Всупереч штучним обмеженням:  як фемінітиви повертаються в українську мову

— Якщо є жінки, то є й назви жінок, — упевнена Олена Полозова, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри українознавства і лінгводидактики Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди.

І насправді мало кому спаде на думку назвати бабу дідом або ж сестру братом, слово «вчителька» також майже нікого не обурює.

Водночас використання певних слів, наприклад, «членкиня» або ж «докторка» ті самі люди можуть вважати неприйнятним.

Зазвичай свою позицію вони пояснюють тим, що, на їхню думку, застосування фемінітивів не притаманно українській мові та штучно нав'язується західною культурою. Так, відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор та колишній ректор Полтавського педагогічного університету Микола Іванович Степаненко взагалі проти надмірного вживання фемінітивів, — наводить приклад мовознавиця Олена Полозова.

Проте наукові дослідження вказують на протилежне та доводять, що фемінітиви є природним розвитком мови.

«Фемінітиви в нашій мові функціонували й раніше, — каже Олена Полозова, — бо це назви жінок на противагу назв чоловіків. Так само як брат — сестра, чоловік — дружина…

Ми повинні розуміти, що мова – жива, зокрема українська, тобто вона реагує на виклики та зміни суспільства — мова дуже гнучка.

Тому очевидно, якщо в нас зараз жінки стали обіймати певні посади — з'явилися пілотеси, міністерки та інші — то мова реагує», — пояснює Олена Полозова.

 

Фемінітиви, за спостереженнями науковців, існували й використовувались ще дописемних часів.

«Початок формування категорії жіночності в мовній системі, — пише у своїй монографії «Фемінітиви в українській мові: генеза, еволюція, функціонування» мовознавиця Марія Брус, — сягає спільноіндоєвропейської доби, відколи були успадковні перші жіночі імена (діва, мати, жена, вдова та інше).

За спільнослов’янської єдності фемінітивотвірні процеси набули значного розвитку, що виявилося на всіх мовних рівнях та стали підґрунтям для формування категорії жіночості в усіх слов’янських мовах».

В українській мові, за словами фахівчині, ‎фемінітивна підсистема формувалася впродовж усієї історії розвитку української писемності.

Назви жінок за діяльністю, станом, стосунками, віковими та іншими ознаками увійшли до текстів перших пам’яток української писемності: госпожа, жена, кормилиця та інші зустрічаються на сторінках збірки стародавнього руського права, складеного в Київській державі у XI–XII ст, а деву, девіцу, Богородицю можна знайти в поемі «Слово о полку Ігоревім» (XII століття).

Українські митці та мисткині на початку 20 сторіччя також не цуралися застосовувати фемінітиви.

«Так, Ольга Кобилянська у своїх листах вживає слово «авторка». У Бориса Грінченка ми знаходимо «арештантку», «арфістку» та «артистку», а у Володимира Яворівського «змагальницю», «колежанку» та «домовласницю». Агатангел Кримський згадує «заступницю» та «патронесу». Словники також фіксували фемінітиви», — підкреслює Олена Полозова.

Виникає питання: якщо багато мовознавців та мовознавиць доводять, що фемінітиви є результатом закономірного розвитку української мови, чому ж навколо цього питання виникають дискусії?

У кінці 20 років 20 сторіччя розвиток української мови, на ту мить, досяг свого апогею у вигляді першого соборного академічного українського правопису.

6 вересня 1928 року нарком освіти Микола Скрипник після роботи Всеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові 26 травня - 6 червня 1927 року (понад 50 учасників), затвердив новостворений правопис, який через місце події отримав ще одну назву – Харківський правопис.

Скрипник, який, до речі, був уродженцем Донеччини (з Ясинуватої Бахмутського повіту), відіграв тоді вирішальну роль у затвердженні цього правопису, зазначає мовознавиця Ірина Фаріон. Тому цей правопис ще називають Скрипниківським.

«Зараз ми можемо визнати факт величезної культурної ваги, факт досягнення єдиного українського правопису», - підкреслює Ірина Фаріон, коментуючи значення цієї події.

Проте в 30 роки минулого сторіччя природний розвиток української мови був порушений...

 — Є такий термін «лінгвоцид», — каже Олена Полозова, — тобто ніяка мова, мабуть, крім української, не зазнавала таких знущань. З боку правопису її максимально наближали до російської, більш патріархальної та тоталітарної. Багато слів взагалі були витіснені з ужитку, — зауважує спікерка.

У 1933 році Харківський правопис радянська влада оголосила "націоналістичним": його основні засади знищили разом з авторами  та носіями самої мови...

В Україні розпочався процес русифікації в контексті якого український правопис замінили на більш наближений до російської мови. Згодом узаконили так звану українську совєтську мову, яку було «нормалізовано».

«Нормалізацію», — пояснює Ірина Фаріон, — здійснили через насильну зміну внутрішньої структури мови (інтерференція та асиміляція як лінгвоцид). 

Наприкінці 1933 року вийшло його перше совєтизоване і деукраїнізоване видання — з українського правопису було вилучено майже все, що відбивало самобутні риси української фонетико-морфологічної системи.Зокрема, у правописі від 1933 року з української прибрали літеру «ґ», кличний відмінок тощо.

Також на українську мову розповсюдилось й притаманне на той час російській мові правило називати професії в чоловічому роді як для чоловіків, так і для жінок:

«Тривалий час на офіційному рівні назви професій застосовувалися лише в чоловічому роді», - підкреслює Олена Полозова.

Внаслідок цього в людей сформувався відповідний стереотип.  

«Полум'я», за словами фахівчині, почало розгорятися в часи, коли Україна на початку 90-х років минулого століття отримала незалежність й на розвиток  молодої країни стала впливати також й західна культура – з'явилися грантові програми  та гендерні студії й почали активно впроваджуватися гендерні проєкти.

З одного боку, це сприяло розвитку застосування фемінітивів, а з іншого, таке прискорення викликало багато в кого захисну реакцію, яка проявилася у вигляді їх відторгнення як чогось чужорідного. А сам процес навіть отримав іронічну назву — «фемінонавала».

Проте, акцентує мовознавиця, поштовх, зроблений цивілізованим світом, лише пробудив та прискорив загальмований раніше процес природного розвитку мови, бо українська мова дуже багата на словотвірні моделі й можна утворювати жіночий рід від усього.

Аргументів на користь противників розвитку української мови, звертає увагу Олена Полозова, додає відсутність загального правила для утворення фемінітивів та недосконалість наявних:

«Наприклад, якщо ми, за допомогою додавання суфікса, утворимо від слова «друкар» фемінітив «друкарка», то отримаємо дві різні професії: друкар - це той, хто працює в друкарні, а друкарка - це та, яка набирає текст на машинці або комп'ютері», — пояснює експертка. 

Але штучне втручання у розвиток української мови не здатне завадити її розвитку.

Навіть за радянських часів, не зважаючи на офіційні норми вживати в діловодстві відповідні назви тільки в чоловічому роді, у побуті люди застосовували слова «робітниця», «комсомолка», «піонерка», «вчителька» та інші.

Це вказує на те, що розвиток мови в цьому напрямку настільки закономірний та природний, що його не можуть зупинити ніякі розпорядження.

Зараз загальна кількість фемінітивів в «Історичному словнику фемінітивів української мови», авторкою якого є Марія Білоус, становить близько 8000 слів.

І не сприймати того, або ж, ще гірше, заважати, - це наче не приймати факт дорослішання своєї дитини, продовжуючи поводитися з нею як з малою, завдаючи тим самим їй великої шкоди.

Але в цьому питанні не має бути й зайвого фанатизму, впевнена мовознавиця Олена Полозова: «Поміркованість, розуміння мовних процесів і... люди, мені здається, звикнуть з часом».

*Фемінітиви – іменники жіночого роду, які утворюються від іменників чоловічого роду переважно за допомогою суфіксів -к-, -иц-(-я), -ин-(-я), -ес- (способи творення ми вчимо ще в середній школі).

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом.