Ілюстративне фото з відкритих джерел
З початку ескалації війни в Україні станом на середину літа 2024 року загинули або отримали поранення майже 2000 дітей. За цією сумної цифрою ЮНІСЕФ людина здорового глузду бачить справжню трагедію українського народу. Адже окрім вбивства і фізичної шкоди, тисячі дітей по всій Україні продовжують зазнавати різних втрат і насильства, що завдає шкоди їх психічному здоров’ю та благополуччю.
Війна стає все кривавішою, росіяни вигадують більш витончені способи вбивства, постійно нагадують про себе ракетними обстрілами цивільних об’єктів та інфраструктури. Психіка не витримує навантаження і не дивно, що сьогодні багато дорослих і дітей хотіли б про неї забути. Так налаштована людська психіка, так працює самозахист підсвідомості. Можливо, так воно і буде – у похилому віці сьогоднішні діти не будуть пам’ятати подробиць тих страждань, що випали на їх долю. Ми зараз не можемо знати, як відіб’ються наслідки війни на психіці українських дітей, їх освіті, вибору професії, на житті в цілому. Але маємо зберегти ці сумні сторінки для історії – як мінімум, щоб вони ніколи не повторились.
З цією метою автор бере інтерв’ю у підлітків 12-18 років, які були в окупації або вивезені з лінії фронту на Харківщині. Досвід звичайних дітей – не героїв, не тих, хто якимось чином потрапив в екстремальну ситуацію, може багато про що розповісти. Що вони пам’ятають про початок війни, якими справами було наповнено їх повсякдення, що винесли вони у свідомості після того, як опинились в безпеці. Цікавить також їх ставлення до росіян, бо це те покоління, якому доведеться витримати з ворогом холодну війну в наступні роки після нашої Перемоги.
Після звільнення рідного міста у вересні 2022 року майже щодня після онлайн-занять, старші діти багатодітної родини Чорнобай з Ізюму виходили до траси, і вітали військових українським прапором. До повномасштабної агресії він висів у них в хаті на стіні, а коли місто було окуповане, мати чотирьох дітей не злякалась ворога, не зріклась Батьківщини, як зробили це деякі ізюмці – вона сховала прапор в спальному ліжку. Майже всю осінь цим символом вільної України діти вітали своїх визволителів, раділи їм та благословляли ЗСУ на перемогу.
Герою цього оповідання – Олег Чорнобаю, було 11 років, коли почалась війна. Зараз він вчиться в сьомому класі ліцею №10 міста Ізюм. Єдине його бажання, як і у всіх українців — щоб скоріше закінчилася війна.
Про героя інтерв’ю
— Тепер, Олеже, коли ми познайомились, розпочнемо бесіду?
— Ага.
— Оце дивлюсь, ти неквапливий, розмовляєш повільно… Втомився, чи характер такий?
— Ні, я завжди такий.
— Тобто, у тебе все гаразд?
— Так. Я тут просто балуюсь.
— Розумію, канікули, що ще робити. Сніжну бабу ліпив?
— Так, але вона вже розтанула.
— Синоптики обіцяють ще сніг, так що зробиш сестру сніжній бабі. Ти ж в приватному секторі живеш?
— Так. Зроблю і фотку вам надішлю.
— Ух ти! Невже? Буду дуже радий! Ну, ти вибач, що на канікулах я тебе про школу буду запитувати, ладно?
— Та нічого.
— У тебе клас великий?
— Більше двадцяти. Десь двадцять п’ять.
— Великий клас. Дівчат більше, чи хлопців?
— Дівчат…
— Друг у тебе є?
— Так, його звуть Матвій. Але він не з мого класу. Ми гуляємо разом.
— Він і зараз тут?
— Ні, він з мамою у центр переїхав. Інколи приїжджає.
— Співчуваю. Без друзів сумно. А які ігри вам більше всього подобались?
— Ми грали у футбол. Ходили на стадіон. А ще я ходив у кружок з легкої атлетики.
— Ну ти молодець! Спортивним хлопцем ростеш! А коли ви опинились в окупації, всі твої ігри водночас і закінчились. Чим же ти займався цілими днями?
— Та бігав по хаті, по двору, розминався. Мамі допомагав. Воду приносив і виносив. А ще грав з маленькою сестричкою, їй зараз чотири роки. У мене взагалі три сестри.
— Боже, це найменшій сестрі в окупації було трохи більше двох років…
Про окупацію
— Скажи, Олеже, а ти пам’ятаєш як почалась війна?
— Ну, так, звичайно. Зранку збирався в школу. Потім зайшла мама і сказала – школу відмінили, бо війна почалась.
— Ти зрадів, що в школу не треба йти?
— Зовсім ні. В школі весело…
— А потім нікуди з двору не ходив?
— Ні, страшно було.
— У вас було де ховатися – в підвалі чи в погребі?
— Ні, ми сиділи в хаті. Бо якби ми сиділи в погребі і прилетіло в хату, то нас би засипало. Ми сиділи у такому маленькій кімнаті за правилом «дві стіни». А щоб не було страшно – складали з мамою казки. Згадували старі, додавали щось своє…
— Прильоти біля вас були?
— Так, два рази. Перший раз на огород до нас прилетіло, вікно з того боку хати вилетіло. Другий раз – теж на огород, тільки на чужий, через дорогу. Тоді двері вилетіли, шибки, паркан осколками прошило.
— А як ви знали, що настав час ховатися? В Ізюмі ж не працювала повітряна тривога…
— А вони обстрілювали по ночах. Ми лягали спати за двома стінами. Ну, як спати – чекали поки обстріли закінчаться. А вони по двічі на ніч могли бути. А потім спали до дванадцятої години наступного дня.
— Ти мабуть не думав, що з-під окупації вас так швидко визволять?
— Не думав. Ми вранці виглядаємо на вулицю, а там русня все покидала і побігла. І танки, і гранати, і автомати.
— Вибач, що це запитую — під час окупації з російськими вояками не стикався?
— Вони до нас заходили. Обшук робили в хаті і в погребі. А ми якраз перед тим встигли прапор український заховати. Вони заходять і питають: «У вас є військові? Зброя є? Покажіть смартфони», ну і все таке інше.
— Твоя родина намагалась виїхати, коли почалась війна?
— Ми хотіли виїхати, але місто весь час бомбили. І автобуси, що людей вивозили, теж бомбили. Тому ми вирішили не ризикувати.
— Так це сумна історія. Скажи, тобі в школі які предмети подобалися?
— «Фізкультура», «Історія України»… Але зараз «Історія України» не так подобається. Хоча вчителька гарно розповідає. В школі було цікаво, а по інтернету – не дуже.
Про майбутнє
— Питання до тебе як до дорослої людини. Як вважаєш, війна на тебе якось вплинула? Може в чомусь змінила...
— Я став більш дорослим. Багато чого побачив і зрозумів.
— Скажи, якби три твоїх бажання могли збутися одразу, щоб ти загадав?
— Перше, щоб закінчилась війна. Друге, щоб мир одразу наступив по всій країні. І третє, щоб все встало на свої місця, тобто щоб все стало так, як було до війни...
Ким мрієш бути коли виростеш?
Спортсменом. А до війни мріяв стати військовим. Потім подивився – ні, жити хочеться.
Написати автору можна на адресу: editor2016@ukr.net
Слідкуйте за нами в соціальних мережах!
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз