Душі пов'язані у вузол життя: як Грабішинський парк зберігає таємниці «незабутого» міста

У 2008 році на місці колишнього довоєнного крематорію, який сильно постраждав під час кривавої облоги міста-фортеці у 1945-му, звели щось величне й болюче — Пам'ятник Спільній Пам'яті (Monumentum Memoriae Communis).

Екуменічне відкриття пам'ятника здійснили ієрархи Римсько-католицької церкви, Євангельської церкви Аугсбурзького віросповідання, Греко-католицької церкви, Православної церкви та рабин.

Меморіал інтригуюче незвичайний, нічого подібного за задумом я не бачила до цього!

Автори назвали його «Живим муром» (Żyjący Mur), і це неймовірна метафора. Тут камінь не є мертвим декоративним елементом. Вмуровані старовинні надгробки зберегли шрами, сколи, мох і навіть сліди руйнувань. Проходячи повз них, ти ніби зустрічаєшь душі людей, які колись ходили цими ж вулицями, любили це місто і називали його своїм домом.

Це 60-метрова гранітна стіна об'єднала те, що історія намагалася навіки стерти з лиця землі.

Найдивовижніше у цій історії те, як ці плити взагалі дивом вціліли. Уявіть собі 1989 рік, село Міркув під Вроцлавом. Там випадково виявляють склад, завалений двома сотнями старовинних німецьких надгробків.

Як з'ясувалося пізніше, місцевий каменяр роками займався «бізнесом на кістках»: він скуповував плити з ліквідованих вроцлавських кладовищ, стесував старі німецькі написи, полірував камінь наново і перепродавав для нових, уже польських поховань.

Тоді місто викупило вцілілі камені. Саме ці врятовані уламки й стали основою Грабішинського меморіалу — символом того, що людську пам'ять неможливо повністю перемолоти жорнами ідеології.

Алойзи Ян Грит (Alojzy Jan Gryt, народився1937 року) — відомий польський скульптор, архітектор, професор та один із найвпливовіших вроцлавських митців другої половини XX – початку XXI століття.

Пам'ятник Спільній Пам'яті (2008): спільно з Т. Томашевським та Ч. Весоловським Грит створив лапідарій у Грабішинському парку. Він використав свій архітектурний геній, щоб перетворити старі німецькі надгробки на монументальну 60-метрову стіну-пам’ятник.

Він також автор Скляного фонтану «Джерело» (Zdrój) на Ринковій площі (1996) та  оформлення павільйону Рацлавицької панорами (1984).

За свої досягнення в мистецтві та внесок у культуру Алойзи Грит у 1996 році був нагороджений Лицарським хрестом Ордена Відродження Польщі. Він продовжує залишатися знаковою фігурою мистецького модернізму Нижньої Сілезії.

Повоєнна радянська та партійна ідеологія не зважала на наукові чи культурні заслуги померлих, якщо на їхніх пам'ятниках красувалися німецькі написи. Особливо жорстоко постраждав легендарний Великий цвинтар (Wielki Cmentarz), де спочивала вроцлавська еліта світового масштабу!

Адольф Андерсен (1818 – 1879) — легендарний «король шахів» XIX століття, чиї партії досі вивчають гросмейстери. Його первісний надгробок був знищений, і лише завдяки зусиллям шахової спільноти останки вдалося перенести на інше кладовище.

Карл Готтгард Лангганс (1732 – 1808) — геніальний архітектор епохи класицизму, чий найвідоміший витвір знає кожен завдяки Бранденбурзьким воротам у Берліні. У Бреслау він проєктував оперу та палаци. Його пишний сімейний склеп знесли бульдозерами у 1957 році.

Ернст Хладні (1756 – 1827) — німецький фізик та дослідник метеоритів, основоположник експериментальної акустики, музикант. Його могилу на Великому цвинтарі просто розрівняли із землею.

Карл фон Гольтей (1798 – 1880) — видатний поет, драматург і патріот Бреслау, чию могилу брутально ліквідували в рамках кампанії «odniemczanie» (очищення від німецькості).

Династії Корн та Ейхборн — це дві найвпливовіші німецькі патриціанські родини Сілезії, чия діяльність понад два століття (з XVIII ст. до 1945 року) визначала економічне, культурне та видавниче життя міста.

Їх розкішні архітектурні мавзолеї підірвали або розібрали на будматеріали у 1960-х роках.

Коли сьогодні дивишся на меморіал, розумієш: на плитах Грабішинського стінопису немає персональних імен цих геніїв — там викарбувані назви самих знищених некрополів. Цей монумент став спільною братською могилою для всіх, чиї досягнення комуністична влада намагалася стерти з пам'яті.

Особливо щемливим місцем меморіалу є його центральна частина, де стіна ніби ламається і падає просто на землю.

Цей повалений фрагмент із написами на івриті стискає серце — він розповідає про трагедію вроцлавських євреїв, чий багатий світ був спочатку знищений Голокостом, а потім остаточно розтоптаний у повоєнні десятиліття.

Епітафія ת.נ.צ.ב.ה майже на кожному уламку під стертими словами видніється ця абревіатура — давнє благословення: «Нехай душа буде зв'язана у вузол життя» поруч із Богом.

Навіть розколоті навпіл бульдозерами, ці плити продовжують шепотіти нам свої історії.

Історія ліквідації понад сотні вроцлавських некрополів у 1950–1970-х роках була типовою. Тоді радянська та нова польська влада проводила політику «очищення від німецькості» (odniemczanie). Кладовища зносили важкою технікою без жодних ексхумацій, засипаючи могили землею та перетворюючи їх на парки.

Але сьогодні Вроцлав робить щось неймовірно шляхетне. Зазвичай дуже спокійний, майже пустельний Грабішинський парк наповнюється людьми в День усіх святих, які йдуть до Меморіалу, щоб згадати своїх предків. Приїжджають люди з інших країн, у сімейних переказах яких збереглися імена дідів-прадідів.

Прямих родичів тих, хто лежав на ліквідованих кладовищах, із часом стає все менше, проте просто гуляючи парком із дітьми чи собаками, містяни зупиняються біля стіни. А нещодавня масштабна реставрація, здійснена міськими службами, дбайливо оновила напівстерті написи, щоб імена колишніх мешканців ніколи не зникли у тумані часу.

Грабішинський парк залишається місцем дивовижної, світлої енергетики. Тут минуле і сучасність сплелися настільки тісно, що здається, ніби самі алеї під ногами шепочуть: «Цвинтар можна знести, але пам'ять — ніколи».

Стоячи біля Грабішинської стіни, мимоволі переносишся думками до Харкова. Паралелі у радянському ставленні до старовинних некрополів в обох містах вражають своєю ідентичністю.

Сценарій був написаний під один копіювальний папір: оголосити цвинтар «ідеологічно ворожим» чи «занедбаним», підірвати храми, закатати могили в асфальт і розбити на кістках парки, стадіони чи житлові квартали. Немов ті, хто це робив, вірили у своє власне безсмертя, як безсмертя Леніна.

Харківські дореволюційні некрополі ховають у собі не менш драматичні міські таємниці:

Воно займало величезну територію навколо сучасної вулиці Григорія Сковороди (колишньої Пушкінської) та вулиці Манізера (колишньої Красіна), тягнучись углиб до вулиці Дарвіна.

Цвинтар закрили ще у 1828 році, бо Нагірний район Харкова стрімко ставав найдорожчим і найпрестижнішим. Земля під похованнями перетворилася на «золоту», і міська дума не могла дозволити їй «пропадати».

Попри заборону, у родинних склепах таємно ховали родичів аж до кінця XIX століття. Коли за радянських часів почалася тотальна забудова вулиці Манізера (зокрема будівництво Коледжу ХПІ та школи № 1), екскаватори масово провалювалися у дво- та трирівневі підземні склепи із заможними похованнями. Їх просто засипали цементом або зарівнювали без жодної ексхумації.

Перший ректор Харківського університету Іван Рижський. Стара Каплунівська церква. 

Тут безвісти розчинилися могили першого ректора Харківського університету Івана Рижського (1759 – 1811) та видатного священика Стефана Прокоповича (помер у 1841 році). За своє життя він здобув величезну повагу в місті, а історик Дмитро Багалій у своїх працях згадував його серед найвидатніших і найвпливовіших представників харківського духовенства XIX століття.

Символ Харкова — альтанка-фонтан «Дзеркальний струмінь» — стоїть у буквальному сенсі на людських кістках.

На храмовому цвинтарі біля Мироносицької церкви з 1701 року через брак землі людей ховали у кілька ярусів — «поверхами» один над одним.

У 1930 році церкву підірвали більшовики, а на розритому котловані в роки війни влаштували... тролейбусне депо просто неба. Лише наприкінці 1940-х років, коли очільник компартії Микита Хрущов обурився видом брудного депо, його за кілька місяців знесли й розбили сквер Перемоги.

Це був найрозкішніший міський цвинтар — справжній пантеон і музей просто неба. У 1970-х роках його вирішили перетворити на Молодіжний парк зі спорткомплексом ХПІ.

Надгробок родини Якименко, що розташований на території колишнього Усекновенського некрополя (могила біля храму Усікновення глави Іоанна Предтечі) у Молодіжному парку у Харкові. Цей надгробок є одним із небагатьох збережених старовинних поховань Усекновенського цвинтаря (колишнього Першого міського кладовища Харкова), більшу частину якого в радянські часи було знищено та перетворено на Молодіжний парк. 

Могила М. Кропивницького актора, драматурга та режисера - памятка історії національного значення.

Влада розділила померлих на «правильних» і «неправильних». Дозволили перенести на 13-те кладовище лише прах поодиноких діячів — Дмитра Багалія, Олексія Бекетова, Олександра Потебні.

Усі інші надгробки — купецькі, священницькі, акторські (зокрема меценатів Рубінштейнів чи корифеїв театру Кропивницького) — зносили бульдозерами, а старовинний мармур подрібнювали на бордюри. Коли рили котлован під басейн ХПІ, ковші вивертали на поверхню старовинні труни та останки, викликаючи шок у студентів.

Знищені некрополі Вроцлава та Харкова — це дзеркальні відбитки однієї великої трагедії XX століття. Але приклад Вроцлава дає світлу надію: навіть після десятиліть забуття та спроб стерти чужу культуру, людська пам'ять здатна пробитися крізь граніт і повернутися до нас дбайливо збереженим камінням.

Звісно, повертаючись із Польщі в Україну, я подумала про те, що Харкову було б добре взяти приклад із Вроцлава та створити аналогічне місце для всіх харків'ян, які жили в місті та славили його майже чотири століття. Це був би акт людського благородства і поваги до предків.

Але я розумію, що в найближчі 50, а може й 100 років нам буде не до далекого минулого! В кожному українському місті постануть нові Меморіали, присвячені трагедії нашого народу, свідками якої, на нещастя, нам доводиться зараз бути…

Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.