«Все близько, що жива душа долає». 140 років українського жіночого руху і харків’янки

Заголовок цієї публікації частково позичений у незабутньої землячки, поетеси, перекладачки і громадської діячки  1980-90-х років Олександри Ковальової. Цитований рядок – із вірша, який починається панорамною картиною минулого:

Ще не міліли душі та річки.

Ген на Осколі  – чайки, байдаки.

Так близько від Осколу до Дніпра.

Все близько, бо така зайшла пора…

 

Байдак`и (не плутайте із  не менш давнім «б`айдики» ) – це  річкове плоскодонне судно з однією щоглою, завдовжки 15, а то й 20 метрів, завширшки до 4 метрів.

Байдаками користувалися від козацьких часів і аж у  19 столітті  не тільки на таких потужних річках, як Дніпро, а й на повноводому тоді Сіверському Дінцеві. Великий вітрильник із веслами  давав байдикувати хіба що в тихих заводях та в повний штиль.

Для мене тут прямісінький перегук з роками, коли в різних країнах Європи і навіть неповоротких імперіях, активно дискутували про жіночі права на освіту, професію, майно. Жінкам набридли ролі  заплаканої Ярославни чи пташки у золотій клітці. Та й князів і принців на всіх вистачити не могло. Минули епохи, коли чоловіцтво переважало чисельністю, особливо на нових територіях,  а княжі доньки з Києва ставали суб’єктами великої політики.

Занадто активно воювали та освоювали нові землі у тих століттях. До речі, знамениті шляхи  озброєного чоловіцтва (хоч воїнів князя Ігоря, хоч учасників  інших битв)  пролягали  через землі нинішньої  Харківщини. Рідне місто  доцентки Харківської державної академії культури, авторки ляльок, які емоційно доповнюють цю публікацію, Юлії Соловйової – Харків.  Рідний край її мами Олександри Ковальової – Луганщина.

Жінки наших широт у 19 столітті не мали права на вищу освіту, хоча у деяких містах росімперії існували Вищі жіночі курси при університетах: від 1878 – у Києві, від 1880 – у Харкові. 

Про навчання в імператорських університетах українською мовою (навіть про окремі лінгвістичні лекції) тоді  ще не йшлося.

Але загалом жіноча освіта  не замовчувалася в суспільстві, про шо свідчить її відображення в живописі. З дитинства пам’ятаю красиву поштову марку з репродукцією картини Миколи Ярошенка «Курсистка» (1883). Уродженець Полтави першим  у тодішній росімперії створив образ жінки, яка навчається., поспішає з книжкою на лекцію.

На виставці пересувного мистецтва картину побачив Ілля Рєпін. Так у його знаменитій роботі «Не ждали» (почата того ж 1883 року, остаточні деталі належать до 1898) з’явилася центральна жіноча фігура  у такій же шапочці й шалі, як у Ярошенка. Курсистка або вчителька повернулася із заслання – натякає картина.  Перегук був занадто очевидним, тому жіночий  образ витіснив чоловік у шинелі, якого теж вдома «не ждали», але не обов’язково із Сибіру. Можливо, з війни – їх тоді теж, на жаль,  вистачало.

Олександра Ковальова

*   *   *

Це я за коником біжу,

Зеленим коником у житі.

А ким життя моє прожито, —

Не відаю. Не бережу

Ніяких спогадів, бо я

Стою й від щастя завмираю.

Бо коник зупинивсь і грає,

А в грі його любов моя.

 

Мій день блакитний і високий,

Весь різноцвіт і різнопах.

Я піший і безкрилий птах.

Мені й літати буде сором,

Як коник скінчить свою гру

Й безжурно далі пострибає.

Тоді і справді я помру,

Бо більш ніде мене немає...

 

Пішими і безкрилими птахами жінки почувалися і почуваються досить часто, в різні епохи.

Дослідники /дослідниці  відліком  історії жіночого руху України обрали 8 грудня 1884 року й територію іншої імперії – Австро-Угорщини.

8 грудня 1884 року Наталя Кобринська разом із Людмилою Драгомановою (дядиною Лесі Українки)   та Ганною Павлик  організували  в Станіславі (нині Івано-Франківську) «Товариство руських женщин». Ця подія вважається початком українського жіночого руху, якому цьогоріч виповнилося 140 років. Згодом назву замінили на «Товариство руських жінок», що потім увійшло до складу «Союзу українок».

«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо вона була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб», — вважала Наталя Кобринська.

Щоденний календар, присвячений 140-річчю українського жіночого руху,  створено  експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Heinrich-Böll-Stiftung Ukraine, та UN Women Ukraine за фінансової підтримки Швеції.

Партнер проєкту — Музей жіночої та гендерної історії Gendermuseum, заснований у Харкові

Цікаво, що силуети  з ювілейного календаря нагадують вузлових ляльок, позбавлених рис облич. Лише силуети, за якими можна вгадати чи й не вгадати жінку, помітну в історії.  

Що ще можна вважати задумом, хоча б частково дотичним до поважної дати «140 років»?  Авторські ляльки виготовляють переважно жінки. Свої роботи з  розгортанням російської агресії в Україні виставляють на міжнародних благодійних ярмарках і виставках, щоб коштами підтримати військових, біженців. Так мандрують Україною і світом ляльки з Харкова, зокрема і ті, які Юлія Соловйова робить за мотивами віршів своєї мами – Олександри Ковальової.

При уважному розгляданні композицій  помітно, що лялька- із різдвяною зіркою  не стоїть попереду, а визирає з-за спин ляльок-хлопчаків. Так інтуїтивно чи зумисно  розташували їх організатори. Майже отак чоловіцтво залишало другорядні ролі жінкам, донькам, сестрам і навіть мамам. «Надійний тил»,  вихователька дітей у родині, годувальниця-втішальниця.

На колажі, який відкриває цю статтю,  –  лідерка культурологічного  товариства «Спадщина» у Харкові 1980-90-х років Олександра Ковальова, тодішня викладачка  німецької мови і літератури  в педінституті (нині Сковородинівський університет) . Поряд фото з поїздки до Сковородинівки тодішнього Золочівського району.  Впізнаю декого з активістів «Спадщини» і «Просвіти». Третя від правого краю – викладачка гуманітарних дисциплін  в Інституті танкових військ Ніна Немировська. Поряд ліворуч її дочка Тетяна Немировська.

Як згадує активістка «Спадщини» Марія Михайлівна Луговенко, Олександра Прокопівна Ковальова  і Ніна Григорівна Немировська працювали в товаристві разом. Усе – на ентузіазмі й романтизмі чи навіть ейфорії. Влаштовували просвітницькі лекції – відкривали землякам імена репресованих і заборонених чи замовчуваних письменників, діячів української революції 1917 – 1921 років. Змінювалася аудиторія, розширювалася географія поїздок  по області й загалом Україною (наприклад, на Запоріжжя, коли святкувалося 500-річчя українського козацтва).  

За словами Марії Луговенко, саме  у квартирі-комуналці, де мешкала з маленькою донькою Валентина Овод,   було ухвалено рішення про створення Харківського осередку Руху.  Бути рухівкою чи спадщанкою в Харкові тих років – це наштовхуватися не неприйняття сусідів у будинку  і керівництва на роботі. Це ігнор чиновників і майже ворожа реакція багатьох батьків, коли  з ними починали говорити про доцільність відкриття  українських класів.  

Поділитися детальніше спогадами спадщанки Марії Михайлівни Луговенко, яка продовжує жити в Харкові, є прихожанкою Івано-Богословського храму ПЦУ, планую у наступній публікації. Тоді більше дізнаєтеся про жінок-будительок українського Харкова межі ХХ і ХХІ століть.

Український інститут книги  влаштував 2 – 8 грудня 2024 року           Тиждень дитячого читання. Гаслом обрали словосполучення     " Світло історій".

Головне — читати разом, адже для любові до літератури потрібні: присутність добрих книжок удома, приклад дорослих і спільне читання.

Час, проведений разом із родиною — безцінний. Додайте світла від книжок. Адже книжки — як павербенки, живлять та заряджають, коли забракне радості та струму.

Світло історій залишається для мене й багатьох читачів у дитячій книжці Олександри Ковальової «Сонечка в ситі», яку вона ще побачила перед осіннім відходом у вічність.  

Особливість гарних справ –  їхнє світло допомагає іншим і після того, як людини уже немає в земному вимірі.

Тож сонця нам усім від жінок, з якими пощастило перетнутися у цьому житті. Або ще знайомство з їхніми долями і книжками – попереду.

Слухайте також:

Скальпель, кабель зв’язку і указка. Жінки і війна – у подкасті «Градусник»

«Допомагаємо Україні, значить, собі». Перший рік Союзу українок Йонави (Литва). Подкаст «Градусник»