Хто править у світі? "Суперхлопчик" у Британії, реформатор-азербайджанець в Ірані та на підході - Хрещений батько?

Новий президент Ірану - реформатор, який виступає за "обмежену взаємодію" із Заходом. Така політика може послабити напруженість щодо ядерної програми Ірану і його ролі на Близькому Сході.

Результати виборів у країні-партнері Кремля аналізує The Washington Post у статті: "Що потрібно знати про Масуда Пезешкіана, наступного президента Ірану"

Пезешкіан був мало відомий за межами Ірану до того, як став єдиним реформатором, допущеним до участі в позачергових виборах.

 

Кардіохірург і ветеран ірано-іракської війни, член парламенту і колишній міністр охорони здоров'я, Пезешкіан прийшов до влади, виступаючи за обмежені зміни, але ніколи не кидаючи виклик системі теократичного правління країни під керівництвом верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї.

Під час передвиборчої кампанії він виступав за обмежені соціальні та економічні реформи і взаємодію зі США щодо ядерної програми для зняття санкцій, які завдали шкоди економіці Ірану.

Прихильники Пезешкіана називають його азербайджанське походження однією з причин, чому він може стати об'єднавчою силою в країні. Він присягнувся подолати "прірву" між народом і урядом Ірану.

Перемога Пезешкіана показує, що він зміг розширити базу підтримки, залучаючи як реформаторів, так і консерваторів, сказав The Washington Post аналітик з Ірану і декан Міссурійського університету науки і технологій Мехрзад Боруджерді.

- Але після вступу на посаду іранські консерватори можуть зірвати плани, намічені Пезешкіаном під час передвиборчої кампанії. "Консерватори спробують створити перешкоди з першого дня... У нього не буде медового місяця... Вони загальмують усе, що Пезешкіан спробує зробити, 

- каже Боруджерді.

Зі свого боку німецька газета Bild підкреслює, що Масуд Пезешкіан - кандидат від так званих "реформаторів", однак цей термін використовується іранськими політиками для того, щоб роздобути голоси супротивників режиму аятол, однак реальних реформ від цього табору чекати не доводиться.

В одному з інтерв'ю Пезешкіан з гордістю розповідав, що після Ісламської революції він допоміг запровадити обов'язкові головні хустки для жінок у лікарнях та університетах. Крім того, 

Пезешкіан неодноразово проявляв себе як прихильник Корпусу вартових ісламської революції - ключової інституції режиму аятол, який відповідає за організацію терору всередині країни.

Пезешкіан здобув перемогу в другому турі виборів. Явка виборців у першому турі становила лише 40% - це найнижчий показник з часів Ісламської революції 1979 року.

Кір Стармер вступив на посаду прем'єр-міністра Великої Британії після аудієнції у короля в Букінгемському палаці.

Стармер, юрист-правозахисник із маленького містечка на півдні Англії, став новим прем’єр-міністром Сполученого Королівства. Його перемога 4 липня була розгромною. Проте Британія ледве знає, хто він.

Стармер був політиком лише дев’ять років, і після того, як він став лідером Лейбористської партії Великобританії у 2020 році, він врятував свою партію від найгіршої поразки на виборах майже за століття, щоб стати домінуючою силою в британській політиці.

Більше того, його успіх — так само, як західні союзники заграють із популізмом — миттєво робить його одним із найвидатніших центристських лідерів у світі. Наприкінці року це може бути самотнім місцем.

Мало хто думав, що така трансформація можлива. Його вороги називають це удачею: вони кажуть, що він отримав вигоду від лиха Торі (яке він має) і переміг за умовчанням. Правда більш цікава і вражаюча.

Його батько був мовчазним, авторитарним майстром інструментів. (Стармер так часто нагадує нам про професію свого батька, що політичний клас, а іноді й виборці, кепкують з нього за це.) Його мати була медсестрою з виснажливим станом здоров’я – хворобою Стілла.

Вони назвали його на честь Кіра Харді, першого лідера Лейбористської партії.

У школі був відмінником. Він грав на флейті та у футболі — делікатно, а потім став юристом Його брати і сестри називали його «Суперхлопчик».

Politico називає Кіра Стармера найвпливовішим політиком Великої Британії за останнє покоління. Усього за 9 років він встиг стати лідером Лейбористської партії, вивести її з важкої кризи і стати домінуючою силою в британській політиці.

 

Дотримуючись центристських позицій, Стармер явно йде врозріз із загальноєвропейською тенденцією - популярністю правих ідей і популізму. Саме вони зараз приносять перемогу на виборах політикам у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині.

До кінця року центристські переконання Стармера можуть стати чи не єдиними серед європейських політичних важковаговиків, вважає Politico.

Головний редактор Neue Zürcher Zeitung Ерік Гуджер у статті "Хто править Білим домом? Джо Байден посилює кризу лідерства у вільному світі" стривожений тим, що Джо Байден – "це тінь самого себе, Еммануеля Макрона, а Олаф Шольц навряд чи перебуває в кращому становищі після програшу на виборах".

У жахливий 2024 рік, за всі часи, три великі держави на Заході не в повній мірі здатні діяти.

У світлі каверз Трампа вважалося, що американська демократія не може опуститися ще нижче. Виявилося, що це помилка, яка завдає шкоди не тільки США.

Байден - або той, хто смикає за ниточки в Білому домі - підриває довіру до політики Вашингтона.

Для Путіних цього світу це справжнє свято у змаганні між системами. Зрештою, непрозорий добір лідерів і геронтократія раніше вважалися відмінними рисами Радянського Союзу та інших диктатур.

Авторитарні правителі люблять зображати західні демократії та їхніх представників занепадницькими і слабкими в ухваленні рішень. Замість цього вони культивують культ сильного лідера. 

У такої пропаганди зараз під рукою найкращий ілюстративний матеріал.

Республіканців звинувачують у тому, що вони здалися Трампу на милість. Саме тому в Європі, зокрема, їх вважають "поганими хлопцями", а демократів - "хорошими". Тепер з'ясовується, що демократи теж стали заручниками самих себе. Їхній опір безмежним амбіціям однієї людини нічим не кращий. Вони нічим не кращі за республіканців.

Всюди це відбувається через те, що усталені держави не в змозі вирішити проблеми у своїх суспільствах. Замість цього вони намагаються практично за будь-яку ціну не допустити до влади найгучніших критиків ситуації. Якщо тим усе ж таки вдається обійняти посаду і навіть відсвяткувати перші успіхи, як, наприклад, аргентинському президенту Хав'єру Мілею в боротьбі з інфляцією, презирство не знає меж.

Після першого туру голосування Еммануель Макрон закликав демократичні сили об'єднатися, щоб не допустити прем'єр-міністра з числа правих націоналістів.

Президент сыграл в лотерею с «Непокоренной Францией», левой националистической партией, яка боролася з усіма економічними реформами президента. Залишки довіри до Макрона тепер теж зникли. Можливо, його прихильникам було б розумніше зберегти власну цілісність, щоб з новою силою атакувати на президентських виборах 2027 року.

Головне - проти Ле Пен, головне - проти Трампа: така логіка призводить до перебільшеного стереотипного мислення і втрати реальності. Тому було явно неправильно класти всі яйця в один кошик і сліпо вірити, що Байден - єдина людина, яка може перемогти Трампа.

Зараз хрещеному батькові загрожує другий термін на посаді, емоційно прогнозує німецький журналіст, використовуючи співвизначення сицилійської мафії - Хрещений батько.

Навіть якщо демократи замінять кандидата, їхні шанси на перемогу невеликі. Якщо виборча кампанія настільки відстала від життя, навряд чи її можна виправити поспіхом.

Недостатньо бути проти чогось, навіть проти Трампа, який також підриває демократію своєю казкою про вкрадені вибори. Ви повинні бути за щось. Правлячі партії повинні показати, чого вони досягли, і знайти більшість на підтримку продовження свого курсу.

Вони повинні залишити націоналістам праворуч і ліворуч право бути проти. У цьому перевага демократії: поки протестні партії лише деструктивні, вони швидко викривають себе. У відкритих суспільствах брехня має короткі ноги.

Читайте також:

Економіка воюючої держави: більше оптимізму чи песимізму?