"Не мовчи! Полон вбиває!" У Харкові пройшла акція на підтримку військовополонених та зниклих безвісти (ФОТО)

До акції долучилися близько трьохсот людей - розповідають у Суспільне.

5 січня буде друга річниця, як мати військового Наталія не має жодної звістки про сина: він вважається безвісти зниклим. 15 січня 2023 року він зник під Кремінною.

Цей біль не гострий, але хронічний. Я живу і це в мене, як тло. Що б я не робила: п'ю я каву, йду на роботу, виконую свою хатню роботу, лягаю спати. — завжди в мене одне питання: де він? Що з ним? Чи живий він? І завжди я думаю про те, що кожна людина у світі, кожна мати, кожна близька людина, в котрої пропала людина безвісти або в полоні, вона має право знати, що з її близьким і якщо він загинув, має право по-людськи заховати його. І цього гідний кожен наш герой, кожен", — говорить Наталія.

 

Нічого не чули, на зв'язок не виходив. Ніяких новин, ніяких звісток. Зараз йому повних 29 років. На момент зникнення йому було 27.

 

Чоловік Єлизавети, 30-річний Олександр, перебуває в полоні 31 місяць.

Він потрапив у полон з "Азовсталі". Ми їздимо на акції — це як якесь полегшення, що ми щось робимо, а не просто сидимо. Які й всі хлопці з "Азовсталі" він перебуває вже там довгий-довгий час. Є інформація, що з ним все добре, але полон — це ж не життя. Ми дуже його чекаємо вдома і хочемо, щоб він скоріше був з нами. Син зі мною поруч на акції, тому що він кожен день плаче і хоче, щоб тата повернули додому", — розказує дружина полоненого.

Є тільки листи. Ми їх відправляємо, але він їх не отримує. Одного разу, ми знаємо, що лист дійшов до нього і все. А за всі інші листи ми нічого не знаємо.

Військовослужбовець Володимир Спіцин 31 грудня потрапив на лікування після декількох поранень.

Я дізнався, що сьогодні буде акція, прийняв знеболювальне, відпросився і приїхав сюди підтримати побратимів, які перебувають зараз в полоні. Не тільки Маріупольський гарнізон — я про них чув, я про них знаю, я знаю, як вони воювали — але і своїх, з якими воював. Я знаю, наразі вони в полоні, або безвісти зникли, тому я приїхав підтримати. Якщо ми забудемо, що зараз є війна, що є загиблі, зниклі безвісти, ті, хто в полоні страждають, то що буде далі?", — говорить боєць.

Про тих, хто перебуває в полоні, ми дізнаємось тільки зі слів [російських] полонених. Тому що ми заходимо на ту позицію, де були наші, а вони розповідають, що брали в полон, деяких наших вбивали. Це, на жаль, велика шкода і велике горе, але є ті, хто до них потрапив в полон. Ми дізнаємось про це тільки зі їхніх слів або з відео, які викладають окупанти про полон. Ніякого листування, ніякого доступу до них немає. Ми не маємо змоги і взагалі інформації, де вони.

Голова ветеранського простору "Пліч-о-пліч" Ігор Шишко потрапив до полону 22 травня 2022 року під час виконання бойового завдання.

Відпустили мене, звільнили завдяки суспільству Україні, завдяки моїй родині, зусиллям Координаційного штабу поводження з військовополоненими 31 травня 2024. Я безпосередньо знаю, що таке тортури, що таке перебування в полоні. Кожну годину, кожну хвилину згадую тих людей, які перебували зі мною, тих захисників України, цивільних, які потрапили в полон. І це біль: кожний день, кожну хвилину, кожну мить і знущаються, вбивають, б'ють, тортури електрострумом, побиттям, не надавання медичної допомоги, не надавання їжі", — розказує ветеран.

Ігор Шишко після полону. Костянтин і Влада Ліберови

Не дають декілька днів хліба, потом дають по буханці на людину і потім це все змушують з'їсти. Це спричиняє суцільні страждання, бо забивається шлунково-кишковий тракт. Нема сонця, нема вітру, нема нічого. Холод постійний, температура не вище 5°. Я сам важив близько 110 кг, повернувся — 60 кг.

За словами Ігоря, у полоні — повна інформаційна блокада.

Ми нічого не знали ні про наші родини, не отримували листів, не отримували їжі. Їжа — це 170-200 грамів водички, в якій плаває просто капусточка. Іноді там бували каші, іноді давали дійсно їжу, коли приїжджали перевірки, але це один-два дні. Дають рибу з кістками, перемішану з кашею і спеціально гарячу, щоб людина опеклася, накололась кістками", — згадує військовий.

801 день жахливих тортур, щоденних, моральних, психологічних, фізичних. Це ГУЛАГ XXI сторіччя. Я не розумів [що звільнили з полону] до останньої миті. Я зрозумів тільки тоді, коли відчув рідну землю, коли побачив побратимів, українські номери. І мені до останньої миті не вірилось, що я знаходжусь на рідній вільній землі, в Україні. Такою акцією хочу донести те, що Україна, Харківщина поряд з тими хлопцями й дівчатами, хто перебуває в полоні. І ми їх заберемо звідти. Живими.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах!

Телеграм   Фейсбук   Фейсбук   Інстаграм