Як писався роман Яни Вовк про кохання і Харків та чим він тепер допомагає парамедикам

«Цей роман про звичайних людей, але здатних на відчайдушні вчинки…Іноді ми потрапляємо у пастку своїх очікувань і будуємо модель бажаного, не  співвідносячи її з тим, що можемо прийняти від життя і яку ціну  за те покласти». Так починається книжка, про яку говорю з авторкою – харків’янкою Яною Вовк. Вона також видала повість «Там, де немає дзеркал» (2020), збірку оповідань «Ти можеш бути» (2021). Лауреатка міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша – за згадану повість, стипендіатка Ради культури Литви (2022, 2023).

Живе й працює від 2022 року в литовському місті Йонава, неподалік від Каунаса.

Ось про що ми поговорили  скайпом.

Ірина Мироненко.     Коли працюєте над новим рукописом, ви читаєте прозу і поезію інших? Якщо не створюєте для себе повної ізоляції від текстів інших, то чи згадаєте читане 2021 року, коли  починали писати роман,  а також важливі для вас книжки тих років великої війни, коли вирішили поставити фінальну крапку?

Яна Вовк. Не можливо не читати, якщо ти пишеш. Це все одно що спортсмен не вживатиме спортивного харчування. Думаю, кожний автор прагне напрацювати власний впізнаваний стиль. Для цього треба багато читати і багато писати.

 Точно зараз і не скажу, що саме читала в 21-му році. В основному прозу, здебільшого або зарубіжну літературу, перекладену українською мовою, або прикладну. З наших харківських літераторів – Андрія і Світлану Климових, Сергія Шелкового, Ларису Вировець. Пам’ятаю, що ми з Вами бачилися 21-го року на презентації спогадів про поета і перекладача Василя Мисика «…і цілий Всесвіт допоміг нести». Живі зустрічі набували особливої цінності в карантинний період. Моя домашня бібліотека поповнилася тоді цією прекрасною книжкою.

Закінчувала я роман у квітні 23-го року. Приблизно в той період прочитала Володимира Шовкошитного «Чорнобиль: Я бачив», Кінга «Мертва зона». Але це не перегукується з моїм романом.

І.М. Видавці, щоб привернути увагу одразу до кількох авторів, об’єднують ретродетективи та  історичні драми в одну серію. Наприклад, «Затишний Львів». Замовляються одразу кілька книжок зі знижками. Події вашого роману розгортаються в Харкові. Чи вважаєте, що могла б існувати і така пропозиція – книжкова серія «Затишний Харків» (умовно, може бути «Справжній Харків»  –  за асоціацією із вашою назвою)? Тоді кого б із письменників були раді побачити поряд із собою  у такій серії?

Я.В. Роман «Бажання хибні, бажання справжні» вийшов у тернопільському видавництві «Богдан» у жовтні минулого року.  

Цей роман про Харків перед повномасштабним вторгненням, і основна сюжетна лінія (які б не були ідеї у мене в 21-му році) побудована саме на цьому. Тому я не сказала б однозначно, до якої серії міг би він увійти. Міг би, наприклад, увійти до низки книг про Харків, а міг до серії книг про українців. Або до серії про закоханість і кохання, пошук себе в професіональній ніші, або про виховання підлітків. Це можуть бути різні варіанти, але я, наприклад, люблю купляти лише книги, які мене зацікавили. Добре, якщо є на них знижка. Утім якщо є знижка і немає інтересу, то вже не куплю. Тому, думаю, що у виданні серії, перш за все враховується читацький попит і самі тексти.

І.М. «Українцям із Україною в серці присвячую». Таку посвяту винесли на обкладинку вашого роману «Бажання хибні, бажання справжні». У оформленні використані  відомі харківські символи – пам’ятник Шевченку, Держпром, дім із шпилем, навіть Благовіщинський собор  і майже непомітно, біля корінця з назвою – дзвіниця Успенського собору з годинником. У тексті чимало харківських реалій – центр, Салтівка. Чому не локалізували «Харкову присвячую»?  З розрахунку на ширшу читацьку аудиторію?

Я.В. «Українцям із Україною в серці»   –  це як раз те, що прибирає географічні обмеження. Ідеться про свідомих українців, і не важливо, чи в Харкові, чи в Києві, чи у Львові. Українцям на фронті і українцям за кордоном, які допомагають Україні. І це точно не присвята «ждунам», яким реєстрація проживання на території України дозволяє називати себе українцями.

Основні події розгортаються саме в Харкові, тому й у тексті Харкову приділено чимало уваги, і на обкладинці відомі і знакові місця. В тексті цих місць набагато більше. Це й університет Каразіна, і обсерваторія при ньому, і піцерія в саду Шевченка, і ресторан «Гершир» на перехресті вулиць Героїв праці і гвардійців Широнінців, і ринок Барабашово. Так, є назви, котрі тоді були, а зараз немає. Як наприклад, Пушкінська. Але ця вулиця на той період називалась саме так.

І щодо присвяти роману українцям, а не Харкову. Але ж у романі не тільки харківці зробили свій вибір щодо національної ідентичності, починаючи з 2014-го року.

А щодо присвят у реальному форматі, то майже кожний захід, який я організовую в Литві, або в яких беру участь, присвячені Україні, і ми збираємо допомогу для наших захисників. У нас  злагоджена литовсько-українська команда.

І.М. Який досвід дали вам презентації, що вже відбулися? Хто ними зацікавився? Ви всіх запрошували особисто, як наприклад, актора Миколу Моха, який тоді теж перебував за кордоном?

Я.В. Був прямий етер від видавництва «Богдан» з Оксамиткою Блажевською. Були презентації роману в Литві як для української, так і для литовської аудиторії. Найперша презентація відбулася в Каунасі, в бібліотеці-музеї Президента Валдаса Адамкуса в університеті Вітовта Великого. Я намагаюся завжди відгукнутися на запрошення провести презентацію – кожного разу це новий досвід.

Роман був представлений видавництвом і Українським інститутом книги на міжнародних книжкових ярмарках і виставках у Львові, Кракові, Лондоні, Брюсселі.

У червні мене запросили в Бельгію з презентацією роману на відкриття українського простору в Брюгге. Українських громад побільшало в Європі, це тепер не тільки діаспора, а й воєнні біженці. І важливість створення нових українських осередків не можна недооцінювати.

Вийшла така історія, що і мені, і пані Любові Кузмин, яка організовувала цей захід і яка разом зі своєю мамою опікується тепер новоствореною бібліотекою, – нам обом одночасно спало на думку запросити пана Миколу Моха, який збирався переїздити в Брюгге.

Він надзвичайно магнетична людина, і це прекрасно, що один із двох уривків роману на тій презентації прочитав саме він. І потім ми вдвох зачитали ще й цитати з роману.

Узагалі з Миколою Мохом у нас склався дружньо-робочий тандем. Я пишу про пана Миколу художньо-біографічний цикл оповідань, і зараз допрацьовую завершальне.

У Бельгії я провела ще одну презентацію – на запрошення пані Ірини Окаянюк, у Ґенті. Аудиторії зібралися різні, але обидві зустрічі в Бельгії були насичені й цікаві. Очі людей завжди підказують, наскільки їм відгукується те, про що ти говориш.

І.М. Ваша головна героїня Ася Горобець  –  колишня викладачка фізкультури, яка стала журналісткою. Це камінчик у город  сучасних медійників, легка пародія на блогерів і рірайтерів, копіпастерів і подкастерів?

Я.В. Ніякої пародії, жодних камінців. У романі я описала шлях Асі до того, що вона мала на той час. Часто так складається в житті людей, що вони змінюють кілька професій, і це нормально. Інша справа – фаховість. І тут має бути не стільки документ про отримання освіти, скільки навички, знання, певний хист. Минула й наступна професії мають у чомусь межувати, або певна діяльність має так чи інакше бути дотичною до обраної професії, не кажучи вже про обдарованість від природи, наполегливість, працю, самоосвіту. Буває й так, що люди приходять у професію з пакетом-мінімум, а потім паралельно вчаться. Головне – бажання людини вдосконалюватися. Ася й раніше мала освіту і роботу, пов’язану зі спортом і з комунікацією.  Ілона привела її в журнал тимчасово вести спортивну рубрику. І Ася до того ж любила свою роботу – це теж важливо.

І.М. Про Салтівку передноворічну (наближався 2022!), Асю, яка не вірить у велику війну, що прийде з росії, мені  читати було особливо болісно. Розуміла, що сторінок залишається небагато, але що ж буде з усіма цими чоловіками і жінками, підлітками і навіть тваринами?! Чому ви обрали таке рішення – фінал написати майже у стилі субтитрів до заключної  частини телесеріалу – лаконічно, що саме відбулося з героями роману під час великої війни?

 Я.В. Післямови могло й не бути. Долі героїв після 24 лютого – це не те, заради чого я написала післямову, а скоріш, своєрідний бонус. На меті було інше.

Справа в тому, що основна сюжетна лінія закінчується за мить до першого вибуху. Якби я цю книгу писала після війни, після нашої перемоги, то така кінцівка сприймалася б читачем інакше. Але я закінчувала писати роман під час великої війни, котра триває й досі. Тому важливо було зробити акцент на якомусь переможному етапі. Нам хочеться нашої перемоги, і людям в умовах війни необхідна віра в перемогу. Тому завершальним акцентом у післямові став Слобожанський контрнаступ, визволення значної частини Харківщини. Та й узагалі післямова має бути лаконічною.

Найважливіше побажання всім нам – мирного неба і Перемоги.

Р.S. до інтерв’ю

Волонтерська команда міста Йонави, із якою співпрацює Яна Вовк, збирала  кошти на автомобільний РЕБ (пристрій для захисту транспортного засобу від несанкціонованого доступу і злому електронних систем). Він призначається для 151 ОМБр на Покровському напрямку – парамедикам, які вивозять поранених з поля бою.

Форми збору були різні. Роман Яни Вовк продавався на презентаціях, а зібрані кошти також ішли на допомогу нашим воїнам і медикам.

Згадаю і подарункові розіграші від письменниці  для бібліотек в Україні. Скоро буде наступний. Дізнатися про нього можна на Фейсбук-сторінці Яни (Yana Vovk).