"A colleague learned the Polish language in exile." Halyna Solonska on language teaching in Kharkiv in the 20th century

– Я й не уявляла, що колись наближусь до польської мови. В університеті не зазнала цього впливу й інтересу. І вже коли почала працювати  старшим лаборантом у кабінеті мовознавства, я почула, що Микола Федорович Наконечний  веде заняття з польської мови із студентами. Були й історики, у яких наукова робота охоплювала різні періоди історії, коли у Польщі були зв’язки з Україною. Колісник і Довгопол – аспіранти-історики зажадали вивчення польської мови. В Харкові оця ниточка якось тяглася. А мені як філологу чимось треба було заповнювати своє життя – не тільки сидіти в кабінеті мовознавства. Я теж підключилася до того гуртка, який у Будинку вчених, коли  його виставили з університету, вів Наконечний. Це був 1971-72 роки. Були там історики, викладач зарубіжної літератури. Їх це цікавило, бо хотіли наблизитися до польської культури. Тоді ж не було з ким говорити, спілкуватися цією мовою.  Тільки потім у Чернівцях на науковій конференції я  подружилася із львів’янками. Кажуть: «Ну звідки ваш харківський Наконечний так природно сприйняв польську мову? Яка у нього прекрасна вимова». Я відповіла: «Не знаю, мабуть, від великої любові, бо родом він сам з Полтави. В оточенні його поляків не було».

Я почала читати польською мовою. У нас в університеті на кафедрі російської  літератури  був професор Михайло Петрович Жинкін, який опинився ще в революційні часи в Америці. Засланець, якого тут заарештували. І поки він їхав у заслання і сидів у тюрмі,  прочитав уже не згадаю який фундаментальний твір польською мовою. Розповідав нам, що після цього вивчив польську мову.

– Коли в Харківському державному  університеті почали викладати як дисципліну польську мову для філологів?

– Оце ми почали її протягувати  як спецкурс. Загального курсу для всіх  обов’язкового не було. Тільки у вигляді спецкурсу, причому сприймалася польська мова по-різному.   Не скажу, що на українському відділенні всі палали інтересом до польської мови, але були й щиро зацікавлені. І їх не бентежило, що я на вимову просто викручувала їх, вони вчили тексти, щоб продемонструвати, як  можуть реалізувати польську мову. Коли треба було на відділенні російської мови якісь спецкурси давати, кафедра вирішила, що й «росіян» варто ознайомити з польською мовою.

Додам із власних спогадів: наприкінці 70-х – на початку 80-х російську філологію в Харківському університеті вивчало багато випускників шкіл рф.  Не тільки із сусідньої  Бєлгородщини, а й сіл Нечорнозем’я. Їх приймали за окремою квотою і об'єднували в  найслабшій на  курсі групі. Навіть українську літературу вони примудрялися здавати російською за якимись перекладеними хрестоматіями і отримували  найвищі оцінки. Між польською і чеською багато хто з них обирав чеську, ближчу до німецької, що активно вивчалася у селах тодішнього Союзу РСР).

Був курс, на якому вчився Зіновій Вальшонок, його вірш надрукувала газета «Правда». Так що йому та польська мова?! А Синельников (працював в обкомі комсомолу) сидить за першим столом і так нахабно зверхньо дивиться в очі: «Галина Тимофеевна! Ну зачем нам этот польский язык?!»   Кажу їм: «Ви ж делегації різні приймаєте, а якщо звернетеся  до них чи щось зрозумієте, коли скажуть без перекладача, це вам зашкодить?» Треба було дуже любити свій предмет і викладати, не зважаючи ні на що.

Поступово у 60-70-х рр. починали приїздити поляки до Харкова. Існувало товариство радянсько-польської дружби. Я була  секретарем у цьому товаристві. Деякий час головував Федір Пилипович Медвєдєв, коли він два роки побув у Варшавському університеті.

– Але його не любили студенти. Я застала його викладання і виступи на комсомольських зборах початку 80-х років: «У наш час дівчата в штанях не ходили»  –  фраза про студенток у брюках стала крилатою.

– Та й не тільки студенти не любили. Кафедра його не любила. Що може бути гіршим, коли кафедра не любить?! Він нам стрижене, а ми – кошене. Потім ми всією кафедрою змістили його із завідувача. Кияни дивувалися – як вам це вдалося?

Зустріч в університеті з Максимом Рильським. Поет роздає автографи. З-за плеча у нього визиває Ф.П. Медведєв. 1963 рік. Фото із особистого архіву авторки статті

Так, приїздили тоді офіційні делегації з Польщі. Приїздили з перекладачами,  відбувалося все на офіційному державному рівні, а ми  тільки так – в придачу: от ми є, ми з вами дружимо. Я пам'ятаю, що один прощальний вечір для якоїсь делегації влаштували. Запросили й мене туди. І в ресторані посадили з поляком поряд. Багато розмовляли, обмінялися враженнями, поговорили про різні речі. Але більше нічого не запам’яталося від тієї радянсько-польської дружби.

– Тобто все формалізовано було?

– Все в рамках. Ми в Будинку вчених засідали. Я протоколи писала.

– Як вперше потрапили до Польщі?

– У 1968 році. Саме по лінії Товариства радянсько-польської дружби  був обмін делегаціями і я поїхала десь у червні. Був у делегації працівник обкому партії, представник від заводу. Як тоді – аби  «была соблюдена советская форма». Отак сформували делегацію. Ми там були у Варшаві і Кракові. В Закопане, в Лажєнках на концерті. Як повернулася, десь через місяць викликають мене до проректора із роботи з іншомовними студентами: «Ви затверджені на відрядження в Польщу». «Хіба можна так часто?!» «То Ви їздили по громадській лінії, нас це не стосується, а тепер заплановано курс для славістів «Полонікум»  –  щорічний, заснований поляками для того, щоб  полоністів з усього світу збирати до себе у Варшаву і не тільки у Варшаву — до інших місць Польщі.  Таким чином я опинилася в 1968 році вдруге в Польщі з початком навчального року. Тоді я мешкала в Домі хлопа (тобто селянина). Це недалеко від майдану, де готель “Варшава”. Я і в цьому готелі перебувала, до речі. Але мені було набагато затишніше в Домі  хлопа. Такі номери здоровенні в готелі “Варшава” - якось холодно мені було. Морально холодно.

Нас розподіляли на три групи — тих, хто навчається. Були лекторати для тих, хто “ad ovo” починає (від яйця, з нуля. - І.М.). Були конверсаторіуми і був третій (не пригадую, чи їх якось величали) — вищий рівень, ті, хто володіє вільно польською мовою.  Отак, як моя приятелька Марія з Вільнюса, яка там у своєму університеті викладала польську літературу. В них інший рівень був спілкування. Були, правда, й лекції для потоків, для всіх. Ми часом зустрічалися на лекціях професора Дорошевського або Халини Куликовської, яка прочитала нам ряд лекцій з фонетики. Я була в середній групі. Мій рівень не диктував бути в іншій групі. Ще, до речі, вів заняття проректор Варшавського університету, він казав мені: “Добре, що  Ви підключилися”. З Харкова я була єдина. У Познанський університет їздили викладачі російської мови.  Лариса Розвадовська два роки була в Познанському університеті як викладач російської мови. Контакти існували. Вона мені казала: “Для меня польский язык звучит как музыка”. Вона теж закохалася в Польщу. До речі, скінчилося тим, що дехто з кафедри російської мови пізніше дременув у Польщу. У людей були різні спрямування. За радянської влади як було — вирішили обмінюватися спеціалістами — от і їдуть вони. Може, особисті контакти й існували, але це було локальне явище.

– Ви можете простежити, коли почалися обміни студентами?

– Це вже не за моєї пам'яті, це пізніше. Такого не було, коли я працювала в університеті. От за всі роки (до мене хоча б чутка дійшла, якби мене не запросили) жоден викладач з Польщі не приїхав. А в Познані я була “наїздом” два дні — познайомилися з університетом, з кафедрами. Я Варшавський університет уявляю собі, Краківський, а от Познанський — ні.

– Але все-одно якісь образи від міста залишилися?

– Соромно признатися, але для мене Познань лишилася чужим містом. Я в неї не увійшла. Може, вона германізована більше. Важко сказати.  Я була дуже коротко в Казімєжі-над-Віслою, і то я на все життя його запам'ятала.

–  Спілкування тодішніх поляків з представниками Радянського Союзу було прохолодним, дистанційним чи якась теплота існувала й тоді?

– Поляки взагалі дуже виховані, чемні, галантні в спілкуванні. І не завжди зрозумієш, чи це його внутрішній стиль, чи манера так себе подавати. Але що мені запам'яталося? Коли ми були в Закоп'аному, пішли  на базар, поцікавилися і товаром, і людьми. Між собою говорили хто українською, хто російською, а запитувала я польською. Поляки отетеріли: якась жінка не з їхніх може казати по-польському. Вони за мною слідом ходили — то те показували, то те пояснювали. Не дивилися, як на ворога, якщо з України. Оце те, що не припасували, а що виникало безпосередньо.

– Які тоді були польські ринки? Що на них можна було побачити? Що продавалося?

– На ринок я потрапила в Польщі тільки в Закопаному. В інших місцях не було часу, щоб піти самому, поштовхатися. Поляки вміли так весь термін заповнити, що вже ти  десь не побігаєш. Вони хотіли щиро якомога більше показати. Так що в мене враження від народу, від продавців, від товарів на польському ринку залишилося тільки від Закопаного. Та що там: сир, який у них у горах, як у нас бринза. Ягоди, бо була в таку пору. Іншого чи не зачепило моє око, чи що. Я більше людьми цікавилася.

–  З тими поляками, які Вас супроводжували, лекції Вам читали, про війну не говорили — про 1939-й, початок Світової війни, Варшавське повстання?

 – Абсолютно нічого! От коли я була в Болгарії, на конференції укладачів загальнослов'янського атласу (думали такий зробити, від московської робочої групи були також українці й білоруси) нам в один вільний день влаштували поїздку на природу. І в тій групі був професор Вітольд Дорошевський. Якось ми йшли хто з ким, а потім опинилися з ним поряд.  Дорошевський: “А, з України, з Харкова!  Що я з української мови знаю? От я Вам почитаю уривок з “Енеїди” Котляревського”. Вони швидше переходили на це. Уникали війни, політичних розмов. Я не знаю, як вони там мусили офіційно визнавати велику дружбу нашу, прогресивну роль нашу. Все, відповіла.

– Чи доводилося Вам бувати у Польщі, коли відбувалися великі свята — народні, католицькі?

– Народних свят я не застала, але от  річниця початку Світової війни 1939 року — 1 вересня я була там на курсах. Польща вся двигтіла, всі газети волали:    “Nigdy więcej we wrześniu” (ніколи більше у вересні). Усі цей день вшановували. Це 1974 рік. Єдине що — у вільний час (іноді вони давали нам можливість хапати повітря своїм ротом) я ходила до костелу. Я була в Кракові на Вавелі, в костелі Маріацькому. От я тепер включаю телевізор, показують освячення паски, наш оцей обряд. Топчуться ті священики. У поляків не так. Звертається до них ксьондз — як вони в тому святі живуть і чого полякам бракує? Мені дуже запам'яталося, як один ксьондз вів розмову про те, що сім'я розхитується, що сімейні підвалини руйнуються, багато шлюбів розривається, як це дітей стосується. У них злободенні проповіді. І це рядова відправа в неділю.

– Ви з поляками потім не листувалися?

– Ні. Контакти залишилися тільки з полькою з Вільнюса. Після закінчення курсу проректор Варшавського університету запросив нас п'ятьох до себе додому. Та й який час був! На всяк випадок я  знайомств за кордоном не заводила. У цих поїздках нас розміщали в  готелях. Ми ніколи  не мешкали у когось в родині. Не знаю їхніх порухів душевних, але трималися перед нами і викладачі, і персонал готелів з гідністю.

ФОТО

Філфак Харківського державного університету у 1970-80-х  роках. Фото: Ірина Мироненко