здавалося, що за мною ніхто не стежить, ніхто не спонукає, щоб я саме так говорив і діяв.

У той час важко було уявити, що Україна стане незалежною. Мене спонукало до публікації й те, що Україна зважилася на вільний вибір шляху в європейську спільноту.

Так збіглося, що Володимир Семенович першій подарував новинку з автографом мені –   за кілька днів до презентації. Тож додаю деякі нотатки про неї – вже озвучені в письменницькому клубі й дописані згодом.

Перша згадка 38-річного харківського мовознавця про листопадовий Париж  1974 року. Замість романтичного очікування – запахи від контейнерів для сміття, бо страйкують  сміттярі. Мемуарна частина все-таки частіше писалася з доброю  посмішкою. Викладача української мови зустрічають, керуючись стереотипом: шукають кремезного  вусатого козака, тому плутають з іспанцем-вусанем.

Подробиці в цій книжці для мене, як дрібки духмяного перцю до звичної страви — мемуарів. Бібліотекар Франсуаза на машині «Побєда» з написом «эх, дороги!»  Смажені жабенята, яких запропонували під виглядом  перепілочок, далі смажені слимаки, схожі на вишкварки. Мовні курйози. Знання французької не вимагалося. Зі студентами мав розмовляти українською. Серед його слухачів — навіть пенсіонер 1909 р.н., Олексій Михайлович. Іноземну В. Калашник учив у повсякденному спілкуванні. Поспівчував консьєржу, що той скаржиться на біль у правому боці, замість «Печінка?» перепитав француза: «Паштет?».

При іншій нагоді Володимир Семенович робить висновок: «Французи підсміюються над своєю звичкою зіставляти добре й погане, сміятися над смішним, іноді навіть дещо «пересолюючи». І це вживається з делікатністю, вихованістю французькою, з тонким гумором і веселою вдачею французів» .

Зізнання в любові до родини, малих дітей — рефрен французьких записів, з постійними побажаннями спокійних радісних снів.

Деталі для дослідників приватного життя  кінця ХХ століття. Сувеніри додому — легкий мохер на шапочки і шалики, цигарки, авторучки, косинки з видами Парижа (майже футболочка з Ейфелевою вежею у фільмі «Діамантова рука»), звичайно, коньяк, арманьяк, книжки, альбоми, листівки, платівки. З України — горілка з перцем, значки із зображенням пам’ятних місць Харкова, платівки — то з піснями Зикіної, то з українськими народними. Навіть привіз на подарунок запис «Старовинного вальсу» у виконанні ансамблю скрипалів Харківського університету. Французи з українським корінням замовляли ще й насіння кропу і петрушки, бо з батьківщини. Володимир Семенович  застав українок, які під час війни потрапили до Німеччини, вийшли заміж за полонених французів.

Знайомства у Бордо

Росіянин, який викладав у Франції російську мову, приїхав із Смоленська до француженки на місяць після її стажування в СРСР, але повертатися не захотів. Одружилися, вже є дитя. Оцінка В. Калашника: «Для мене всякий варіант розлучення з рідним краєм виглядає протиприродним».

Син лікаря Франсуа очолював один із осередків Товариства Франція-СРСР, навчався в Ленінграді. Його бібліотека з рідкісними виданнями. Вечеря з бажанням вразити: «Срібний сервіз. На закуску подавали фаршировані креветками помідори, а потім фірмову страву – запечений у вині півень…На завершення – персики в сметані й шоколаді з ромом». Франсуа, який був у Союзі 11 разів, нарікав на  тісноту в аспірантському гуртожитку (по троє в кімнаті), майже постійні пиятики студентів.

Найхимерніша доля, на мою думку, у іспанця, який працював в Ізюмі на Харківщині у 1949-1953 роках. З Максимом Рода Володимира Калашника познайомили у Каннах. «Хлопець був розчулений, назвав мене братом». Іспанець навіть грав за футбольну команду Ізюмського оптико-механічного заводу. Після повернення до Іспанії йому довелося втікати до Франції, бо його переслідували за роботу в Радянському Союзі. «Завозив Максим до себе додому. У нього все влаштовано своєрідно, в нашому стилі (сувеніри, фото, плакати, навіть телевізор наш – «Електрон» і машина «Москвич»).

Згадує автор і  день Радянської Армії, влаштований у   товаристві франко-радянської дружби, доповідь месьє Кабана про Сибір. Акцентувалося на труднощах, традиційних чергах і низькій якості продукції.

Березневі свята – вже в родині  студента Івана Бабенка і його мами. «Ольга Федорівна народилася у Франції. Її батько потрапив сюди в Першу світову війну. Пані Ольга практично не говорить ні українською,  ні російською. Рідню в Харкові відшукав Іван, коли йому виповнилося 15 років». Можливо, з кількох відомих їй слів географічно  далекої рідні Ольга Федорівна обрала кличку для кота  –  Водка. Частували  сомом  з горіхами.

1 травня — звичай французів  дарувати друзям, рідним букетики конвалій на щастя. Це вихідний день, демонстрація у Бордо. Четверо поліцейських супроводжують колону на велосипедах.

8 травня відзначається закінчення війни в Європі. Представники радянського посольства привезли фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть…». Ремарка Володимира Семеновича: «Поплакав вволю».

Грудень. Чотиригодинне безрезультатне очікування телефонного дзвінка від дружини. Сон.  «Снилася атомна війна. Нібито попередили студенти, що треба ховатися. Мовляв, на Китай і нашу країну вже впало по бомбі. Через кілька хвилин стався страшний вибух, після чого білий порох весь час сипався на голову, засліплював очі. Переховувався у підземеллі, там зустрів і однокурсницю Ліду Дорогань. Дивувався, як вона потрапила сюди. Так боліло серце від думки, чи не впала бомба на Харків. Аж трусилося все на мені, коли прокинувся».

І щоб закінчити з календарем – зустріч Нового року. Дача в Піренеях. Подробиць мало, хіба що «аператив біля каміна, де весело палали букові бруски…На столі ікра зі сметаною. Устриці, засмаженне м’ясо гірської косулі».

Пізніше — поїздка в Лурд, місце християнського паломництва. Цілюща джерельна вода. «Ставлять біля гори свічки, окремі з яких бувають в кілька кілограмів. Цілий ліс свічок блимає вогниками, ніби очима. На скелі висять залишені костури тих, хто позбувся недуги» .

Записи рясніють іменами тієї епохи, з якими виростало і моє покоління: Анджела Девіс  (тоді навіть у селах дівчаток почали називати Анджелами), Мірей Матьє.

Цікава деталь про делегацію з СРСР. Партпрацівниця з Юрмали (про роботу зізналася пошепки, бо інші були люди різних професій, передовики виробництва) попросила пройтися з нею крамницями. Купували японські капці, окуляри від сонця.

Окремі враження — від гостин на радянських торгових  кораблях. Чорна хлібина з батьківщини — подарунок від команди «Янтарного», частування лікером «Старий Вільнюс».

У кожного свій Париж

Блискуче порівняння Володимира Семеновича: «День, як один ковток». Якщо йти за цим порівнянням, Париж В. Калашник смакував п’ятьма ковтками.

День перший. Справи від’їзду додому. День другий. Цвинтар Пер-Лашез (перелік імен похованих, до яких прийшов з квітами, серед них — комунари та Едіт Піаф). Ордер на «Жигулі». День третій. Нотр-Дам. Музеї, торговий центр.

День четвертий. Посольство, квитки на поїзд. Нічний Париж. Вогні на мостах Сени. День п’ятий. Мохер. Вагон першого і другого класу в метро. Сувенір супутниці-співвітчизниці, яка придбала у Франції «мішок сміху».

Що, на вашу думку, можна робити гостеві на острові Іф, де сидів у в’язниці Монте-Крісто? В. Калашник зірвав там кілька ромашок і почав засмагати.

Загалом це був особистий рекорд: 12 французьких міст за 11 днів.  Ще одна  дорожня «арифметика» – 5 днів  на теплоході, який вирушає із Франції через Лондон і Хельсинкі до Ленінграда. Схід сонця у відкритому морі – практично поезія у прозі.  Остання цитата із французького щоденника: «Нарешті – зовсім близько до своєї домівки… До зустрічі ось-ось!»

Обговорення у Харківському письменницькому клубі

У залі потріскував камін. Згадався епізод із книжки, де Володимир Семенович  розпалює  це романтичне джерело відкритого  тепла на дачі Емілії з товариства Франція-СРСР.  Господиня жартує: це добре вдається або бісові, або закоханому.

Каламбуром почав свій виступ прозаїк Віктор ПОЛЯНЕЦЬКИЙ: «Підкидаючи дрова у наш камін, тобто підтримуючи тему, можу сказати, що цікаві були ті часи, коли ми були студентами. Одні викладачі їздили до Франції, інші приїздили до нас у Харків. До нас приїздив Серж Гьотц. Він перекладає наші твори».

Серж Гьотц переклав вірш Володимира Калашника «Дюна Піла».

У червні  1975 року в ліричному римованому відступі до мандрівних записок В. Калашник писав: «Немов розтанула і зникла /розлука наша — й сон пройшов./…Піщаній дюні ноги миє/ син океану — Аркашон».

 Столицею французьких устриць називають Аркашон. Є ще й Аркашонська затока, а в ній найбільша в Європі дюна Піла. Це найприкметніший об’єкт Аквітанії. 60 км від Бордо. Вірш про найвищу дюну Європи закінчується строфою:

«Скільки долати в житті довелось! /Дюна не винна, що все не збулось./Доля як доля — дала, що могла./ Берег Атлантики. Дюна Піла».

Поетеса Олександра КОВАЛЬОВА знайшла такі слова для автора книжки:  «Ви та людина, яка завжди гідна репрезентувати хоч кого, хоч де, хоч в якому просторі і часі».

Дочка Олеся Володимирівна  сказала: «Мені дуже приємно, що цю книжку він присвятив своїй родині. Якщо письменникові щось глибоко запало в душу, то обов’язково рано чи пізно його думки, переживання, спогади, не зважаючи на те, коли це відбувалося,  обов’язково виллється на папері». Коротке інтерв’ю з пані Лесею.

—  Вам пощастило побувати в ранньому дитинстві у Франції. Якісь спогади залишилися? Розказували, що Ви піднімалися на  дюну Пілу.

—  Так. Я пригадую, що коли я дісталася на вершину дюни, то не могли допроситися, щоб я звідти спустилася. Навіть автобус з туристами чекав, доки я погоджуся, доки не загадаю там усі свої бажання. Що ще пригадую? Ми жили в родині, у якої був дуже красивий будинок. Ще запам’яталася кольорова крейда.  Я в душі художник, завжди мріяла бути дизайнером, тому пригадую цю кольорову крейду, якою розмальовувала все на подвір’ї. Ось такі спогади.

— Книжки пишете?

—  Ні. Я вірші пишу, але вони виникають у мене миттєво, я на папері їх не записую. Залишаються в душі.

«Пишу здебільшого про бачене й пережите, буде чекати часу свого…». Рядок із книжки Володимира Семеновича. У Монте-Карло у рулетку він колись з молодим азартом програв 23 франки. Хоча й виграв 12.  У виграші буде той, хто перегорне сторінки цієї книжки. Вона доступна на сайті Харківського обласного відділення Національної Спілки письменників України за посиланням:

https://kharkiv-nspu.org.ua/wp-content/uploads/2017/04/Kalashnik_tet_a_tet.pdf

Зі студентських харківських літ і довгі роки тривала дружба Володимира Калашника з Григором Тютюнником, земляком, однодумцем і колегою по перу, пам’яті якого Володимир Семенович присвятив щемливі рядки. Тепер це читається як посвята самому собі: «Весні — цвісти, а лебедю — ячати. Прощання біль у серці не вщуха. Нема кінця, а є лише початок. І вогник у степу не затуха».