В’ячеслав Романовський. На белебні світу поет ігнорує свій страх

Війна змінює ролі чоловіків. Учора – тракторист, сьогодні – артилерист. І цей приклад не заради рими, а згадка про побачений репортаж з фронту.

Поети старшого покоління, які  римують чи пишуть верлібри понад 60 років, здебільшого й залишаються у дні й ночі війни поетами. Хіба що сайтово-соцмережних образів не уникають навіть у назвах збірок. Документують час.

«На белебні світу»  –  публіцистичний текст харківця В’ячеслава Романовського, написаний у дні, коли  на краю світу, на Алясці   ніби шукали миру Україні, яка не тільки для поета – «печаль і надія світу».

Ви пригадуєте значення виразу «на белебні» чи зустріли вперше? Підкажу – на відкритому високому місці, на вітрах і протягах. На белебні – це про незахищеність, але й про  відкритість поглядам і доброзичливим, і зловтішним чи й ворожим.

Цікаво, що така назва прижилася не лише в поезії.

Приклад з Харківщини.

Від осені 2023 року у Краснокутській громаді ГО «Культурний діалог» втілює проєкт Глина-простір «На белебні» заради створення центру спільнототворення на базі 100-річної хати-мазанки у селі Чернещина згаданої  Краснокутської громади Богодухівського району. Уже відбулися символічні входини до відновленої хати-мазанки. Регулярно влаштовуються різноманітні майстер-класи й зустрічі.

Ірина Столова, директорка Краснокутського інклюзивно-ресурсного центру розповіла::

Моя родина, на жаль, мала досвід репресій. Коли мою рідню насильно «вирвали з країни» на початку Другої світової війни, то вселили в них страх. За ними постійно наглядали, перевіряли. Голосно ніхто не розмовляв, традиції завмерли…

Сьогодні знову ворог безжально нищить нашу культуру та спадщину. Тому створювати умови для передачі знань і вмінь місцевих майстрів надзвичайно важливо. Ми маємо гуртуватися навколо хатки, простору, в якому є відчуття причетності, наступності та спільності.

Поет незалежно від  свого перебування залишається на белебні. Пишу  про його здатність видавати під час воєнного стану вірші про мир і війну, любов і  смерть не лише власноруч написані, а й своїх земляків, об’єднаних в ТАЛ «Слобожанщина».  В’ячеслав очолює цю творчу асоціацію літераторів нашого краю.

Поет полюбляє кишеньковий формат своїх збірок. «Земне і небесне»  легко читати в осінньому саду навіть під завивання сирени. Автор обрав лише ліричні й пейзажні строфи, додав улюблені вірші з попередніх десятиліть. Але процитую те, що могло рятувати емоційну рівновагу його і  знайомих чи незнайомих читачів на прифронтовій Харківщині від зневіри й розпачу.

Зворушливий невмілий дотик губ

І ті обійми боязкі, несмілі…

В собі лиш спомин ніжно приголуб –

Ми ж на весіллі!

Отой цілунок у дитячій грі

У снах і яві нам не забувався.

Як я німів при зустрічі, горів,

Як почуття дорослого стидався…

Аж ось тепер ми стали на рушник.

Але і досі, рідна, але й досі

Той давній трепет доторку не зник,

Як той знадливий хміль твого волосся.

18.07.2023

 

Колесо війни і колесо фортуни – як  не бути скаліченим в першу чергу морально невситенними вигадками людства, тобто зброєю не лише фізичною, а й психологічною? Можливо, іскри відповідей – і під обкладинкою  «Колеса» та збірок самого В.Романовського.

«Гримить гарматний грозовій,

Жахкий на смужці фронтовій.

А вибух душу обрива,

І те, що вивезе крива,

Великих сподівань немає».

Правдиві рядки із збірки «Козацького роду».

Згадаю дотичну історію.  У козацьких реєстрах ще 16 століття трапляється прізвище «Куракса». Полісся –  регіон, де з діда-прадіда жили Куракси. Старопольське «курак»  –  півень. Як і польське «вільк»  –  вовк, що озвався у назві, гірко знайомій і Київщині, й Харківщині.

 Журналіст-киянин Олександр Куракса після Чорнобильської аварії перевіз свого літнього самотнього батька з Полісся на Харківщину. Від 1992 року виростало за три кілометри від Вовчанська нове селище Вільча для «атомних переселенців» з Вільчі на Київщині, у тодішньому Поліському районі. Із лісу – в степ. Від грибів-ягід – до гарбузів-кабачків, які бачила і я в 90-х роках у підвовчанській  Вільчі просто під селищною радою. Схилялися замість квітів своїм сонячним цвітом на асфальтовані доріжки.

Але я про журналіста Кураксу. Він розповідав мені, як збирав батька в дорогу, палив (попри заборону) старі речі. У багаття закотив дерев’яне колесо, що залежалося з невідомих часів у сараї. Воно  швидко спалахнуло, шугнуло полум’я в небо. Тоді й запекло під серцем: вороття не буде. Ні він, ні батько сюди більше не приїдуть.

 І справді Гаврило, тобто старший Куракса ніби й прижився серед односельців у новобудові з газом і водою, але все-одно швидко згас.

Гірко пов’язаний з ліквідацією наслідків радіаційної катастрофи і рід В’ячеслава Романовського.

Народився В’ячеслав 5 вересня 1947 року на Донеччині, а виростав у  селі Піски-Радьківські на Харківщині. Звідти дорога в армію та в Харківський університет.

Цікаво, що коїлося на планеті, коли В’ячеслав школярем починав римувати?

Люди ще тільки поривалися в космос, майбутні українські автори й авторки  народжувалися в родинах політичних засланців і підростали в Казахстані чи Магадані.

Які страхи холодили душі студентам 70-х? Загроза атомної війни?   Невідворотна, хоча й не зразу помітна присутність сексотів у молодіжних компаніях? Чи тільки на заробітки й за романтикою мандрів утікав  український філолог Славко у студентські будзагони  то в Надим, то аж у НДР?   

1984 рік. Безмежно обережний «Прапор» таки видає його збірку з авторською назвою «Одна така земля».

Вірші з неї звучать у різних аудиторіях.

 Поколінню тих, хто дебютував першими книжками у 80-х, пощастило спілкуватися  з тими, хто пережив сталінські репресії.

Поет і публіцист Василь Боровий писав 1995 року про збірку В.Романовського «Благовіст»:

«Світ ширший від мітингових площ і вищий за хмарочоси прагматизму. Його реалії в доброті, радості оновлення і потребі миру для наших збентежених душ.Істинній поезії заборони принципво невідомі, а  світ її – життєтворчий».

Кость Гордієнко – один з нечисленних літераторів-харківців, відзначених Шевченківською премією. Інший Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь, який  приїхав із Закарпаття працювати до Миколаєва й залишився на все життя на півдні України, писав 2011 року про

В.Романовського:

«Справжня насолода читати не позичені тексти постмодерних перформансів, а генетично природну лірику»

Проказування подумки  «генетично природної лірики» нагадує таємницю побачення  автора і читача/читачки.

Видавець найпомітніших із майже двадцяти книжок Романовського, прозаїк та есеїст, директор видавництва «Майдан» Анатолій Стожук  писав у передмові до ювілейного двотомника  Романовського 2017 року:

 

«Є щось у його слові наскрізне, яке не змінюється, а лиш передає нам сигнали з минулого. Залишається зуміти почути їх. Молодість, як «зав’язь дивної пори» - вона і проминальна, і вічна, і ні а мить не дає забути про себе. «Що їй дощ повчань, злива засторог. Розцвіта любов – таємниця двох»

Окремо варто писати про давню дружбу поета з художниками Харкова та інших міст України. Прикметно, що він буває на вернісажах і метрів, і дебютантів. Почувається з усіма комфортно, ніби  й справді під надійним рідним дахом. І залишається представником тієї слобожанської поетичної школи, а якій виразно малюють словом. Тож із написаного у вересні 2025 року В’ячеславом Романовським.

***

Сяють чорнобривці теплим оксамитом.

В далину осінню літо поспіша,

Як невтомна бджілка за солодким митом,

Як моя до тебе молода душа.

Бо і ти ж осіння, хоч травневі очі

Квітнуть синьо й радо, і завжди навстріч.

Незабутньо рідні стали дні і ночі,

Як  навчились гнати негаразди пріч.

А любов і шана, що вино з роками,

Мають справжню міцність, аромат весни…

Пахне рання осінь кропом, огірками,

Яблуками пахнуть наші юні сни.

Сяють чорнобривці – і тепліє серце,

Спомини зворушливі хилитають світ,

Де матусі наші, човник і озерце

Залишили теплий і незгасний слід.