"Суд визнав мого сина загиблим, але чекати його мені ніхто не заборонить"

Впродовж цих довгих 12 років його мама, харків'янка Галина Пугачова, чекає на сина і не залишає спроб відшукати його. 

Колись вона привела малого Пашу в школу № 68, де він навчався з 1999 по 2007 рік. За спогадами вчителів, хлопець завжди випромінював позитив, але за його добротою стояв сильний чоловічий  характер - принциповий та відповідальний. Павло був не просто працьовитим і товариським, він був по-справжньому хоробрим.

Ані серед загиблих, ані серед полонених...

29 травня 2014 року Павло Пугачов вступив добровольцем до лав батальйону “Донбас”. На війні мав позивний “Дудаєв”, був розвідником-санітаром батальйону спеціального призначення військової частини 3027 Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.

Під час виконання бойового завдання в районі міста Іловайськ Донецької області солдат Павло Пугачов зник безвісти в період між 28 і 31 серпня 2014 року. Він залишився прикривати відхід своїх побратимів з оточення, але сам опинився на території, зайнятої сепаратистами. Подальші пошуки не виявили Павла ані серед загиблих, ані серед полонених.

За українським законодавством, якщо зникла безвісти людина не знаходиться впродовж трьох років, її визнають померлою. Отже, в березні 2018 року рішенням суду Пугачов Павло Анатолійович був визнаний загиблим. Датою смерті оголошено 19 квітня 2018 року. Цю дату вказано і на меморіальній дошці. 

Згодом Указом Президента України Павла Пугачова було нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

З дитинства прагнув бути справжнім чоловіком

На урочисте відкриття пам’ятної дошки приїхали друзі та побратими Павла, які всі ці роки підтримують зв’язок з його мамою.

- Не всі хлопці змогли приїхати сьогодні, хтось не може залишити службу, а декого вже немає в живих, - ділиться Галина Георгіївна. - Звісно, мені завжди дуже приємно їх бачити, бо вони змалку росли разом з моїм сином, разом займалися спортом, разом воювали...

 

В школі Паша швидко схоплював інформацію, писав без помилок, швидко рахував, але був непосидючим. Зазвичай діти, коли прогулюють школу, десь байдикують, а Павло... заробляв гроші. Підлітком наймався вантажником на будівництво: переносив будматеріали, будівельне сміття. Платили йому непогано. Хоча я була проти такої роботи, але знала, що його характер вже не переробиш. Якщо щось собі вирішив, то так і зробить. На канікулах він працював на фабриці “Полюс”, потім в типографії вантажником. Загалом він дуже працьовитий. Я старалася не примушувати його робити те, до чого в нього не лежала душа. Казала: “Хочеш працювати, а не вчитися? Будь ласка!” Частину зароблених грошей він залишав собі, а решту віддавав мені. Він оплачував рахунки за комунальні послуги, купував разом зі мною продукти. Прагнув бути справжнім чоловіком - заробляти гроші, забезпечувати сім’ю, піклуватися про мене. Чим тільки не займався! Навіть ходив з хлопцями копати метал на заводському звалищі, хоча це було небезпечно. Пізніше працював в плавильному цеху. І навіть тоді на вихідних йшов підробляти на будівництві!

На війну пішов добровольцем

Павло пішов добровольцем на війну в травні 2014 року. Перед цим брав активну участь у протистоянні проросійським боєвикам під час протестів у Харкові, зокрема в зіткненнях на вулиці Римарській в березні 2014-го. Його бажання захищати Україну було дуже великим.

- На війні він взяв позивний “Дудаєв”, бо мав схожі погляди з очільником чеченського спротиву і такий же характер, - згадує пані Галина.

Бойовий шлях Павла був не дуже довгим, але його і досі пам’ятають бійці, які служили навіть в інших підрозділах і усього кілька разів спілкувалися з рішучим та позитивним хлопцем. Наприкінці серпня 2014 року українські війська опинилися в оточенні сил армії рф в місті Іловайськ на Донеччині. Домовленість з росіянами про можливість виходу з облоги так званим “зеленим коридором” закінчилась підступним розстрілом українських колон 29 серпня. За офіційними даними, там загинуло 366 наших військових, понад 400 було поранено, а близько 300 потрапили в полон...

В тій “м’ясорубці” опинився і Павло Пугачов. Разом з групою побратимів він виходив з оточення, але дорогою бійці потрапили у засідку. Павло вирішив залишитися, аби прикрити відхід інших.

"Подбайте про мою маму"

- В ті дні я дуже хвилювалася,  бо вже було відомо про оточення Іловайська, - згадує Галина Георгіївна. - Дзвонила Паші, він переконував мене, що вони вже вийшли і знаходяться у Слов’янську, а потім зізнався, що це не так. Якось подзвонив мені і сказав: “Мамусю, я тебе дуже-дуже люблю”, - і відключився. Такий короткий дзвінок був зовсім не в його звичках, бо ми завжди про щось говорили. А тут - одне коротке речення. Тому я передзвонила і стала допитуватися, що трапилось? Його командир взяв слухавку і чітко пояснив мені, що вони потрапили в оточення: “Або ми здаємося в полон, або нас усіх розстріляють”. Я попросила передати слухавку синові. Він мені сказав, що підірве себе гранатою, але не піде в полон. “В будь-якому випадку ти маєш вижити. Подумай про мене!” - благала я. Тоді він мені і відповів, що вже подзвонив усім своїм друзям і домовився, що вони про мене подбають. Звісно, я дуже люблю друзів свого сина, але вони не можуть замінити його самого! “Ти зобов’язаний вижити і повернутися,” - сказала я тоді. Але він вже прийняв рішення - прикривати відхід групи. Перед цим помінявся телефонами з побратимом. Я, коли узнала, не розуміла, навіщо. А це для того, аби вороги не знайшли його маму.

 

Павло був дуже добре фізично підготований, тож сподівався все ж таки наздогнати свою групу після виходу, але дорогою заблукав і потрапив на територію, зайняту сепаратистами. Там його кілька днів переховувала місцева мешканка. Потім мені повідомили, що його бачили у жовтні в лісі серед групи наших військових. Тобто він був живий. Потім була інформація, що він потрапив в полон до боєвиків Мотороли, але вона не підтвердилася.

 

...Боляче про це згадувати. Хоч і стільки часу минуло. За ці роки були до мене і дзвінки шахраїв, які наживаються на таких ситуаціях. Я все це пройшла. Суд визнав мого сина загиблим, але чекати його мені ніхто не заборонить. Я все одно вірю, що він живий, бо тіла його не було знайдено і жодних збігів ДНК з тілами загиблих військових теж не було. Я щоразу відправляю  фотографії Павла тим, хто повертається з полону: може, хтось його бачив? Я розумію, що зараз він може виглядати старшим, ніж у 22 роки, можливо, з бородою. Раніше він не носив бороди, тому в мене нема таких фоторафій. Я відправляю різні світлини, в тому числі довоєнні: раптом хтось бачив, може, так і знайдеться...

Білі троянди для сина

Попри стан свого здоров’я і хвороби, які навалилися після зникнення сина, пані Галина старається по можливості допомагати військовим.

- Якось побачила в соцмережах прохання про допомогу харчами для хлопців, які тримали оборону Харкова. Запропонувала поділитися з ними своїми запасами, так і познайомилися, - згадує вона. - Серед цих військових був хлопець Женя на позивний “Скарабей”. Він був дуже талановитим, займався хореографією, писав вірші, пісні, до війни працював у Європі. Характером, і навіть частково зовнішністю Женя нагадував мені мого сина. Він так само жартував, був таким же уважним... Я до нього прив’язалася, як до рідного. На жаль, нещодавно він загинув. Так боляче було його втратити...

Пані Галина розповідає, що ініціювати встановлення пам’ятної дошки синові вона почала досить давно, але всі ці роки міська влада не відгукувалася на відповідні подання від військової частини 3027, в якій служив Павло.

- Були аналогічні спроби і з боку управління Нацгвардії, але у тодішнього мера Харкова були свої погляди, - каже Галина Георгіївна. - Потім мер помінявся, але на заваді став коронавірус, далі - до Харкова прийшла війна... В лютому цього року я звернулася до голови ГО “Кракен” Костянтина Немічева, він дружив з моїм сином. Я попросила його допомогти увічнити пам’ять про Павла. Він написав звернення до міського департамента освіти і буквально за кілька днів отримав позитивну відповідь. Щоправда, безкоштовна меморіальна дошка не передбачала фотографії сина, тому я доплатила, аби на ній все ж таки розмістили портрет Павла. Для мене це принципово важливо, бо він виріс в районі 68-ї школи, його багато хто з місцевих мешканців знає в обличчя, тож хай він буде впізнаваним... На відкриття дошки я принесла білі троянди. Павлу вони подобаються, він завжди дарував мені такі величезні букети білих або кремових троянд, що не вміщувалися в жодну вазу, і зазвичай ми ставили їх у відро. Тепер і я принесла ці квіти для нього...

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм