Колаж Олени Зеленіної.
Поетеса, перекладачка, педагог, друг знакових дисидентів радянської епохи, харків'янка Марлена Рахліна (29.08.1925 – 05.06.2010). У день 100-річчя від дня свого народження зусиллями сина і дочки – Євгена Захарова і Саші Савранської – вона зібрала друзів на свій ювілей.
Як хотілося б усім зібратися в цей день у Харкові для живого спілкування! І якби не війна, не відстані в цілі континенти та й вік тих, хто пам'ятає Марлену Давидівну, це б обов'язково так і було.
Але диво дружнього спілкування все ж відбулося, хоча і онлайн. Звучали вірші та пісні на слова Марлени Давидівни, і живий голос Марлени, талант якої з роками, як світло далекої зірки, сяє все яскравіше.
І мимоволі думається про те, що справжня Поезія – це не тільки потужна образність, віртуозне володіння поетичним словом, а й талант душевним болем і поривами відгукнутися в наступних поколіннях.
И все глубже впивается жало
и зигзагом бежит через век,
удирая от пуль и кинжалов,
пожилой и больной человек…
«Вік проходить крізь мене…»
Літнього червневого ранку 2010 року, коли від нас назавжди пішла Марлена Рахліна, ваша оглядачка не могла собі уявити, що через 15 років її рядки про «кров, що тече з серця» знову забиватимуть у душі гострим болем і що всі ми знову, абсолютно беззахисні, тепер уже – перед ракетами і бомбами, – будемо кинуті «епосі під ноги травою».
І що джерело нашої непозбутної трагедії, по суті, виявиться все тим самим, що катком прокотився по долі її батьків, заарештованих у 1950 році.
У 1937 році сім'я дивом вціліла, оскільки поспішно виїхала з Ленінграда до Харкова. Але і після Другої світової війни політика Сталіна продовжувала ґрунтуватися на боротьбі з «класовими ворогами».
Батькам Марлени, яка на той час вже закінчила філфак Харківського університету і працювала вчителькою в сільській школі, присудили десять років позбавлення волі.
І сьогодні все так само:
Под лязг железный, звон кандальный,
сквозь стон отцов и сыновей
поет нежданно и скандально
смешная птица – соловей…
... навесні співають невгамовні солов'ї під деренчання шахедів над нашим улюбленим Харковом. Шахедів, відправлених нас вбивати за волею спадкоємців карателів її батьків.
Читаю рядки 1975 року, написані від імені радянської людини. І вони, як відлуння, доносяться до сучасних росіян, у яких відібрали свободу, мир і відбирають життя, кидаючи в пекло неправедної війни на землі України.
Але до них не достукатися, схоже, в більшості своїй наші колишні «брати» так і не розуміють, що у них відібрали:
Пейзаж моей Родины неувядаем:
багровое знамя, да пламя, да дым,
а мы все сидим, все сидим, все гадаем,
что завтра отнимут? А мы – отдадим!
«Ну, що ж, Юлька, Лешка, Лелька...
Адже нас стільки, як сонця, неба і трави...»
Український правозахисник, номінант премії імені Вацлава Гавела, яка присуджується за видатну діяльність у захисті прав людини в Європі та за її межами, син Марлени Давидівни – засновник і директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров пише в ювілейному нарисі про маму і друзів її юності.
"У 1944 році Марлена вступає на філологічний факультет Харківського університету.
Тут зібралася зіркова компанія майбутніх іменитих літераторів: Борис Чичибабін, Юлій Даніель, Володимир Бурич, Григорій Поженян, Владлен Бах)нов, Ірина Бабич, Юрій Герасименко, Сергій Мушник, Володимир Портнов, Станіслав Славич, Марк Айзенштадт (який пізніше обрав собі псевдонім Азов), Олександр Басюк, Петро Миколаєв (майбутній літературознавець та член-кореспондент АН СРСР) та інші.
Тут вона знаходить близьких друзів – як пізніше виявилося, на все життя – Ларису Богораз, Юлія Даніеля, Бориса Чичибабіна.
Молоді люди регулярно зустрічаються на літературній студії Спілки письменників, де вони читають і обговорюють свої вірші. Марлену обирають головою цієї студії, вона тут визнаний авторитет.
Восени 1945 року на філфаці з'являються колишні фронтовики, серед них Борис Чичибабін, який палко закохується в Марлену. Він форсує події, вони зустрічаються щодня. Борис стає своїм у родині. Він складає додаткові іспити, щоб перевестися на курс вперед і бути з Марленою на одному курсі.
Вони нерозлучні, на осінь 1946 року призначено весілля. Але... доля розпорядилася інакше. На початку весни 1946 року Бориса заарештували, він отримав вирок – п'ять років таборів загального режиму.
Марлена тричі їздила до нього в табір на побачення. Але він повернувся з дружиною – Клавдією Поздеєвою, співробітницею табірної адміністрації. Він з нею незабаром розлучився, намагався з Марленою відновити стосунки, але безуспішно".
О милый брат мой, каторжник и неуч!
О лучшее сокровище мое!
Ни кесари, ни бедствия, ни немощь
твое не перемелют бытие!
(З вірша, присвяченого Борису Чичибабіну)...
Це неймовірне відчуття – бути сучасниками видатних харків'ян епохи – знати їх.
На віртуальну ювілейну зустріч з Марленою прийшли поети, письменники, правозахисники, музиканти, серед них – дочка Олени Боннер – Тетяна Янкелевич, в недавньому минулому – директор Сахаровської програми Девіс-центру Гарвардського університету, яка написала нам у чаті «Слава Україні!»; вдова Бориса Чичибабіна Лілія Карась-Чичибабіна; Володимир Айзенберг – поет, перекладач, музикант; син Юлія Даніеля і Лариси Богораз – Олександр, історик, правозахисник, автор статей з історії становлення і розвитку незалежної громадської активності в СРСР.
Згадували гумористичну крилату фразу:
"Всі люди родом з Харкова, але не всі в цьому зізнаються".
…У серых стен я молча посижу.
Плыви, мой друг, плыви по морю боли.
Не оглянись – и выплывешь на волю,
а я тебя глазами провожу.
( З посвяти Юлію Даніелю )
«Сьогодні ти, а завтра я…»
Євген Захров також нагадав моторошну історію, як Марлену викликали в управління КДБ у 1974 році.
«Мені зателефонували з КДБ і попросили їх відвідати. Мене, як завжди, підвела цікавість (цей випадок, мені здається, був такий, що вони привозити б мене не стали), і я пішла.
Мене прийняв дуже люб'язно якийсь молодий і красивий до огиди брюнет. Коли я поцікавилася, з ким маю справу, він назвався, але зараз же, як чортик з пляшки, заскочив у кімнату якийсь офіцер і звернувся до нього інакше. «Брюнет» при цьому дивився на мене з посмішкою...
Мій красень заявив, що ВОНИ (він так і сказав «Ми») хочуть зняти мене з обліку, тому що втратили до мене інтерес (він висловився ввічливіше), але перед цим бажають зі мною поговорити.
Ось у мене, наприклад, всюди розвішані портрети Солженіцина... І взагалі, хотілося б, щоб я виклала свої погляди.
Я спершу запевнила, що сповідатися перед незнайомою людиною в знайомому місці не збираюся. Але тут же спалахнула і повідомила йому, що я все одно ніколи не пробачу радянській владі, зокрема, те, що вона зробила з моїми батьками.
«Але М.Д., – сказав він, – Ви ж знаєте, XX з'їзд...» – Е, ні! – відповіла я, – це не розмова! От якби Ви відповіли, хто конкретно був покараний за життя моїх батьків – тоді б я подумала, – відповіла я.
«В одній епосі, в одному столітті…»
З 1990 року вийшли за її життя шість віршованих збірок та дві книги перекладів визначного українського поета Василя Стуса (1938 – 1985).
Марлена перекладала Стуса під редакцією Михайлини Коцюбинської (1931 – 2011)
Сегодня пьем вино, а завтра пьем баланду.
Не все ли нам равно, за что там хвалят банду?
Вчера ты пил коньяк – а завтра – лишь водичку.
И тот, и та – вкусны, и тот, и та – в привычку.
Сидишь на сухарях – зато душа прозрачна,
и отступает страх, и возникает зрячесть.
А если упадешь – чем глубже, тем вернее,
чем дальше попадешь – тем честь твоя виднее.
Уж таково житье, такая наша доля,
что самое вытье – при бабе с бараболей!
Страх миновал – лети! – мечты заполонили,
раскинулись пути, как брови Гамалии!
«Все буде завтра, протримайся!»
Поетичне слово Марлени Рахліної – легке, гнучке, ні про один рядок не спотикаєшся, читаючи. І – оптимістичне, незважаючи ні на що!
Не тільки біль, але любов і надію несе її поезія.
Из любви и беды, постепенно,
из любви и беды, не спеша,
из беды, как Венера из пены,
из беды вырастает душа.
До століття від дня народження поетеси Марлени Рахліної видано книгу її вибраних поезій. Передмову написала її дочка, волонтерка та благодійниця Саша Савранська.
Книжку складено не в хронологічному порядку, і вона, дуже умовно, розділена на дві частини. У першу частину, «Не вір, не бійся, не проси!», включено вірші, які відображають її ставлення до життя та її людські якості – невичерпне життєлюбство, безстрашність і тверду віру в те, що «добро завжди перемагає зло».
Жодного разу у своєму житті вона не поступилася своїми принципами і не піддалася спокусі слави та багатства.
За радянських часів, із ризиком для власної свободи, вона підтримувала людей, які опинилися в радянських таборах і в'язницях, товаришувала з дисидентами та друкувала “крамольні” вірші у закордонних виданнях. Її життя за будь-якими мірками було нелегким, але вона майже ніколи не впадала у смуток і раділа життю, як дитина, зберігаючи віру і любов до світу. Про це її поезії.
Друга частина “Одна любов” містить вірші, присвячені її сім'ї та близьким друзям, яких завжди було чимало і яким вона завжди була вірна та віддана.
Я сподіваюся, що ця книжка знайде читача в Україні і, можливо, навіть якийсь український поет захоче перекласти її українською мовою! Я сподіваюся, що знайдуться читачі, для яких ці вірші стануть постійними супутниками життя, якими вони стали для мене,
– додала Саша Савранська.
Євген Захаров і Саша Савранська планують провести ще два вечори пам'яті Марлени Рахліної – в Києві та Харкові.
Как же уютно мне, Господи! Вытру лицо...
Кончилась музыка, сказка рассказана, песня
допета...
Пусть не совсем, не совсем... Ну, еще два куплета –
будет допета она – и тогда уже – все!
Олена Камбурова - "Все буде завтра". На вірші Марлени Рахліної:
Читайте також:
Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах:
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз