Коли Кафка стає дійсністю...

Це цитата з Франца Кафки (1883 - 1924). Приблизно про такі самі відчуття пише у Фейбуці моя літня приятелька. Вона самотньо живе на Салтівці на восьмому поверсі вцілілого будинку. З квартири давно не виходить, і щоразу при звуках вибухів у місті відчуває непереборний жах.

Вона усвідомлює себе тією самою кафкіанською неживою істотою. Каменем, який може штовхнути на дорозі будь-хто, травинкою, яку може розтоптати чийсь черевик, придорожньою калюжею, що випаровується у спеку...

Художник «Громади» Олександр Сидоренко намалював графічний портрет Франца Кафки. І я згадала, що деякі історики літератури вважали, що письменник інтуїтивно передчував німецький фашизм, і абсурд, що пронизав його твори, провісник цього ідейного чудовиська - породження Першої світової війни.

За своє життя, богемний німецькомовний письменник єврейського походження з Праги Франц Кафка, спалив близько 90 відсотків своїх робіт. Він помер у віці 41 рік 1924 року, а в шухляді його письмового столу в Празі знайшли лист, адресований його другу Максу Броду.

Мені здається, що бідолашний письменник, який так багато встиг написати для своїх років і помирав від туберкульозу, відчував себе тією самою річчю, яку конвеєр несе невідомо куди.

Сам він спалював свої твори, але я не вірю, що, залишаючи записку для друга, він точно хотів, щоб його прохання було виконано.

Просто є вимогливі до себе творці, незадоволені тим, що створили, і тоді вони знищують те, що їм не подобається, що не відповідає тому, чого вони хотіли досягти...

Але кожен творець - чи то письменник, чи то музикант, чи то художник (і тішу себе надією - навіть шукач фактів - журналіст) цінує й розуміє те, коли з глибин душі та професійної майстерності народжується щось справжнє, на кшталт одкровення чи відкриття.  Це справжнє, цей творчий злет творець не знищить ніколи.

Так і сталося!

Найдорожчий Макс, - писав Франц Кафка своєму другові. - Моє останнє прохання: усе, що я залишаю позаду ... у вигляді щоденників, рукописів, листів (власних і чужих), ескізів тощо, прошу спалити непрочитаними...

Менш ніж за два місяці його друг Макс Брод, нехтуючи проханням Кафки, підписав угоду про підготовку посмертного видання неопублікованих романів Кафки «Процес», що вийшов 1925 року, потім «Замок» (1926) і «Америка» (1927).

Симптоматично, що 1939 року з валізою, наповненою паперами Кафки, Брод вирушив до Палестини останнім поїздом із Праги за п'ять хвилин до того, як нацисти закрили чеський кордон.

Багато в чому завдяки зусиллям Брода витончений, загадковий стиль Кафки, поступово, був визнаний однією з найбільших пам'яток літератури 20-го століття.

Після 1945 року Кафку заново відкрили в Німеччині та Австрії. А до 1960-х років минулого століття популярність письменника, якого визнали пророком нацистського Антихриста і Страшного суду Другої світової війни, стала глобальною.

Сенсацією стала перша в СРСР публікація в грудневому числі українського «Всесвіту» за 1963 рік творів Франца Кафки. П'ять оповідань та уривки із романів «Америка» і «Процес» надрукували в перекладах молодого ще тоді Євгена Поповича.

Нагадаю, що йдеться про журнал «Всесвіт». Цей журнал справді друкував такі тексти актуальної західної літератури, яких інакше в тодішньому СРСР прочитати було ніяк.

Цікаво, що лише після української публікації, оповідання Кафки наважилася оприлюднити московська «Иностранная литература».

А після Празької весни (1968) Кафку в Союзі знову перестали «помічати», наче його й не було у світовій літературі.

І не дивно, бо на інтелектуальну та літературну радянську еліту вплив дивовижного письменника поширився з батьківщини Кафки, що на той час була комуністичною Чехословаччиною, де його творчість, виходить, позначилася навіть на політичному житті.

Пам'ятаю, як будучи радянськими студентами, з антирадянським натяком на популярну пісню «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», - ми жартома виспівували:

Ми народжені, щоб Кафку зробити дійсністю...

Сюрреалістичне й абстрактне мистецтво в ті роки не віталося (роботи радянських експериментаторів цього жанру авторка вперше побачила лише в потайному підвальчику на Малій Грузинській вулиці в Москві), а Кафку викладали в курсі зарубіжної літератури лише майбутнім філологам і літературознавцям.

На інтуїтивному рівні моторошний сюрреалізм неформального мистецтва притягував загадковістю і головне - нонконформізмом, таким собі епатажем Епохи Великої Нудьги.

Літературознавці відносять роман Кафки «Процес», як і деякі інші його твори, до течії, що отримала назву «магічний реалізм».

Реалізм, Карл!

У повсякденне, буденне життя його персонажів раз у раз вриваються елементи з фантастичного неможливого світу, причому автор ніяк не акцентує на цьому увагу - створюється враження, що нічого незвичайного в такому сусідстві просто немає.

Абсурд стає реальним, коли я бачу руїни Бахмута, Авдіївки, Вовчанська, чую слабкий спів птахів, що вбивається виттям повітряної тривоги, відчуваю рукою шорстку стіну, пересуваючись у непроглядній темряві чергового блекаута...

І нічого незвичайного в цьому не бачу. Уже...

ЦИТАТИ:

Ти можеш відсторонюватися від страждань світу, це тобі дозволяється і відповідає твоїй природі, але, можливо, якраз це відсторонення і є єдине страждання, якого ти міг би уникнути...

...наш внутрішній світ реальний, можливо, навіть більш реальний, ніж світ, що оточує нас. І жодні успіхи в зовнішньому світі не відіграватимуть ролі, якщо у внутрішньому їх немає!

При справжньому противнику в тебе вселяється безмежна мужність.

Книга має бути сокирою для замерзлого в нас моря.

Є рішення, які відрізають шлях назад. Їх неодмінно треба приймати.

Істинний шлях іде канатом, який натягнутий не високо, а над самою землею. Він призначений, здається, більше для того, щоб об нього спотикатися, ніж для того, щоб іти по ньому.

Істина - те, що потрібно кожній людині для життя і що, тим не менш, вона не може ні в кого отримати або придбати. Кожна людина повинна безперервно народжувати її із самої себе, інакше вона загине. Життя без істини неможливе. Можливо, істина і є саме життя...