"Field of Fairy Tales" from Saltivka is going away?

У цей двір автор потрапив доволі випадково. І доволі випадково звернув з дороги, якою йшов, на цю галявину. А далі — далі я, як і сотні інших відвідувачів цього місця, на якийсь час повернувся в дитинство. Світле, радісне, веселе. А потім я став «полювати на» митців, які все це створили…

Я розпитував у сусідів-підприємців, але вони казали, що є якась група художників, які все це малюють та встановлюють, але де вони мешкають та як їх звуть — невідомо. Місцеві мешканці казали, що десь тут поруч живе пан Ігор, який все це робить, але де саме, вони не знають. Я приходив туди раз за разом, але марно. Хоча чому марно? Я насолоджувався цим простим, веселим та життєрадісним мистецтвом. Всі експонати цього музею під відкритим небом створені зі знайомих та звичайних матеріалів: пластикових пляшок, поролонових упаковок, бідонів, контейнерів для їжі та інших побутових речей. Кожна скульптура має дотепний підпис, деякі навіть підписані віршами. Добрий гумор присутній і в написах, і в самих фігурах, які не схожі одна на одну, кожна має свій характер, свій гонор, свою історію. І кожного разу, як я приходив на це місце, на галявині з’являлося щось нове, якась нова кумедна істота, нова локація, новий жарт…

Зізнаюся чесно, я приходив на цю галявину не стільки заради інтерв’ю з її засновниками, скільки заради позитивних емоцій, адже який би поганий в мене не бував настрій, він виправлявся просто від перебування в цьому незвичайному місці. І ось, вчора пощастило. Пан Ігор (так він мені сам представився) інспектував свої «володіння» і давав пояснення екскурсантам, які прийшли подивитися на салтівське диво.

— Це все — ваше творіння? — Питаю я після короткого знайомства.

— Розумієте, я тут, скоріше, ідейний натхненник. В нас величенький авторський колектив митців, які працюють над створенням персонажів галявини. Здебільшого це — жінки. Мешканки ось цього багатоквартирного будинку. Тут є передісторія, з чого це все починалося. В нас кооперативний будинок. Всі один одного знають вже багато років. Жіночки утворили такий клуб по інтересам і вже багато-багато років займалися квітами: засаджували навколо нашого будинку, тут скрізь, щоб було красиво та приємно і мешканцям, і перехожим. А як почалася війна, ми об’єдналися з ними заради того, щоб зробити бомбосховище під нашим будинком. Це нас якось зблизило. А цією весною вирішили зробити поруч з будинком якісь клумби, щоб було і цікаво, і красиво, і якось незвично. Вони мене чому запросили? Бо я інженер-машинобудівельник, щоправда, вже на пенсії. А закінчував Політех, тобто вмію і проектувати, і креслити… Отже, доручили мені вигадати щось таке, щоб ні в кого не було, щоб здивувати і наших мешканців, і сусідів. Я думав-думав, і вирішив створити з підручних матеріалів лебедів. Зробив ескізи, креслення, їм ніби сподобалося. При бомбосховищі я колись облаштував майстерню, ремонтував меблі сусідам, у яких вона була пошкоджена «прильотами». Там став і ці вироби створювати. Це все відбувалося весною цього року. А раніше в нас було багато роботи у під’їзді — прибирали скло розбите, очищували шахти ліфтів від уламків тощо. Ось чому я облаштував при бомбосховищі і монтажний стіл, і інструменти. Голова домового комітету дозволила мені і цей експеримент, бо була вдячна за попередню роботу. Отже, я зробив декількох лебедів та поставив тут, посередині галявини велику красиву вазу у китайському стилі. Але якась алкашня розбила цю вазу, розтрощила моїх лебедів вщент. Вночі. І дівчата між собою розмовляли, і дійшли висновку, що все, більше я цього робити не буду. Це я потім дізнався. А я — навпаки. Як побачив це варварство, — перше, що сказав: «Ось тепер мене зачепило! Тепер я точно зроблю тут таке, що всі здивуються, щоб знали!» Це був для мене стимул, такий адреналіновий сплеск, після якого я почав тут працювати як навіжений, і інших залучати…

— Які з цих скульптур виникли першими?

— Першим я зробив цього жирафа і ось це поросятко. І назвав композицію «свиня місцева і жираф нігерійський». Я сам на пенсії, вже сьомий десяток, а сидіти вдома не можу. Ось і знайшов собі справу по душі. 20 останніх років я займався меблями — конструював, розробляв. А тут все це всередині мене прокинулося — і я почав розробляти та конструювати ці фігури, бо вони всі різні, і конструкції різні, і характери… Я починав це як хобі, як втіху для самого себе, а зараз бачу, що це ще й подобається іншим людям. Ось, бачите…

За час нашого спілкування на галявину одна за одною приходять групи «екскурсантів». Розглядають персонажів, посміхаються. Дізнавшись, що перед ними один з авторів експозиції — щиро дякують. Серед них виділяється сива пара — подружжя — Мирон Семенович та Катерина Петрівна. Кажуть, що прийшли сюди по пораді знайомих, щоб покращити собі настрій. І спрацювало! «Сьогодні вночі, мабуть, зможемо спокійно спати…» — каже Катерина Петрівна. А її чоловік додає: «Це настільки по-доброму і з душею зроблено, що і сам відчуваєш натхнення і сили, дивлячись на цих звірів. Це, мабуть, краще, ніж навіть побувати у зоопарку!»

— І таких відгуків — дуже багато, і вони надихають! — Зізнається пан Ігор. І додає: — Мене вже знімало телебачення. А ще телефонували журналісти з Європи… А що я можу сказати? Як став займатися цією справою — вона мене просто втягнула, і інших учасників нашої роботи. Я навіть вірші почав писати (до цього ніколи не писав), ось бачите, щоб оформити ці роботи прийшлося написати декілька рядків… Я так написав, від душі, а в нашому будинку ось в тому під’їзді живе професійна поетеса. Вона так здивувалася, їй сподобалося настільки, що вона пообіцяла перший екземпляр книжки, яку вона зараз дописує, як вийде друком — подарить мені. Ось вам ще одна несподіванка…

— А не боїтеся вандалізму?

— Ось-ось, мені теж так казали, коли ми тільки починали цю роботу. Мовляв, довго це все не протримається, все рознесуть, зламають тощо. Я сам трішки побоювався цього. А одного разу розговорився з одним хлопцем… Алкаш-не алкаш, знаєте, така собі людина… І він мені сказав: «В мене рука не підійметься руйнувати таку красу! Це так з душею зроблено…» Навпаки, весь район ходить, оберігає ці фігури. І найрізноманітніші люди приходять і кажуть: «Чим допомогти?» Я зробив на цій галявині своєрідну «Скриню для відгуків». І мені сподобалося: якийсь чоловік написав на листі свій номер телефону і приписав: «Телефонуй, чим зможу — допоможу». Це дуже приємно. А дехто, не питаючись, почав приносити мені матеріал для майбутніх творів. В мене цих пластикових пляшок та пенопласту вже на три таких галявини!

— А як ви знаходите натхнення для своїх творів?

— О, саме таке запитання мені задавала журналістка з Берну, зі Швейцарії. Вона мені зателефонувала нещодавно. А я їй відповідаю: «Після кожного «прильоту» накатую 150 і пре саме». Пауза. І вона питає, вибачте, мені потрібно дещо уточнити з лексики, що таке «прильот», що таке «накатую», і що значить «само пре»? Я їй так ввічливо відповідаю: «То, мабуть, ви вивчали суто літературну мову…» Смішно вийшло. Вам, сподіваюся, пояснювати не треба… Ну, насправді, всі ці тварини — це герої або мультфільмів, або анекдотів, або фольклору. Вони завжди з нами, з дитинства. Треба тільки їх згадати або вигадати — і ось вони вже на галявині…

— А хто з цих героїв є вашим улюбленцем?

— Ходімо. Ось, ця ворона з сиром. Чомусь вона мені дуже подобається. І ось цей вовк…

— Тут вже стільки персонажів… А які творчі ідеї на майбутнє?

— Ідей багатенько, і щодня з’являються нові. Хочеться зробити щось більш масштабне. Коли в Києві було обстріляно Охмадит, я вирішив демонтувати цю експозицію і подарувати її цій київській лікарні, щоб радувала діточок. Але ж в нас колектив, демократія, отже, я прийшов на наші збори і запропонував це однодумцям. Очікував, що, як зазвичай, всі підтримають. Але якось сусіди це сприйняли стримано. Пару днів пройшло, і вони мені кажуть: а що, в нас у Харкові свого Охмадиту нема? Там, в Києві лікарні допомагає весь світ, вся держава, ти за неї не хвилюйся. А чому б не подарувати цю експозицію нашим діточкам, харківським? А у однієї сусідки син поранений був, лікувався в госпіталі, і сказав, що йому наш майданчик зняв депресію просто за декілька хвилин. Так може, кажуть жіночки з нашої команди, подаруємо цю експозицію госпіталю, щоб солдати скоріше одужували? Отже, ми сіли і задумалися, ми ж навіть не здогадувалися, коли починали, що все це може мати такий позитивний соціальний ефект, так надихати інших людей… Поки це питання остаточно не вирішене, ми обговорюємо ідеї, але, можливо, ми такі майданчики почнемо всім будинком робити для шпиталів, дитячих лікарень, якихось інших подібних установ — і дарувати.

— А які ваші творчі плани, кого ви ще гне зобразили на цьому майданчику, яка скульптура буде майбутньою?

— Після того, як все це буде комусь подароване, демонтоване та перевезене, я планую створити «Парк Юрського періоду». Тут будуть птеродактилі, динозаври, тиранозаври і так далі. Але всі — в гумористичному стилі. Ось тут буде розбита літаюча тарілка, коротше кажучи, вже готовий проект, який буде ще більш масштабним та приваблюючим для людей! Ідей багато. Мені почали надсилати матеріали про європейські екопарки та майданчики з такою самою ідеєю, як і в мене — зробити щось цікаве з відходів. Виявляється, це — сучасний європейський тренд. А ще сюди почалося паломництво глядачів, які приходять спеціально, щоб на все це подивитися, а потім багато хто з них вертається ще і ще… Я просто мушу запропонувати їм щось нове…

Це той рідкісний випадок, коли фотоапарат не може передати всього, що бачить око, адже у кожної скульптури є багато дрібниць, які можна побачити тільки якщо обійти її навкруги. І кожна ця деталь — кумедна та дотепна. Надихаюче тепла. Острівець добра посеред війни. Острівець дитинства посеред біди. І люди йдуть і йдуть туди. Подивитися. Подобрішати. Помолодшати. Повернутися в мирну атмосферу хоча б на мить. І згадати, за що йде війна. Заради чого. Навіщо…

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм