Життя довоєнне і фронтове у новій книжці бойового медика. «По кінські вуздечка наточили крови одне в одного два війська»

14 березня   –  День українського добровольця. Вперше його відзначили 2017 року, згадуючи події Майдану і протистояння  російській агресії на Донбасі.

2022 року добровольцем став Михайло Цимбалюк. До того він багато років працював у журналістиці на Хмельниччині, але з моральних і фінансових міркувань облишив роботу в Україні та й поїхав на заробітки до Польщі. Після розгортання великої війни зразу повернувся  додому й пішов у свої 55 років  добровольцем. Згодилася найперша юнацька професія фельдшера. Так став бойовим медиком. Третя весна для нього – в камуфляжі.

Чимало фронтових днів випало провести йому на Харківщині.

Сайт Громада.груп уже розповідав про книжки бойового медика «Синдром відкладеного життя» (2023) і «Калібри любови» (2024).  Фронтові враження в них доповнені віршами із відносно мирного життя, коли Михайло Петрович активно готував публікації  для всеукраїнських та регіональних часописів, друкувався в альманахах і колективних збірках. Тоді окремими книжками виходили: поезія – «Зорі на землі» (1998), «Аорта» (2000), «Такий в життя буває день» (2008), «Вінок Аріадни» (2013), «Ближні обрії» (2021). Проза – «Неповернення» (2007), «Витязі Савур-могили» (2015), «Протокольний нокдаун» (2017), «Весла – на воду!» (2019).

До літературних премій і відзнак додався орден «За мужність і професіоналізм»  та  відзнака для медиків «Знання, душу, серце – людям»

Чергову відпустку Михайло Петрович присвятив упорядкуванню нової збірки прози. Нариси і оповідання різних років об’єднала назва

«Вісімсот років після битви».

У бойового медика позивний не асоціюється з лікуванням чи першою медичною допомогою в екстремальних умовах війни. 

Михайло Цимбалюк – Хорей. Це віршований розмір, який ритмічно звучить ось за таким прикладом: «Хор співає вам хорей», тобто рядок починається з наголошеного складу, який чергується з ненаголошеним, і нагадує дитяча стрибання  через лінії класиків на асфальті або ритм енергійного  старого танцю. Друге значення слова «хорей»  –  довга палиця, якою керують запряженими оленями або собаками. Але то вже географічно й асоціативно зовсім далеко від  буднів  Михайла Петровича.

Книжку відкриває однойменний публіцистичний нарис «Вісімсот років після битви». Він починається майже літописно:

«Битва згасла. Славетна для всіх, але трагічна для Русі через марнославство окремих князів. По кінські вуздечка наточили крови одне в одного два війська. У день основного бою загинуло двісті тисяч русько-половецького війська».

Надчорномор’я, береги Калки – там розгорталися події в давнину. 1223 рік. Полонені монголами князі мордовані жорстоко: їх поклали під настили похідних юрт, а самі вороги посідали зверху на них бенкетувати.

Річка з часом перетворилася на Кальчика, що впадає  у відоміший Кальміус. Навіть цукерки «Кальміус» колись я куштувала. Правда, не дуже смачні.

«Місто Марії, що  постало неподалік першої сутички  будівничої цивілізації з руйнівною, було рідним для нащадків обох цивілізацій, що сіклися тут вісімсот років тому.

У 2022 році протягом 68 днів сучасна армія Московського улусу сікла Маріуполь артилерією, ракетами, авіабомбами. Місто трималося удесятеро довше, ніж тривала битва на Калці».

Автор аналізує історичні уроки й паралелі. Він робить очевидний висновок:

«З таким сусідом Україні належить завжди жити з оголеним мечем».

У фронтовій прозі Михайла Цимбалюка зафіксовано багато слобожанських назв. Оскіл, Куп’янськ, Лиман, Великий Бурлук, Колодязне. Описи побуту військових і цивільних майже впритул до лінії зіткнення    –  документальні й по-своєму фотографічно безцінні.

«Яке море задоволення спостерігати за українськими гвинтокрилами! Буває пара заходить з Великобурлуцького водосховища, здіймаючи вихором лопатей бриж за собою з висоти кількох метрів, потім наче хвилею перевалюється через дамбу, ледве не торкаючись її колесами шасі, й улоговиною річки, достоту між вербами й тополями, прямують у бік Куп’янська. Інколи, як залітають туди іншим маршрутом,  відпрацювавши по ворогах, зненацька наповнюють балку своїм ройовим гуркотом – стрекочуть иіж деревами, і десь скраю балки за ними можна дивитися згори. Відтак один за одним підскакують над дамбою і йдуть далі, видивляючись на себе у дзеркало озера» («Повернення»)

У збірки майже кишеньковий формат. 110 сторінок під м’якою обкладинкою легко знайдуть місце серед речей військового. Та й волонтери перечитають з інтересом про події, де немає окремо життя армійців і мирного населення. Усе переплітається, насичується важкими, але іноді й оптимістичними емоціями (коли, наприклад, мама знаходить малого сина, який  пережив смерть бабусі, побував і «на тому боці», у бойовиків).

«Околиця, криниця, скриня»  –  це про «одкукурікане, одмукале й одгавкане село», яке окрім війни переживає ще й «літнє слобожанське бездощів’я». Скриня у спорожнілій хаті несподівано стає сімейним літописом. Чоловік робив на внутрішній поверхні скрині олівцеві записи від 1947 року, від весілля. Синок, який 1965-го підірвався. 1994-й – померла дружина.  Літопис любові та болю.

«Знову студила жили смерть» –  черговий емоційно  важкий рядок вихоплює погляд із перечитаної уважно книжки Михайла Цимбалюка.

«Сіра зона», «Через блокпост»  – одразу уява домальовує реалії.

Діти у прозі бойового медика – особливі персонажі. Цитатою про них закінчую цей відгук.

«Діти, як лакмус: якщо радіють нам, то значить, місцеве населення проукраїнське, дивляться вовчатами – населення настроєне по-ворожому. І знаєш, вовченят тут уже майже не залишилося»

(оповідання «Дуелі»)

Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.