Які «травки» надсилав Василь Зінкевич харківській радіожурналістці?

Василя Зінкевича у Харкові я побачила вперше у 80-х роках на порозі обласного радіо, а вже потім на концерті. Була тоді студенткою і позаштатною авторкою редакції літературно-драматичного мовлення.  Поспішала з якимось записом до радіодому на Чернишевській. Відчинила редакційні двері, а переді мною майже впритул, бо сходинок усього дві – Василь Зінкевич. Іде вже з редакції, пропускати мене в дверях не збирається. Хоча й подивився мені в очі, але був десь думками далеко. Устигла здивуватися, що  зросту він  невеликого, хоча у фільмі «Червона рута» 70-х років Яремчук, Івасюк і Зінкевич – такі показні хлопці.

На початку 80-х років ще існували  невеликі ( три або чотири редактори) так звані галузеві редакції. Не тільки  пропаганда, промисловість і аграрка, а й музика з театром – галузі. Отак галузево єдналися літдрама і молодіжка в одній просторій кімнаті вікнами у двір з вишневими і сливовими деревами.  Здавалося, оту фруктову дивовижу  центру міста ледве встигала помічати краєм ока редакторка молодіжної редакції Генрієтта Верба. Її постійно оточували студенти-позаштатники або гості, які прийшли на студійне інтерв’ю. Саме від неї, як з’ясувалося, ішов на передконцертну репетицію Василь Зінкевич.

Генрієтта Степанівна  похвалилася новими записами, які приніс для копіювання  відомий співак, тоді – заслужений артист України, художній керівник ансамблю «Світязь» Волинської обласної філармонії.  Наша журналістка і співак із заходу України – майже ровесники, менше року вікової різниці. Вони по-справжньому заприятелювали. Як тільки Зінкевич їхав до Харкова з концертом, зразу приходив на радіо до Генрієтти Верби.

Чомусь у радіофонотеці я з часом так і не знайшла жодного інтерв’ю з ним. Клятий дефіцит рулонів і касет!  Марш комуністіческіх бригад  був на рулонах у трьох варіантах навіть у часи незалежності – московському, київському і агітбригади заводу «Серп і молот»  – харківський. Так тоді формувався аудіоархів. Зате радіовистави 50-60-х років списали ще до поширення дисків і оцифровування голосів. Треба було звільнити площу для окремого приміщення охоронцям (спершу – міліції, потім – цивільним пенсіонерам). Цікаво, чи впізнавали вони Зінкевича? Або ж Генрієтта Степанівна чекала  на нього біля «гнізда глухаря», як колись спересердя хтось назвав кімнатку міліціонера, зайнятого слуханням портативного радіо. Іноді черговий прочиняв вері й гукав уже моїй спині: «Ваш пропуск! Ви куда?!»

Звичайно, більшість пісень у виконанні Василя Зінкевича були українською  мовою, але  й «Рускіє бєрьози»  радійці ставили на безкоштовні травневі концерти для ветеранів або на чиїсь заявки у теж безкоштовній для слухачів-замовників «Музичній пошті».

Щоб потрапляти на всесоюзний екран, замало було «Червоної рути» або «Чарівної горянки».  Пісня російською ставала перепусткою  і на гастрольні тури. Так само у 80-х  чула в Бердянську повністю український концерт Назарія Яремчука з єдиною піснею  росмовою про море. 

Особливо віталося, якщо пісню  мовою «мєжнаціонального абщєнія» писав  хтось із республік Балтії, Грузії, Середньої Азії. Поцікавилася «Рускімі бєрьозами»  –  точно! Створив текст пісні син татарсько-узбецької родини, кіноактор Талгат Нігматулін. Він знявся у першому  радянському бойовику «Пірати ХХ столітття», зіграв у фільмах «Право на постріл», «Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна», «Вовча яма».

Как будто вчера здесь гремели бои,

В берёзовой роще солдаты легли.

И вечную память о них сохранив,

Берёзы расправили ветви свои.

Я верю в вашу тишину.

Вот подойду и обниму

За вашу память и мою,

За то, что здесь с тобой стою.

Згадався старий гуцульський анекдот – як асоціація із щойно цитованим  текстом.

  –  Вуйку, не саджайте берези біля двору?

– Чому?

 – Побачить якийсь москаль і скаже: «Тіпіческій рускій пєйзаж! Наша земля!»

Василь Зінкевич народився 1 травня 1945 року.  Батько був сільським ветеринаром, а ще регентом у церкві. Сину, коли підріс,   більше подобалося танцювати, аніж співати, та досить несподівано – готувати костюми для сцени.

Співака називають  новатором у моді — поєднував народні мотиви із сучасними фасонами. Ще у часи його студентства за ескізами Зінкевича шили вбрання для ансамблів.

13 вересня 1970 року на Театральній площі Чернівців   у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра «Червоної рути», яку виконував дует: сам автор Володимир Івасюк  і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Левка Дутковського (солісти Василь Зінкевич і Назарій Яремчук). Івасюк тоді навчався в Чернівецькому медичному інституті.  Пісню повторили через тиждень у програмі «Студентський меридіан».

Після успішної прем’єри пісні «Червона рута» на екрани  виходить 1971 року перший український телемюзикл  з такою ж назвою – «Червона рута» режисера Романа Олексіва. Зйомки відбувалися в карпатському містечку Яремче, композитором стрічки став Володимир Івасюк. За сюжетом, у поїзді, який прямує в Карпати, випадково знайомляться молоді люди — гуцулка Оксана і шахтар Борис.

Окрім виконання головної ролі, не забував Зінкевич і про своє дизайнерське захоплення — разом з Аллою Дутковською, дружиною Левка Дутковського, вони створили колекцію "Горянка" для солістів "Смерічки". Акцентом було поєднання білого та червоного кольорів.

Жіночі образи — довгі білі сукні, оздоблені лаконічними аплікаціями з геометричною вишивкою на рукавах та подолі, а також безрукавки, що нагадували кептарики. Сукня солістки була червоного кольору, мала високу горловину та біле оздоблення на рукавах, а чоловічі костюми складалися з білих штанів та сорочок із мінімальним декором та червоного жакета, що нагадував гуцульський сардак.

Загалом у дизайнерському доробку Зінкевича костюми для Софії Ротару, Ансамблю пісні і танцю Вірського, Київського мюзик-голу та ВІА "Смерічка" і "Світязь".

Саме таким запам’ятався мені Василь Зінкевич з харківських виступів у кіноконцертному залі «Україна». Тоді я помітила звичку співака на кожній пісні, коли звучить музичний програш, а ти пам’ятаєш слова й розумієш, що сценічний номер ще не закінчився, зненацька повертатися спиною до публіки і йти вглиб сцени. Мікрофон залишався в руці, тож у потрібний момент Зінкевич  переставав ховати обличчя і закінчував пісню. Що означав цей прийом – пояснень у жодному інтерв’ю я не читала.  Бо й не запитував ніхто. Ходить собі людина сценою, співає наживо,  то не зобов’язана постійно вдивлятися у глядацьку залу.

Так само у 80-х комсомол влаштував у Тернополі республіканський зліт творчої молоді. Кожна область делегувала влітку до тихого й красивого міста групу молодих літераторів, акторів, співаків, художників, архітекторів. Пригадую Оксану Забужко, яка обурювалася, як «відредагували» її вірш про кохання у Тернопільській комсомольській газеті, у випуску, присвяченому події.

Вона стрясала тією газетою, де було надруковано під її прізвищем  «А ти ідеш легенький, як ніхто». В оригіналі був Христос. Але «легенький, як Христос» було для комсомольських газетярів образом неприйнятним.

Отак само легенько-нечутно ступав ресторанною залою в готелі над озером, що тоді  звалося Комсомольським (від 1991 року – Тернопільське) 35-річний Василь Зінкевич.  Майже поряд із нашими харківськими столиками обідала співачка з Естонії Анне Веске. Ми щось кумедне обговорювали. Згадали в очікуванні другої страви апетитну назву «антрекот» і почали будувати версію, що це пов’язано з трьома котами, які плуталися під ногами кухаря. «Ось побачите, зараз вийде якийсь кіт»,  –  вигукнула одна з дівчат-поетес.  І просто ніби у відповідь на її слова  нечутно пішов між столиками  весь концертний, із чорним метеликом, у білому піджаку Василь Зінкевич.  

Ми  не втрималися й вибухнули сміхом. Співак здивовано подивився в наш бік та й пішов за найвіддаленіший столик. Ввечері мав відбуватися концерт на плавучій сцені. Артистів від берега на сцену підвозив білий катерок, а ми тупцяли на теплому асфальті, натоплені денною  мандрівкою Терпопільщиною (навіть з позапрограмною Почаївською лаврою, куди ми впрохали організаторів таки заїхати і нікому-нікому не говорити про таке порушення комуністиних заповідей заради заповідей Господніх). 

Поряд із нами стояли Іван Малкович та інші київські тепер уже класики. Конферанс озерного концерту йшов російською.  Пафосний актор виголошував у підсвічену прожекторами темряву літньої ночі: «Расцвєтай пад солнцем, Родіна!»  Доки залягла кількасекунда пауза, я  скоромовкою «підказала» ведучому, хоча, звісно, сценарію, не бачила: «буде рима «смородіна». Малкович недовірливо подивився на мене: «Невже?!»  Над озером котилося: «Словно куст смородіни». Радісний наш регіт полетів кудись у бік сцени. Теоретично там уже міг стояти Зінкевич – найзірковіший  учасник. Заради фінальної пісні.   Не буду вигадувати, якої саме.  

До Тернополя Зінкевич любив приїздити.  Не так далеко, як до Харкова. Був він і в Рівному у 90-х на міжнародному Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій», коли місць у залі театру для всіх охочих почути улюбленого співака не вистачало, але  людей із запрошеннями на подію продовжували пускати. Вони стояли під стінами, сиділи на якихось винесених закулісних стільцях у проході.

Але повернімося до Харкова і його радіоісторії. Після черговоого спілкування з журналісткою Генрієттою Вербою  її вже добрий знайомий Василь Зінкевич  позастудійно дізнався, що у дочки Генрієтти Степанівни  якась задавнена застуда. «Спробую допомогти»,  –  пообіцяв знайменитий гість та й поїхав. Невдовзі на редакційну адресу прийшла посилка від  батька Василя Зінкевича – знаменитого травника. Зібрані ним і акуратно запаковані карпатські трави скоро поставили дитину на ноги.

Кажуть,  1 травня співак відмовлявся від концертів, щоб свій день народження провести з мамою. З року в рік, аж до її відходу.

Тож згадаю саме пісню з образом мами під фінал публікації-спогаду. Композитор Ігор Білозір, автор тексту – львівський радіожурналіст Петро Запотічний. «Ніби вчора». Пишу назву, а в голові звучить голос Василя Зінкевича:

«Ніби вчора, моя мамо, ти будила мене рано,

Говорила: «Сину, час настав.

Час від рідного порогу. Кличе даль тебе в дорогу,

Щедрий ранок сонцем вже тобі заграв.

Вже тоді дарує сонце новий день,

Джерело неспіваних пісень».

Тепер точно доречне побажання ювілярові – з роси й води! Усім нам разом із ним «І ніякої біди».