Як Дураківка прагнула стати країною. Про новий роман Тетяни Дейнегіної (Луганськ-Київ)

2 березня 2024 року «Громада.груп» і подкаст «Градусник»  знайомили читачів з новим романом письменниці з Луганська, а після  його окупації – мешканкою Києва, авторкою поетичних книжок і теленарисів-телепортретів Луганщини вже історичних десятиліть Тетяною Дейнегіною.  2025 року пухкий рукопис став самостійним томом з назвою ніби виробничою, але з символікою, що легко читається для обізнаних з переробкою породи – «Алгофабрика».

Книжка пішла до читачів наприкінці 2025 року, але обираю березень для нової розповіді про нього, бо відтворено в тексті  чимало саме весняних драматичних подій у близькому минулому сходу України.

І ще одна подія, особиста для письменниці.

2 березня 1982 року луганська тележурналістка Тетяна Дейнегіна,

недавня випускниця гірничо-металургійного інституту і мама маленької донечки народила трійню.

Книжки – це як дорослі діти. У них своє життя. Успішне в одних, сіре в інших. Їх вирізняють серед «ровесників», тобто одночасно виданих книжок схожої тематики, критики й читачі або рідко звертають увагу на полицях книгарень чи бібліотек.

Роман такого обсягу про Луганськ 2014 року перший в Україні. «Ворошиловград» Сергія Жадана – це 2010-й, українське рейдерство в ньому є головною темою.

 «Вони приходять і забирають у тебе все. Вони позбавляють тебе твоєї свободи й твоєї території. Вони забирають у тебе твоє минуле і твою пам’ять. І все, що ти можеш їм протиставити — це свою любов і свою ненависть».

Сергій Жадан «Ворошиловград»

Йдеться не тільки про заправку й майстерню. Головний герой дбає ще й про занедбаний аеродром.

Трагічним місцем  невдовзі стане в реальному житті не занехаяне летовище, а Луганський аеропорт.

У ніч проти 14  червня 2014 року

у  небі над Луганським  аеропортом терористи збили український військово-транспортний літак. На борту перебували 40 військовослужбовців

повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу.  

Вони загинули. Після цього в аеропорту більше не приземлився жоден літак. Водночас були відрізані усі наземні шляхи

до летовища — його оборонці опинилися у повному оточенні. 

«У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту». Харків: Фоліо, 2018, 544 сторінки.

Сайт видавництва запевняє, що книжка й досі в наявності для охочих читачів. Додам, що світу вона вже доступна й англійською мовою.

У документальній хроніці описуються події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень — початок вересня 2014 року), а також події, що передували окупації Луганська (зима — весна 2013—2014 років).

 Команда волонтерів зібрала спогади понад 140 учасників та очевидців тих подій — військових, волонтерів, місцевих мешканців, працівників міліції та аеропорту, медиків, — а також унікальні фотографії та картосхеми, що ілюструють військові операції, які відбувалися навколо летовища. Книга містить коментарі військових дослідників, офіцерів та експертів із аналізом основних подій, а також перелік загиблих українських бійців із різних підрозділів.

Тож Тетяні Дейнегіній можна було спиратися не лише на особисті спогади.

«Луганський щоденник»  також Сергія Жадана (у складі збірки Anarchy in the UKR) — це рефлексії про подорож на схід України навесні 2014 року,

…загалом — повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорія, в якому тебе одного разу вже спалили.       Сергій Жадан «Луганський щоденник»

 

Також березневий період (хоча й як частину загальної панорами року) охоплюють такі книги:

«Оголений нерв» Світлани Талан — роман починається з перших весняних днів, коли ідеологічне протистояння розділяє друзів і родини в Луганську.

«Художник війни» Максима Бутченка — описує атмосферу хаосу та перші кроки до окупації, акцентуючи на тому, як звичайні мешканці реагували на приїжджих «активістів» та початок заворушень.

Березень у цих творах постає як час «тиші перед бурею», коли захоплення ОДА та СБУ ще здавалися багатьом чимось тимчасовим.

Роман «Аглофабрика» Тетяни Дейнегіної (виданий 2025 року) фокусується саме на хронології перелому: від останніх днів лютого до 9 березня 2014 року. Авторка описує «тривожний вступ» до війни, коли місто ще жило звичним життям, але вже відчувало незворотність змін, проукраїнські мітинги та перші спроби дестабілізації.

Луганськ любили називати «світанком України». Але то вже був світанок довгої війни.

«Чимало українців усталено ототожнюють

Донбас зі «сподом» України  й сприймають як штучно приліплений до неї шматок».

Так звучить одна з важливих цитат роману Тетяни Дейнегіної. У ньому майже 800 сторінок, численні епіграфи до тридцяти розділів з української поезії від Шевченка до Симоненка й сучасних авторів.

Тож саме цитатами й поділюся.

Від читання не полишала асоціація, що інтуїтивно літераторка пішла стежкою Островського-Корчагіна  з його  формулою «Як гартувалася сталь». Чи навпаки – вирішила позмагатися із уже невідомою сучасним школярам, але нікуди не зниклої з історії ідеологічною іконою.  Окремою книжкою той роман Миколи Островського (чи колективу авторів, як сперечалися потім літературознавці) російською мовою вийшов уперше 1935 року. Українською його переклав харківець Олекса Варавва.  

«Солдат убиває, щоб наблизити день, коли на землі убивати один одного не будуть…А ти пробував це життя перемогти? Ти все зробив, щоб вирватися із залізного кільця? А ти забув, як сімнадцять разів на день в атаку ходили і таки взяли місто?»

Микола Островський

Інше залізне кільце вже наших днів у романі Тетяни Дейнегіної.

«Їх сформували, згуртували спресували, як збагачують руду у вогнищі агломераційної печі…

 «Аглофабрика». Це слово поволі почало міцно нагадувати іншу назву – «пекло». І неможливо було зрозуміти, як люди можуть працювати роками завдовжки в життя – без повітря і світла, в оглушливому гуркоті поруч із безупинно-нескінченним транспортером, що дихає вогнем. Розпечена маса руди, збагачуючись, перетворюється в агломерат, а люди – у рабів. Але й людина по-різному проходить неабиякі іспити, щоби позбавитися бруду й пилу».

У романі багато героїв, але головні – молоді. Це не тільки покоління дітей письменниці, а в першу чергу – її студентів ще луганської пори та й років уже київського викладання майбутнім телекіномайстрам.

Скорочення слів в урбаністиці – характерна риса промислових околиць українських міст. Візьмімо харківські станції метро за старими, ще росмовою назвами: Пролетарська – Прольот, Героєв труда – Гєртруда. Отак і в Луганську замість Кам’яного Броду – Камброд, а ще чомусь Дураківка.

«Не звертаючись до обтяжливих заморочок топонімікою чи думок місцевих чиновників, означили це місце загадковою лексемою «Дураківка»…Як душа повеліла. Загальна душа.

Павликові «камбродсько-дураківський світ» під впливом «компашки»  зовнішньо здавався привабливим своєю розхристаною екзотикою вседозволеності, але все частіше ніби обтяжував якимись жорсткими й навіть жорстокими неписаними правилами гри. Треба було бути «таким, як усі» або «нашим», або «ненашим».Співчувати, захищати, демонструвати «вихованість», «культурність», висовуватися вважалося зайвим. Тусовка на Дураківці, місцева творча «еліта» навперебій вигукувала або завивала щось.

Наближаються сніги, і морози, й вітрюги.

Потім будуть огірки, помідори й буряки».

Усе в людських спільнотах, як і в природі – циклічне. І в розквіті, і в руйнації. «Труби котяться, сміючись».  Будь-який конвеєрний принцип – хоч  виробництва труб, хоч формування молодих душ для відтворення  у тканині роману виглядає багатошарово. За емоціями і фактами.

Історія міста починалася наприкінці 18 століття назвою Луганський Завод, далі Луганське, Луганськ. Ще за життя «червоного маршала» Ворошилова – Ворошиловград (до 1990 року).

Навіть постійні глядачі Клубу веселих і винахідливих 70-80-х та й подальших років  можуть не згадати переможну в телевізійній вищій лізі команду «Ворошиловскіє стрєлкі». Але в Луганську їх пам'ятали. Своєму герою із старшого покоління авторка віддає такі слова:

«Славетні легендарні «Ворошиловські стрілки»! Де вони зараз? Хіба що в «95-у кварталі»? Як там у них: «Новості, новості – нате ваші новості!» І бабло тече комусь у кишені, народне бабло».

ФОТОРОЗПОВІДЬ І КОМЕНТАРІ ТЕТЯНИ ДЕЙНЕГІНОЇ 

«Без нашого Бога нема Перемоги!» – Молитовне слово Отця ДИМИТРІЯ (ПРИСЯЖНОГО), відомого капелана та священника ПЦУ, настоятеля Свято-Покровської парафії у місті Боярці, який активно служить в ЗСУ з 2014 року, об’єднав усіх присутніх, долі, душі, серця яких не під силу окупувати рф-загарбникам (17.12.2025; Національний музей літератури України).

Олексій ГУБЕНЯ – кандидат технічних наук, доцент кафедри Машин і Апаратів харчових і фармацевтичних виробництв Національного університет харчових технологій. Як було не згадати, що я теж маю інженерну освіту, випускниця кафедри автоматики й телемеханіки.

Ця «зброя» гібридної війни друкувалася в Києві, на проспекті Перемоги, ще у 2001 році. Наклад - 50 тисяч примірників, вихідні дані - в наявності. Отак вповзав руzzкій мир в Україну. Згадайте - який наклад мали в ті часи чи мають, наприклад, сьогодні «Українська літературна газета» чи журнал «КИЇВ»  ДумайТЕ!

До слів Тетяни Дейнегіної на презентації в Києві додам ще один факт і цитату для роздумів.

Під заключними рядками  роману стоять дати: 2014 і 2024. Десять років авторка поверталася до своєї ідеї, щоб зрештою перепитати в епілозі:

«Чи має зупинитися аглофабрика – пекло, що наближає людей до смерті?»

Слухайте також:

Подкаст "Градусник" про луганське «спікання породи» в романі «Аглофабрика»