Юна художниця з Борівської громади отримала міжнародну нагороду

Днями 15-річна школярка Юля Вразовська отримала посилку з Німеччини. В коробці були ретельно запаковані дивні речі: медаль, статуетка та диплом — завойовані дівчиною нагороди за участь у Міжнародному конкурсі різдвяного малюнку. Юля — мешканка Борівської громади, яка наразі перебуває в евакуації в місті Ізюм.

Ми не знаємо, скільки робіт та з яких країн надійшло на цей конкурс. Знаємо тільки, що в ньому взяли участь 50 юних українських митців. З усієї держави. З різних областей та регіонів. 50 різдвяних малюнків, і один з них — авторства Юлі Вразовської, яка за своє маленьке життя встигла пережити стільки, що й не кожному старожилу було б під силу. У 2022 році, коли українофобні нацисти-рашисти напали на нашу державу, родина школярки не встигла евакуюватися. Отже, всі страхіття окупації дівчина відчула безпосередньо на собі.

Сьогодні педагоги кажуть, що діти, які пережили такі жахливі події, діляться на дві категорії: дуже малі, які майже нічого не зрозуміли, і більш дорослі, які зненавиділи нахабних зайд. Зненавиділи війну. Стали цінувати рідну країну понад усе. Саме так, вочевидь, трапилося і з Юлією. У супровідному листі до своєї творчої роботи на конкурс вона пише: «Для мене живопис — це більше, ніж хобі. Це спосіб висловити себе, свої почуття та свою любов до рідної Батьківщини. Крізь фарби і мазки пензля намагаюся показати красу України, її світло, її силу і ніжність — навіть у важкі часи. Мої малюнки розповідають маленькі історії про мир, доброту, любов та надію. Хочу, щоб кожен, хто дивиться на них, відчував тепло, спокій і віру в те, що добро завжди повертається».

Окупація завершилася, почалося нормальне мирне життя. В Борівській громаді відновили світло та газ, повернулися магазини та аптеки, запрацювали школи. Люди, які пережили окупацію, плакали від щастя. А ті, хто евакуювався, рятуючись від рашистських катів, — радо поверталися додому, навіть з закордоння. І тут — неочікуване лихо: ворог, не спромігшись захопити цей мальовничий край, став люто мститися йому. Світ ще не бачив такої «війни», коли озброєна до зубів армія обстрілює не рівного собі супротивника, а цивільне населення. Борівська громада почала потерпати від щоденних ворожих обстрілів. Мішенями іноземних вбивць стали приватні хати і багатоквартирні будинки, школи, палаци культури, магазини, лікарні, відділення пошти та аптеки. Юля та її родина були змушені покинути все нажите і евакуюватися в місто Ізюм, де також відбуваються обстріли, але значно рідше…

Існує два типу переможців. Перший — це так звані «пестуни долі», тобто люди, яким завжди щастило і все допомагало досягти успіху. Звісно, вони й народилися талановитими, багатими, успішними, і жили в спокої та достатку. А є інші — які здобули свою перемогу кров’ю, стражданнями та всупереч усім обставинам. Мені здається, що переможці другого ґатунку більш цікаві, більш заслужені, більш славетні. Вони виклали більше зусиль для своєї досягнутої перемоги, і більш цінують її здобуття… Втім, це тільки мої емоції…

Малюнок Юлі Вразовської «Розділений світ» вже надрукований у вигляді плакату накладом у 500 екземплярів. Цього Різдва в Німеччині ці плакати роздаватимуть громадянам, щоб вони відчули саму суть свята. Виготовляється також величезний плакат з цим малюнком. Він висітиме у церквах, щоб прочани надихалися святковим настроєм. Отже, цього Різдва тисячі німців відчують український присмак свого улюбленого свята.

Ця розповідь була б неповною, якби ми не згадали ще одну важливу особу — волонтера Френка Рамстоттера (Frank Ramstotter), який допомагає дітям Ізюму. Саме він переконав Юлю (та ще декілька юних художників України) відправити свої роботи на цей конкурс. І саме він у листі від журі конкурсу написав Юлі такі слова: «Дякуємо за ті емоції, які відчули члени журі при ознайомленні з Вашою роботою»…

Діти бачать тільки руки

Ми зв’язалися з вчителькою Юлі Вразовської. Викладачка живопису Борівської школи мистецтв Любов Петрівна Ткалічева розповідає:

— Юля навчається у нас вже у четвертому класі нашої школи. Вона прийшла до нас у 2021 році. Тоді ми ще працювали офлайн, тепер ми працюємо онлайн. Юля — дуже прогресивна, дуже зацікавлена, дуже талановита дитина. Вона всім цікавиться і вона бере участь в усіх конкурсах, які я пропоную. І завжди перемагає. Якщо подивитися історію новин нашої школи, її ім’я часто згадується у зв’язку з перемогою в різних конкурсах та на фестивалях. А сьогодні мені зателефонували і сказали, що в конкурсі «Захисник», присвяченому Дню Гідності України її роботи зайняли призове місце. А ще Юля співпрацює з волонтерами. Вони їй надають гільзи з фронту, а вона їх розмальовує, створюючи художні роботи, які потім продають, щоб отримати донати для ЗСУ.

— Тобто вона вже має досвід як художниця?

— Так, оскільки вона є ученицею нашої школи, то за роки навчання вона набула дуже великий досвід. Нещодавно в нас було оголошено конкурс на герб та прапор школи. Юля подала ідеї, і, в кінці кінців, ми саме їй довірили створити і герб, і прапор — і вона впоралася! Розумієте, це — дуже талановита дівчина, але коли вона тільки прийшла до нас, вона казала так: «Я боюся, я стидаюся, я не вмію малювати»… Але в неї було колосальне бажання навчатися. Уявіть собі, дитина навчається онлайн, але виконує геть усі завдання, ще й на конкурси встигає робити роботи, ще й окрім конкурсів створює свої малюнки, а один з них, бачите, ще й в Німеччину потрапив!

Вчителька каже, що рішення про участь у німецькому конкурсі Юля приймала сама, вона навіть про це не знала, і сам малюнок вона створювала самостійно, не консультуючись з викладачами. І роботу відправила на конкурс самостійно, не від своєї школи. І тому є просте й логічне пояснення: евакуація розкидала дітей та педагогів по світах. Юля, як відомо, в Ізюмі, Любов Петрівна — в Харкові, хтось з її учнів — у Вінниці, хтось — в Німеччині, хтось — ще деінде. Тому спілкування під час сеансів онлайн майже немає — тільки навчання.

Про свою школу вчителька розповідає:

— Борівській школі мистецтв — вже 50 років. До нападу російських загарбників в нас діяло багато напрямків: хореографія, народна музика, образотворче мистецтво, фортепіано, вокал, багато інших. Всі ці відділення працювали і мали своїх учнів. На сьогодні залишилися такі відділення як фортепіано, вокал, хореографія та образотворче мистецтво — і все. Решта не працюють.

— Чи змінилися діти, яких ви вчите, під час війни?

— Змінилися, звісно. Вони посерйознішали. Колись ми зустрічалися з ними у школі. І хтось виконував завдання, хтось — ні. Зараз займаємось онлайн, через відключення електрики хтось може працювати на занятті, хтось — ні, але усі намагаються виконати те, що треба, навіть попри всі труднощі та умови.

— Як вдавалося продовжувати навчання в окупації?

— В мене були вже дорослі діти, які опинилися в окупації, і я їх майже усіх в 2023 році випустила зі школи, бо я не знала, чи буде в подальшому існувати наша школа. Я не задумувалась — просто працювала. Я сама з села Першотравневе (його вже не існує). В нас під час окупації не було інтернету. А заняття тоді велися тільки онлайн. Я їздила в Сватове, де був зв’язок, ретельно ховаючи той планшет, бо боялася перевірок. Адже в мене там заклики за Україну і наш прапор. І зі Сватового я вела свої уроки для учнів…

— Зараз серед педагогів та митців популярна думка, що образотворчому мистецтву неможливо навчати онлайн, тільки при безпосередньому контакті вчителя та учня. Як ви до цього ставитеся?

— Розумієте, в мене своя авторська методика викладання. Я не працюю через «Зуум», я, скажімо так, вважаю, що мій особистий вигляд дітям не потрібен. Я записую свої руки на столі, як я що роблю. Я розповідаю і показую. Майже три роки я працюю онлайн, і діти мене не бачать — тільки мої руки. Зараз я набрала ще групу учнів у Харкові, і вони теж працюють по цій методиці, і в нас виходить. Ми спілкуємось з дітьми тільки роботами: я роботу подала, від них роботи отримала, і бачу, як вони мене зрозуміли. В нас все зовсім онлайн.

Вчителька зізнається, що в захваті від роботи своєї учениці, яка була відзначена на конкурсі в Німеччині:

— Я дуже Юлією задоволена, в мене на неї свої плани, мені б дуже хотілося, щоб вона втілила свою мрію стати або вільним художником, або викладачем образотворчого мистецтва. Мені б дуже хотілося, щоб ця її мрія здійснилася, і я особисто не бачу її в майбутньому ніким іншим, ніж людиною, пов’язаною з образотворчім мистецтвом. Я бачу в ній творчу людину, і вірю в неї…

Художниця зазначає, що відчуває себе «людиною, яка хвора власною роботою»:

— В мене навіть мої домашні кажуть, що в мене робота стоїть на першому місці. Коли я опинилася в житті перед «чистим аркушем», врятувала тільки робота, якби не вона, я не знаю, щоб відбулося… Ми залишилися без нічого. Але акварельний папір, фарби і пензлі я вивезла… Найголовніше… І такі в нашій школі мистецтв геть усі. В нас дуже дружній колектив, а наш директор, Анатолій Колєсніков, характерний факт, перед тим, як нашу школу розбомбили, вивіз і врятував колекцію робіт наших випускників — ці безцінні шедеври наших учнів, якими ми завжди пишалися… Коли я виїжджала в 2024 році в евакуацію в моєму кабінеті впала стекля, були розбиті стіни та вікна, але директор встиг вивезти все майно, усі важливі речі… Дуже хотілося б, щоб повернулись учні, і школа відновила свою роботу… Хотілося б, щоб залишилася школа.

На прощання Любов Ткалічева емоційно промовляє:

— Я дуже вдячна німецькому волонтеру, що він організував участь Юлі в цьому конкурсі, що він допоміг їй розкрити свій талант. А також — німецькому журі, яке високо оцінило її роботу. І мені приємно, що такі конкурси проводяться і стають стимулом для розвитку талантів, зокрема, і в нашій країні.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм