Топ-ІПСО тижня (23.09 - 29.09.2024): «Поверніть Янука!», американські “гірки” Зеленського, День Харкова...

Почнемо з того, що ж таке «ресентимент»? І чому це поняття з наукових статей минулого раптом вривається в сьогодення і починає впливати на настрої людей у нашому сьогоднішньому дні?

Здається, ресентимент у людській історії був присутній завжди.  Просто одного разу німецькі філософи Фрідріх Нiцше та Макс Шелер звернули увагу на це явище й описали його за допомогою поняття, що позначає почуття ворожості до того, що людина чи група людей вважають причиною своїх невдач.

Наприклад, для Росії - це незалежні Україна, Грузія, Молдова та інші пострадянські республіки, які не бажають втягуватися в орбіту її імперського впливу.

Або «загниваючий» Захід, який, на відміну від сировинної економіки РФ, оволодіває високими технологіями, а на відміну від незмінюваної влади в Кремлі чи Пекіні, вільно обирає своїх лідерів і привертає симпатії людей, показуючи альтернативу авторитарним режимам.

На особистому рівні - це безсила заздрість, усвідомлення марності спроб підвищити свій статус, бажання повернутися туди, куди повернення немає, за допомогою сентиментальних спогадів і боротьби за... минуле.

Типовий приклад: у СРСР небо було блакитнішим, морозиво смачнішим, а люди - щасливішими.

Кожному поколінню властиво сумувати за юністю і минулими часами. Добре, якщо це не заважає вдосконалювати сьогодення, але... Ресентимент може вбивати!

Після Першої світової війни ресентимент гостро переживала Німеччина через свої втрати. Німці вважали, що в цьому винні всі, крім них самих, хоча самі цю війну розв’язали. І на цьому до влади прийшов Гітлер.

Ресентимент почався в Росії після розпаду СРСР. Росіяни закипіли злістю через втрату територій, які вважали своїми. Вони зненавиділи всіх, хто відокремився – прибалтів, молдаван, грузин, а насамперед українців. Бо вважають нас винними в тому, що не даємо створювати нову імперію. Саме ресентимент і штовхнув Росію на цю жахливу війну.

Путінська Росія перетворилася на країну переможного ресентименту.

Сьогодні російські пропагандисти і боти намагаються впровадити свій ресентимент у втомлене від війни українське суспільство.

«Громада» вже писала про те, як політологи, під виглядом «незалежних лідерів думок, але, вочевидь, пов'язані з колишнім главою Адміністрації президента Януковича, мільйонером Геннадієм Льовочкіним (2010-2014), раптом перервали багаторічне мовчання і згадали про Євразійський економічний союз.

На обивательському рівні теж знайшовся свій прийом. І звучить він так:

Як добре ми жили за Януковича! Добробут народу зростав, війни не було, а те, як, часом, публічно висловлювався український лідер, мило забавляло...

ЩО тут не так?

Убивчий аргумент! Той, хто має намір заперечити, спочатку почне хапати ротом повітря... Війни-то, справді, «за Янука» не було. За це, як то кажуть, можна «все пробачити», включно із «золотим унітазом» і «золотим батоном»...

І ось тут-то після вкидання тези в соціальні мережі набігають «боти» і коментатори на зарплаті»...

«Жила ваааще просто шикарно. Вспоминаю, просто слезами обливаюсь...»

 

«Яник зараз здається просто золотим століттям...»

 

«Не вберегли...»

Відчуваєте! Туга-то яка!

Нагадаємо, що в січні 2019 року завершився суд у справі про державну зраду Януковича. Експрезидента визнали винним у державній зраді та веденні агресивної війни й засудили до 13 років в'язниці.

Однак авторитет експрезидента, неодноразово висміяного і зневаженого за зламаний у Ростові олівець, за підтримки подібної ІПСО в очах обивателів (щонайменше, цієї соцмережі) зростає, як на дріжджах...

НАВІЩО це треба?

Нагадаємо, що спроби дістати з рукава відіграну карту Януковича і по-новому її розіграти не припинялися Кремлем з 2014 і аж до 2022 року.

Спочатку хотіли посадити його на князювання в окупованому Донбасі. Цю ідею агенти впливу російських спецслужб просували, навіть попри провальні результати соцопитувань, і намагалися заручитися підтримкою цього плану з боку тодішнього президента США Дональда Трампа.

Про це свого часу йшлося в частково розсекреченому звіті комітету з питань розвідки Сенату Конгресу США.

Йдеться про діяльність американського політтехнолога Манафорта в Україні, а також спілкування американських технологів із Януковичем та його колишніми однопартійцями.

До слова, Манафорт увійшов до ближнього кола Януковича у 2004 році за допомогою росіян. У США з'ясували, що політтехнолога в Україну привіз російський олігарх Олег Дерипаска (до речі, відомого харківського бізнесмена Олександра Ярославського, який поспіхом покинув Україну за лічені дні до російського вторгнення, деякі джерела називають кумом Дерипаски).

Пол Манафорт упродовж довго часу працював консультантом президентських кампаній Республіканської партії, а з червня по серпень 2016 року обіймав посаду голови виборчого штабу Дональда Трампа. 2018 року був засуджений за податкове та банківське шахрайство й з січня 2019 втратив ліцензію на юридичну практику. 

У грудні 2020 року Президент США Дональд Трамп помилував 26 осіб, включно з Манафортом.

Остання спроба воцарити Віктора Фдоровича в Україні відбулася навесні 2022 року. 7 березня, за розрахунками російських загарбників, уже мала бути окупована вся лівобережна частина України, після чого президента-втікача мали транспортувати з Мінська до Києва.

А напередодні метушилися адвокати експрезидента-втікача. У листопаді 2021 року Янукович подав позов до одного з київських судів, вимагаючи визнати його усунення з посади незаконним. Розгляд цього позову мав розпочатися якраз у середині лютого 2022 року, а рішення ухвалено вже в окупованому Києві.

От і думайте самі - вирішуйте самі, а ВОНО нам треба?

Ресентимент притаманний не тільки росіянам, а й республіканцям у США. Початкова відмова Трампа зустрітися з главою української держави під час візиту Володимира Зеленського за океан вельми образила республіканців у США, які під натиском зростання популярності демократки Камали Гарріс дуже сильно занервували.

Знервували настільки, що спікер Конгресу США закликав (безпрецедентний випадок!) звільнити посла України в США Оксану Маркарову.

ЩО тут не так?

Володимир Зеленський був висміяний у всіх московських ефірах - це зрозуміло. Але ось навіщо наші опозиціонери піддали Володимира Олександровича жорсткій критиці: мовляв, Офіс президента «наступає на одні й ті самі граблі», не можна було відвідувати завод боєприпасів у Пенсільванії з делегацією демократів, і взагалі, пані посол України в США Оксана Маркарова - ніякий «не дипломат», а «еколог». 

При цьому на адресу пані посла вживалося зневажливе слово «послиця».

НАВІЩО це треба?

Неважко помітити, що за майже три роки війни внутрішньополітичні дискусії в інформаційному просторі України почали стабільно ставати нарівні з інформацією з фронту та міжнародним порядком денним.

Зрозуміло, що Україна - країна демократична, а завдання будь-якої опозиції - відстежувати дії влади і критикувати. Але от чи виправдана така критика?

Нею можна було вразитися, але хіба тільки мені помітно, що в даному випадку наша опозиція солідаризувалася з Трампом (який, між іншим, заявив, що «України не існує»), а також з Москвою, яка почала дути в ту саму дудку?

Не знаю, як вам, а мені стає не по собі...

Висловлю суб'єктивну точку зору: наша внутрішньополітична боротьба - це наша внутрішня справа, і виносити її за межі держави під час війни - послаблювати Україну в очах світової спільноти.

Тим паче, що критика виявилася не зовсім справедливою.

Ситуація змінилася буквально за лічені години. Пані «послицю» поки що не звільнили, а ось Трамп, як то кажуть, «перевзувся в повітрі». І із Зеленським зустрівся, і змінив риторику.

Що ж сталося?  Очевидно, серед радників Трампа знайшлися мудрі експерти, які пояснили йому, що в одному з вирішальних для результату виборів штаті Пенсільванія мешкає одна з найчисленніших у США польських і українських діаспор.

Округ Лузерн, в північно-східній Пенсильванії, є єдиним округом в Сполучених Штатах, де безліч жителів заявляють про свій польський родовід. Польський вплив як і раніше поширений сьогодні, у вигляді церковних базарів, польської музики і польської кухні.

Польські американці є найбільшою слов'янською етнічною групою у Сполучених Штатах, другою за величиною групою Центральної Європи та восьмою за величиною групою іммігрантів в цілому. За оцінками, 9,15 мільйона польських американців налічується у США.

І вони добре пам'ятають на генетичному рівні, що таке Російська імперія. І це виборці, які, почувши образи Трампа на адресу України, що бореться, ніколи не стануть за нього голосувати.

Найбільші українські громади також мешкають у штаті Пенсильванія (містечко Касс Тауншип - 14,3%; Гуліч - 12,7%, Гілбертон - 12,4%, Сент-Клер - 8,8%, Франквіль та Оліфант - понад 7% і ще кілька громад у цьому штаті, де проживає понад 5% американців українського походження).

Тому вибір цього штату для візиту глави української держави, особливо - на завод боєприпасів, з боку нашого посольства в США є досить логічним.

Всього за даними перепису населення, у США 2000 року налічувалося 892 922 американці повного або часткового українського походження. І це теж виборці.

Обидві діаспори сукупно становлять майже 10 млн громадян країни. І манкувати їхньою думкою було б самогубством для Дональда.

День міста в Харкові відзначають із 1987 року. Спочатку датою святкування було обрано 20 вересня. У 1997 році День міста перенесли на іншу дату - 23 серпня. Ця дата офіційно вважається днем визволення Харкова від німецько-нацистських загарбників у 1943 році.

Останнім часом точиться дискусія з приводу того, чи підходить дата 23 серпня для Дня міста. Прихильники перенесення аргументують свою позицію тим, що дата 23 серпня - частина радянського ідеологічного наративу і що дату 23 серпня цілком можна відзначати як власне - День визволення.

ЩО тут не так?

Дійсно, історія Харкова почалася зовсім не 23 серпня 1943 року. Адже столицю Слобожанщини засновано 370 років тому.

Це рівнозначно тому, що День міста Петербурга відзначали б у День зняття блокади Ленінграда, хоча саме місто було закладене Петром Першим 27 травня 1703 року, або День Варшави відзначався в День повстання у Варшавському гетто.

Цікаво, як святкують свої Дні інші міста України?

Згідно зі статутом, День міста Миколаєва відзначається у вересні. Цього місяця 1789 року було закладено перші будівлі майбутнього міста корабелів.

День Одеси - 2 вересня 1794 року.

При цьому Харків старший і за Миколаїв, і за Одесу, і виник 1654 року як місто-фортеця.

День Києва кияни відзначають наприкінці травня. І цей день досить умовний.  Нашій столиці понад півтори тисячі років!

НАВІЩО це потрібно?

Харків'яни стали сваритися через пропозиції перенести День міста. В ідеалі, звісно, добре було б провести загальноміський плебісцит, адже, як не крути, жителі мегаполісу вже звикли до улюбленого свята 23 серпня.

Але як провести плебісцит коректно, якщо багато харків'ян покинули місто з метою безпеки, а ВПО з інших населених пунктів області ще не стали харків'янами?

Громадські слухання, як показує попередня практика, часто виявляються фікцією.

Та й ідея ініціаторів - повернутися до дня 20 вересня, коли ймовірність осінніх дощів може зіпсувати народні гуляння, не здається такою вже обґрунтованою. У травні, коли розквітає чудовий харківський бузок, було б краще!

Скільки людей - стільки й думок. Але інформаційний тиск на харків'ян чиниться, як з одного, так і з іншого боку. З точки зору Кремля, саме так, напевно, має виглядати план «Шатун».

Реваншисти країни-агресора раді «срачам» у соцмережах, використовуючи їх для своїх інформаційно-психологічних спецоперацій. Більшість коментаторів (точніше - коментаторок) - із закритим профілем. Особливо в соціальних групах, у яких назва «Харків» пишеться українською мовою, але засновників аж розпирає від гордості, що Харків був у 1918 - 1919 роках «столицею Донецько-Криворізької республіки».

Такий ось ресентимент: мрії про Л\ДНР і ХНР, що так і не відбулася, пропагандистський вітер несе з протилежного окупованого берега Сіверського Дінця.

Читайте також:

Що у Пу на думці? Невже жахне? Страшно, аж жах! Ядерний шантаж у мемах і карикатурах...