«З історії незакінченої війни» – національний тиждень читання нонфік-літератури названо за рядком харківця Юрія Шевельова

Від 2  до 8 вересня в Україні проходить тиждень читання нонфіку, тобто літератури не художньої, а документальної, побудованої на реальних фактах.  Його вперше організував Український інститут книги.

Гасло тижня нонфіку — «З історії незакінченої війни». Це назва книжки есеїв Юрія Шевельова, видатного мовознавця, літературного критика, автора блискучих мемуарів про українське ХХ століття, який тривалий період жив у Харкові, приїздив до нього у 1990-х. Упорядницями книги є Оксана Забужко та Лариса Масенко.

У статті "Москва, Маросєйка", включеній до цього збірника, є такі:

"Історія культурних зв'язків між Україною і Росією  –  це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати."

Організатори читання  сфокусувалися на історичній і військовій тематиці, новинках видавництв, у тому числі харківських. 

Спеціально до Національного тижня читання ми створили каталог «Український нонфік | 2023-2024», де зібрали понад 300 назв нових українських нонфікш-видань: https://bit.ly/3z5JjO8 Його варто аналізувати окремо, бо деякі позиції  викликають подив, бо нагадують прискорену компіляцію доступних у мережі джерел. Присутні в ньому путівники і збірки кулінарних рецептів. Чом би й ні? Хіба вони теж не є «бувальщинами» часу, якщо сумлінно укладені?

У візуальному оформленні тижня використали орнаменти ще одного видатного українця, який зробив свій внесок в науку і  мистецтво, — Василя Кричевського. Це теж знакові ім’я для Харкова. Живописець, графік, скульптор, архітектор, автор малого державного герба України та ескізів перших українських паперових грошей.  Будівля на Сумській, 18/20 належить Харківському радіотехнічному коледжу.  До декорування пишної головної частини доклав руку Василь Кричевський. У Харкові митець навчався, довгий час працював. За збігом обставин, коледж (до 1917 року – дім для зібрань гірничопромисловців) і будинок із саламандрами, де жив  з матір’ю Юрій Шевельов, належать до початку ХХ століття і  розташовані напроти один одного.

«Загалом підтримати Харків буде добре»,  – говорили організатори тижня читання.

Створено  подкаст «Сторінки успіху UA», в якому  лідери й лідерки думок ділитимуться своїми рекомендаціями бізнесової української літератури.

Книгарні, видавництва, бібліотекарі, організатори книжкових фестивалі і книжкових толок вихідного дня. Під час війни Фести проходять у Києві, толоки  влаштовують у Львові та інших містах на заході країни.   Тиждень – тільки нагода підказати, що література значно більша, аніж романи чи верлібри, а документалістика  варта уваги особливо у складні часи війни.

Про харківський ефект саламандри

Звертаюся до спогадів Юрія Шевельова (Шереха) «Я-мене-мені…(і довкруги)», виданих у Харкові. Про них говорила  з літературознавцями, кандидатами філологічних наук Сергієм Вакуленком і  Катериною Каруник. Вони коментували оновлене  видання спогадів про життя нашого міста між двома Світовими війнами, його культуру, літературу лауреата Шевченківської премії, відомого у світі мовознавця  і літературознавця, мешканця харківського дому із саламандрами на фасаді.

Як писав Юрій Шевельов, «історик шукає в мемуарах невідомих фактів, деталів епохи; пересічного читача вабить можливість побачити прославлених сучасників у їхньому приватному житті, у пантофлях і халаті,.. або знайти    психологічні портрети тих сучасників в їхньому залаштунковому, приватному житті». Що знайшли ми – далі у розмові. Наше спілкування відбувалося до повномасштабного вторгнення, але зберігає свою актуальність.

Ірина Мироненко.   2001 року спогади Юрія Шевельова вийшли у Харкові вперше – як видання часопису «Березіль» і видавництва Мар’яна Коця.  Поважно зазначалося місце роботи над виданням  «Харків-Нью-Йорк». Автор жив тоді в Америці. Юрій Володимирович надав рукописа (машинопис), з ним узгоджувався вихід книжки. Він народився 1908 року. Прожив більше 90-та. Посмертна його слава оточена політизованими скандалами (розбита меморіальна дошка на будинку Саламандри). Мемуари датовані 1987 роком. Чому вперше вийшли аж у новому тисячолітті?

Сергій Вакуленко. Було багато причин. Споміж них було й небажання самого автора занадто рано їх друкувати. Вони вийшли тоді, коли його життя згасало. То були фактично його останні тексти, призначені не так для сучасників, як для нащадків. Крім того, пам’ятаємо 90-ті роки, коли  друк книжок був великою проблемою, їх виходило дуже мало. Вперше з’явилися ці спогади завдяки спонсорській допомозі приятеля Юрія Шевельова, відомого мецената Мар’яна Коця.

І.М. Пане Сергію, чому виникла потреба нової публікації?  Ким втілено цей задум?

С.В. Ідея виникла сама собою. Видавець Олек  сандр Савчук захотів надрукувати ці спогади знову і в ліпшій якості. Признаюся, що й я сам давно плекав таку думку звернутися  до спогадів і того, що мене цікавило  в них. Це образ нашого Харкова 1910-их, потім 20-х і 30-х років. Хотілося спогади і проілюструвати, і прокоментувати. Ігор Михайлин, мій давній приятель, протягом тривалого часу — голова Харківського історико-філологічного товариства, відомий літературознавець, колись казав, що про Харків немає романів. Але властиво оцей перший том спогадів Юрій Шевельова цю прогалину заповнює. Це справжній роман про Харків.

І.М. Причому видання вперше проілюстровано і містить майже 250  світлин; частина — з родинного альбому Шевельових — публікується вперше. Текст доповнюють понад 1620 приміток та іменний покажчик (він був і в першому виданні). Серія, у якій вийшли спогади, називається «Слобожанський світ». Чи довелося Вам, пане Сергію,  вирушати в інші світи, щоб видати доповненого Шевельова, попрацювати з його архівами?

 С.В.  Я побував у Нью-Йорку у квітні 2017 року і там мав змогу зробити для себе фотокопії  оригінального машинопису спогадів — того, що зберігається  в архіві Юрія Шевельова в бібліотеці Колумбійського університету,  і з ним звірено оцей новий текст. Знайшлося багато дрібних і не дуже дрібних помилок, якихось пропусків, неправильно  відчитаних прізвищ і просто слів. Завдяки цьому вдалося значно покращити філологічну якість видання.

І.М. Запитання до обох гостей. За якими джерелами писав спогади Шевельов, який узявся за них після наполягання своїх знайомих, після нарікань, що видали мемуари вже багато хто із його сучасників? Це особисті щоденники, феноменальна пам'ять, що зберегла подробиці театрального життя Харкова міжвоєнного періоду, побуту в домі із саламандрами, літературні факти?

Катерина Каруник. Про пам’ять нефеноменальну Шевельов пише вже на перших сторінках  своїх спогадів. Він описує епізод, як йому після струсу мозку пам’ять почала пригальмовувати, давати збій, і деякі епізоди зі свого життя він не пригадує в чіткій послідовності, а пам’ятає  лише якісь фрагменти, якісь епізоди не сюжетні, а  радше як картинки, світлинки. Каже, що в тому й проблема, що все кадроване. Щодо якихось записів він ніде не прохоплювався, що  вів щоденник. Про німецький період  1946-49 є його свідчення, що  він мав щоденникові записи того часу. Про харківський період  –  ні. Я маю підозру, що стосовно театральних вистав і тодішніх його культурних зацікавлень він вів якісь нотатки. Можливо, щоб десь видати або рецензію на ті вистави, або для себе в пам’яті закарбувати. Очевидно, були якісь записи, але сліду по них не лишилося.

І.М. Над примітками разом з Вами, пане Сергію,  працювала Катерина Каруник. Ви вже готували спільно публіцистичні й наукові тексти Шевельова 1941-43 років. Вони викликають “гнів праведний” тих, хто ніколи їх не читав. Наприклад, у 1942 році Ю. Шевельов аналізував у пресі, що виходила в окупованому  Харкові, альманах 19 століття «Молодик».  Які місця із спогадів довелося супроводжувати найскладнішими за пошуком примітками?

С.В. Там було багато складних речей. Крім Катерини, у якої дисертація про Юрія Шевельова як дослідника української мови, працював у складі редакційного колективу ще один член Харківського історико-філологічного товариства Валерій Романовський, який відповідав за пам’яткознавчу тематику (додам, що історик В.Романовський помер від бойових ран і на честь нього названа одна з вулиць Харкова. – прим. І.М.).

Шевельов дуже любив старий Харків, багато писав про його пам’ятки архітектурні чи вцілілі, чи зруйновані, і все це потребувало докладних коментарів. Багато проблем було також із тим, що попропадало в наших архівах і бібліотеках. Скажімо, газети. Бібліотека Каразінського університету не має власної багатотиражки за багато років. Нам довелося їздити до Києва, до Книжкової палати, до Бібліотеки імені Вернадського, щоб  прочитати харківську університетську багатотиражку. Це праця довга, вона вимагає і коштів, і зусиль, і часу. Те, що Ви згадали,  –  публікації Шевельова 1941-43 років, познаходила Катерина Каруник. Частково в Харківському обласному архіві, частково в Сумському.

К.К. Ця робота велася ще з 2011 року. Я зацікавилася тими публікаціями і взялася пошукати, чи немає часом у Харкові газети “Нова Україна”. Спочатку, гортаючи в архіві ту газету, фіксувала лише публікації, які відзначені у бібліографії  Шевельова, а тоді  трапилася на очі ще якась публікація,  підписана ним.  Тож перегорнула абсолютно всю підшивку, яка була в нашому архіві. І знайшлося крім 10 публікацій з бібліографії ще десяток. Декотрі з них Шевельов згадує і в своїх мемуарах. Отже, знайшлося, чим і мемуари  прокоментувати. А ще одне джерело — це часопис, організований Віктором Петровим, “Український засів”. Вийшло його чотири числа і наклад третього числа, кажуть, був цілковито знищений. Але пощастило в Сумському архіві  знайти примірник цього третього числа. Частково робота велася і у Львові, бо четвертого “Засіву”  в східній Україні нема, а є у Львівській бібліотеці Стефаника. Так зібрали ці публікації Шевельова і видали  2014 року книжку “Дорогою відрадянщення”.

І.М. Цитата із мемуарів Шевельова. Над нею запрошую поміркувати пані Катерину, яка не тільки мовознавець, а й поетеса.

«В кожній людині, а надто чоловікові, є запас зла, який вона/він мусить витратити на зовсім випадкові об’єкти. Якщо людина була вихована в добрі, як був я, то ці бунти мають обмежені масштаби. Виховані в злі намагаються перевершити  вчинене їм зло. Тоді палають рейхстаги і розстрілюють чи вішають ні в чім не причетних заручників. Але ступінь учиненої шкоди треба міряти в відношенні до попередньої міри добра і зла, і тоді мої вчинки в такому відносному балянсі не різняться від Гітлерових і Сталінових. Не кажу, що людина зла, але не кажу, що вона і добра. І ніякі ідеальні суспільні лади, ніякі системи виховання проти цього нічого не вдіють». Пані Катерино, чи всі постімперські покоління виростали більше у злі, розчаруванні батьків і дідів? Ваше теж? І чи не стало це каталізатором війни проти України?

К. К. Я би з Вами не погодилася, що наше покоління є постімперським і каталізатором  війни. Радше, навпаки.

І.М. Ставлення старших поколінь до цієї проблеми добра і зла, минулого, «ви нам винні», «ви нас не чуєте». Оце я маю на увазі.

К.К. Якщо брати питання психології  виховання і  національної ментальності, то українці мають свої особливості і комплекси. Про комплекси давно вже написав Юрій Шевельов. І вони цитуються в нас як крилаті вислови. І в росіян  теж є свої комплекси. Тут проблема в тому, як співіснувати, як уживатися. Якщо в когось наростають злі інтенції, злі наміри під впливом виховання або під впливом системи, то на ці речі треба зважати, але треба так само зважати і якісь національні ментальні особливості, які просто є грунтом для цього. Шевельов недаремно висловив таку думку, а потім Лариса Масенко  та Оксана Забужко так і книжку його назвали, бо вони її укладали,  – «З історії незакінченої війни». Йдеться   про конфлікти ментальні і психологічні українців із росіянами. Ще в середині 40-х років Шевельов почав про це міркувати. Також і в другій половині 40-х років у Німеччині, під час діяльності українського мистецького руху. Він друкував крім літературознавчих ще й політичні публіцистичні речі. І дуже тонким політичним аналітиком себе виявив. Про оцю «незакінчену війну» йому тоді вже йшлося.

І.М. Ще одна цитата із спогадів Юрія Шевельова:  «У мирі і в війні українську землю грунтовно розчищали від творчих людей, від книжок». Це про власний знищений харківський  запас книжок, які Юрій Володимирович іноді купував і в матерів, дружин репресованих земляків, наприклад, Валеріана  Підмогильного. Чи не відохотили наше суспільство майже остаточно від  книгочитання – не для заліку чи ЗНО, а для душі? Чи суспільство може бути саламандрою, яка вийде з чорного диму до сонця і житиме далі?

С.В.    Буду пробувати відповісти дуже коротко, хоча тема – на цілі години. Сподіваюся, що кінець світу не настане з нашим поколінням. І кінець книгочитання теж не настане, хоча набуде воно, очевидно, інакших форм. Справді,  багато хто з цього покоління прочитати більше, ніж одну сторінку, не вміє. Але ми сподіваємося, що такі гарно написані книжки, як спогади Юрія Шевельова, спокусять нове покоління до читання, бо це насолода від стилю, насолода від думки.

Це справді дуже вишукана лектура. Хай таким способом наші сучасники покоління долучаються до свого минулого.

І.М. Дякую вам за таку презентацію спогадів мовознавця і літературознавця  Юрія Шевельова (Шереха) «Я-мене-мені…(і довкруги)», знову виданих у Харкові.