«Треба їх не пускати в Україну!» - це робиться абсолютно свідомо, і ми маємо цьому протистояти… Як збудувати мости українськості?

Директорка Інституту демографії та соціальних Елла Лібанова спростовує російську пропаганду про те, що  в суспільстві існує напруження між тими, хто виїхав за кордон, рятуючись від війни, і тими, хто залишився в Україні.

- Немає реальної напруги! В тім і справа! Це вбивають людям в голову! Причому роблять це цілком свідомо, - підкреслює вона. -  Поширюється у соцмережах інформація про те, як наші жінки ніби розкошують за кордоном.

Хтось дійсно є заможний, має за кордоном свою нерухомість. Але маса… Про який там шик там йдеться?  Вони ледь зводять кінці з кінцями. Вони не голодують, але не шикують. Абсолютно свідомо робляться такі пасажі: «Треба їх не пускати в Україну!» Це робиться абсолютно свідомо, і ми маємо цьому протистояти.

- Люди з-за кордону вже бояться повертатися,  - заявляє Елла Лібанова. -  Коли  ми робимо глибинні інтерв’ю або експертні оцінки, люди кажуть, що бояться, що до них тут будуть ставатися погано, що їх вважатимуть за дезертирів.

Інформаційна політика має бути не тільки на рівні держави, але й має втручатися в це суспільство. Спростовувати російську пропаганду у соцмережах, розповідати, що відбувається насправді.

Там є ще одна значна проблема. Вони отримують інформацію значною мірою з російськомовних джерел. Навіть, якщо там заборонено російське телебачення, а воно не скрізь заборонено, то є російськомовні соціальні мережі і вони дуже часто ними користуються.

Зрозуміло, яка там «інформація». І люди часто переоцінюють реальні проблеми, які існують в Україні. Вони їх вважають значно гострішими.

- Ми маємо заспокоїти людей, що ніхто не вважає їх ворогами, - резюмує демографиня. - Ніхто не вважає їх колаборантами. Вони поїхали, тому що вважали, що тут небезпечно для їх дітей. Звичайно, бажано, щоби вони залишилися тут і  тут працювали. Але далеко не всі можуть це зробити. Хіба кинеш дитину молодшого дошкільного віку саму вдома?

- Щодо безпеки, тут питань немає. Доки в Україні буде небезпечно, люди не будуть повертатися, - констатує Елла Лібанова. -  Друге, що для них важливо - житло і робота. Тому що в багатьох житло зруйноване, втрачена робота.

Коли стосується житла, тут може бути ще така непроста ситуація. От житло не зруйновано.  Вони жили, припустимо, з батьками або знімали квартиру. І вони, якщо переїхали, наприклад, до Німеччини, вони дуже часто також живуть у квартирі, яку орендують, але допомагає в оренді за житло місцева влада. І  вони не витрачають на оренду  житла непідйомну суму. Ніби вони і не втратили житло, його навіть і не було, але тепер  вони мають житло за кордоном.

-  Значна частина наших жінок працевлаштована. Але працюють зазвичай на роботах з нижчим соціальним статусом. А для людей з вищою освітою це має значення, - акцентує увагу науковиця. -  Переважна частина наших жінок, що виїхали, має вищу освіту.

Переважно виїжджала молодь, а молодь більш освічена, і виїжджали переважно містяни, які зазвичай мають вищий рівень освіти, ніж селянки.

Але далеко не усі дипломи визнаються за кордоном.

- Далеко не в усіх наших мігранток такі знання мови, щоби можна було працювати без проблем. І взагалі мігрантам, особливо у першому поколінні, дуже рідко вдається обійняти посаду, яку мали в Україні.

Вони працюють, отримують зарплату, не таку вже занизьку, і умови праці не такі вже погані, як можна було очікувати, але вони незадоволені своїм соціальним статусом, - зазначає вона. -  І це може підштовхнути їх до повернення.

-  Слід брати до уваги, що значна частина наших мігрантів не сприйнята місцевою спільнотою. Їх не схизматизують, не маргіналізують. Але вони не серед своїх, - зауважує демографиня. - З ними не спілкуються так, як вони звикли спілкуватися.

І якщо це велике місто, то вони хоча б свою спільноту можуть знайти. Але якщо це невеличке місто або сільське поселення, то там може просто не бути мігрантів. І їм немає з ким спілкуватися. Це також спонукає людей повернутися.

Якщо діти більш-менш адаптуються швидко, то дорослі не так швидко. І для дорослих це має значення. Не менше, ніж для дітей, а, можливо, навіть і більше. Тому це теж має значення.

-  Є чинники, які не залежать від нас. Рівень життя у Німеччині, Нідерландах, Данії значно вищий ніж в Україні, навіть у Польщі якість життя краща. Тут ми нічого зробити не можемо, - констатує науковиця. -  Або, якщо поїхала родина, у складі якої є важкохворий хтось, скажімо онкохворий. Онкохворі отримують за страховкою медичною практично весь комплекс послуг безкоштовно.

Я зараз не кажу про якість медичної допомоги, її доступність. Там медицина безкоштовна. У нас за більшість цих послуг доведеться платити. Люди це теж мають на увазі.

Впливає, чи вся родина виїхала. Якщо виїхала вся родина, дуже мало шансів, що вони повернуться. Але, якщо тут залишилися батьки, близькі родичі або чоловік, шансів значно більше.

Ще важливо, чи є тут власність. Тому що коли власність є, люди все-таки думають: в мене є будинок, земельна ділянка, город, господарство. А якщо  цього немає, легше піднятися і виїхати.

Чому містяни легше і частіше виїжджали в евакуацію, ніж селяни? Тому що містянам легше піднятися з місця. Взяла якусь валізу з речами, проклала комп’ютер - все! А там як? Господарство, худоба - і все це впливає на рішення виїхати.

-  А от на що ми можемо вплинути, і зобов’язані вплинути, це на те, щоби люди не відчували себе відторгнутими від України, - вважає  Елла Лібанова. - От всі говорять про патріотизм, а я би вживала інше слово - українськість.

Щоби вони відчували свою українськість. Для цього потрібно не так багато: спілкування з ними. Був час, коли Греція була донором робочої сили чи не для усієї Європи. І там в аеропортах висіли гасла: «Повертайся! Греція чекає на тебе!»

Я далека від думки, що це стане головним чинником повернення. Ні. Але це може стати тією краплею, яка перетягне чашу вагів на той бік, який нам потрібно.

Ми маємо пояснювати, що відбувається в Україні. Так, страшно. Так, ми боїмося. Але  тут можна жити. А там іноді видається  все страшніше, ніж є реальність.

Навіть ті страшні три ночі, що були. Ми ж не померли від страху, правда? Не кинулися збирати свої речі. А пішли ранком на роботу. Навіть люди, що перебувають в Україні, скажімо, в Ужгороді, телефонують: ви як?  Ну, так. А як харків’яни живуть? Я взагалі цього не розумію. Вони живуть і працюють!

-  Чого ще вони бояться? Знову ж, з незрозумілих причин, що їх не візьмуть на роботу.

Чому вас не візьмуть на роботу? Навпаки. В Україні буде величезний попит на робочу силу після війни. Ви знайдете собі роботу. Це треба пояснювати людям, - наголошує демографиня. -  Владі не завжди повірять. Частіше повірять пересічним людям. Сусідці, можливо якійсь знайомій, родичці. І ці зв’язки треба підтримувати.

-  Знаєте, у перші два тижні після початку великої війни у 2022 році, за два тижні всього, за даними прикордонників, до України повернулося 200 000 чоловіків. Вже був підписаний указ про воєнний стан. Вже було зрозуміло, що вони назад не виїдуть, але вони повернулися в Україну, щоби захищати рідних, Україну. Це не дві тисячі, не 20 000. Це 200 000! Тобто відчуття українськості у нас є, - резюмує Елла Лібанова.

Скільки біженців повернеться в Україну?

- Колись я казала, якщо повернеться 50%, буде щастя. Зараз я про це навіть не мрію, - каже науковиця. - Там вони все більш адаптуються, а тут все руйнується. Це нормально. Це закономірний процес.

Якщо більшість людей не повернеться, як вибудовувати з ними містки?

- Якщо ми не зможемо їх повернути, ми маємо їх перетворити на наших лобістів, - зазначає  директорка Інституту демографії та соціальних досліджень. - Це мандант міністерства єдності, я так розумію. Наскільки їм це вдасться, важко сказати. Це дуже складна робота. Але ще раз кажу: це не може робити тільки держава. Значно більше може зробити суспільство. В тому числі на рівні соцмереж.

- У 2015 році я досліджувала, якими джерелами інформації користувалися в окупованих на той час територіях Донбасу і Криму, - згадує Елла Лібанова.  - Я вже тоді звернула увагу, що люди користуються соціальними мережами.  Тобто неофіційними джерелами інформації. І це треба мати на увазі, і це використовувати.

Якщо ми будемо покладатися на те, що говорить президент, прем’єр, міністерство єдності чи якесь інше, це дуже важливо, але цього недостатньо.

У міністерстві єдності, принаймні вони мені так розповідали, хочуть займатися створенням своєрідних хабів за кордоном, де б люди могли спілкуватися, де б люди могли отримати в одному місці усі послуги, які їм потрібні.

Можливо для дітей там школи відкривати, принаймні недільні, щоби вони мову пам’ятали, історію вивчали українську. Нам хотілося би, щоби вони зберігали свою українськість. Це почуття українськості треба плекати.

Читайте також:

Остання сповідь Франка: була чи не була? Детектив з інтригами. Частина ІІ

У наш складний і важкий час, коли інформації багато, а часу на її осмислення мало, професійна журналістська діяльність є вкрай важливою.  Один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: