«Русскій мір» в Україні не має почуватися як вдома

Треба визнати, що все це дуже непросто, навіть попри підтримку України західними партнерами. Адже заяви кривавого диктатора свідчать про те, що він і далі не бажає закінчити війну в Україні і не має жодного  прагнення навіть до переговорів про мир.

Натомість у соціальних мережах, які вже давно перетворилися на платформу для обговорення та висловлення громадської думки, з’являються провокативного характеру дописи про те, що «націоналісти-патріоти» готові воювати до останнього українця, що українська  влада не бажає припиняти бойові дії, тому що вона нібито зацікавлена у продовженні війни. І саме в цьому полягає проблема миру. Україна втрачає людей, території, але не хоче домовлятися з ворогом про припинення війни.

Такий абсурдний контекст цих дописів.

Як до цього ставитися? І як реагувати?

Перше, що спадає на думку, таку маячню можуть писати лише люди з певними розладами психіки чи мислення, з некерованим  сприйняттям дійсності або ті, які здорові, але живуть десь на Марсі, а не в Україні. Тобто, які не знають, що відбувається в Україні і світі.

Однак – ні. Це цілком конкретні люди, ви можете навіть знати їх особисто, можливо вони навіть живуть у вашому місті. Вони з завидною регулярністю публікують свої «міркування» про негайний «мир», втім, без жодного варіанту, як це можна зробити.

В такий спосіб транслюють проросійські наративи, формують думку про капітуляцію, як єдиний спосіб досягнення «миру».

Що це? Прояв, так би мовити, свободи слова? Чи небезпечний чинник, що має на меті поволі руйнувати героїчний опір людей ординській навалі та державність України зсередини? 

Автор таких капітулятивних  екзерсисів живе і працює у Харкові. Він доволі відома у медичних колах людина. Тож назвемо його професор. До його думки прислуховується чимало людей. Ще до недавнього часу, доки він не став протягом  тривалого часу методично й регулярно пропагандувати російські наративи досягнення «миру» шляхом капітуляції, він міг би претендувати на статус лідера думок.

Недавно професор знову вийшов в інтернетівський простір зі своїм черговим опусом. Генеральна стратегія та сама, але цього разу він взявся перейматися тим, що не оголошують жалобу по тих, хто загинув на фронті. Обрав такий  собі «ненав’язливий» спосіб нагадування про жертви заради негайного закінчення війни. Звичайно, шляхом капітуляції, бо іншого шляху в України сьогодні немає. Люди гинуть, тож давайте швидше здаватися.

Мене тригерить цей цинізм. Це якась бісова підміна понять. Бо герої загинули за свободу і незалежність України, а не за капітуляцію на ганебних умовах ворога. Коли ні свободи, ні незалежності, ні держави. Герої загинули, захищаючи своїх рідних, майбутнє дітей і державу, а не задля інтересів ждунів і колаборантів, які очікують на «русскій мір».

Як на мене, це цинізм найвищого левелу. Бо безжально топчуться по святій пам’яті загиблих, знецінюють життя Героїв, які поклали безцінні життя задля  свободи. Маніпулюють їхніми смертями для того, аби й далі методично просувати ідею, що найкращий метод, аби люди не гинули, це здатися ворогу. Що найкращий «мир» – це повна і остаточна капітуляція України перед ворогом.

Якщо без емоцій, а по суті, то ніхто і ніде в світі не оголошує траур по кожному військовому, хто загинув на фронті, під час війни. Тому що це насамперед безпека військових, оперативна ефективність, можливість використання цієї інформації ворогом та постійна ситуація війни. Зрештою, тому що життя країни тоді перетвориться на суцільний траур, а роками так жити неможливо.

Але в даному разі траур – це не про вболівання про загиблих, а натяк, шитий білими нитками:  щоби не було жертв, то якнайшвидше треба здаватися.

До слова. Чи відомо професору про те, що в Україні щодня о 9.00 відбувається загальнонаціональна хвилина мовчання для вшанування пам'яті загиблих унаслідок збройної агресії РФ. 

Це означає, що о 9.00 ранку всі українці, незалежно від того, де хто знаходиться - на роботі, вдома чи в громадському місці, мають зупинитися, помовчати на знак вшанування пам'яті загиблих. І військових в тому числі.

Це спільний жест, який висловлює нашу велику скорботу та відданість пам'яті тих, кого вже немає… Життя фактично має завмерти на кілька миттєвостей, щоб кожен міг зрозуміти, про що і навіщо це все.

Це жест, який вимагає особистої участі. І на якому не поспекулюєш, як у випадку з трауром. Не те пальто. Тому професору, це, мабуть, не цікаво. Бо це розходиться з його концепцією досягнення «миру».

На превеликий жаль, із загальнонаціональною хвилиною мовчання у Харкові не так все добре.

Точніше, погано. Активісти виходять в публічний простір на різних локаціях міста з плакатами загиблих по середах і суботах, але харків’яни чомусь не підтримують хвилину мовчання. Люди просто йдуть повз у своїх справах, не зупиняються, не говорячи вже про зупинення транспорту в місті.

Невже так важко на кілька секунд зупинитися, щоби вшанувати пам’ять тих, хто віддав свої життя за те, щоби ті, хто так поспішає, могли працювати, вчитися, відпочивати з друзями, піклуватися про дітей і батьків, будувати плани, жити нормальним життям?

І знаєте, найгірше, що у професора, який пропагує російські наративи, знаходяться прибічники.

Вони одразу набігають в коментарі, висловлюють йому всебічну підтримку, виправдовують його «бачення» і тотально агресують на адресу тих, хто хоче донести елементарну логіку, що це не Зеленський розпочав війну, не Україна напала на росію, що війну не хоче припинити агресор, бо він воліє захопити всю Україну.

Ворогу не потрібні окуповані території, йому потрібний повний контроль над Україною, знищення України як держави, українців як нації. І це не Україна продовжує війну, а терористична федерація. І це на перемовинах у Стамбулі  відверто визнав кремлівський блазень мединський, який проголосив коронну фразу про сутність росії: «ми готові воювати вічно».

Втім, усі ці аргументи ніби горохом об стінку. Прибічники «русского міра» і далі залишаються на своїй хвилі. Прикро, що це відбувається на четвертому році війни. Це справляє гнітюче й болісне враження. Мир будь-якою ціною? Ціною капітуляції? Цікаво скільки людей в Україні згодні на такий «мир»?

Зізнаюся, навіть зраділа, коли натрапила на дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) про сприйняття українцями мирних планів щодо завершення війни. Адже тепер можна буде уявити, скільки, умовно кажучи, тих прибічників професора може бути взагалі в Україні?

Як зазначив виконавчий директор КМІС Антон Грушецький, отримані результати зберігають високу репрезентативність та дозволяють досить надійно аналізувати суспільні настрої населення.

Що ж показали дослідження? Які умови миру прийнятні для українців?

Йдеться про мирний плани від США, деталі якого просочилися у медіа, а також про  план, який представляє спільну позицію Європи та України, яка була сформована у відповідь на пропозиції США. Крім цього, росія продовжує просувати свій план і свої вимоги до встановлення миру.

Умовний план США передбачає, що група європейських держав, але без США, дають Україні гарантії безпеки, росія зберігає контроль над окупованими територіями, США офіційно визнають Крим частиною Росії. Україна рухається до вступу до ЄС, США та Європа скасовують усі санкції проти Росії

Умовний план Європи і України містить такі пункти: Україна отримує надійні гарантії безпеки від Європи і США, росія зберігає контроль над окупованими територіями, але Україна і світ офіційно цього не визнають.  Україна рухається до вступу до ЄС. Після встановлення сталого миру США поступово пом’якшує свої санкції проти Росії

За умовним планом росії  Україна має суттєво скоротити армію та обмежити озброєння, назавжди відмовитися від членства в НАТО. Під контроль росії переходять міста Херсон, Запоріжжя та загалом уся територія Донецької, Запорізької, Херсонської областей. Україна офіційно визнає всі окуповані території частиною росії і назавжди відмовляється від них. Україна рухається до вступу до ЄС. США та Європа скасовують усі санкції проти Росії.

На що згодні українці?

• Абсолютна більшість українців – 82% категорично відкидає план Росії щодо встановлення миру. Тобто українці хочуть миру, але не миру на будь-яких умовах. При цьому українці зберігають гнучкість і готові піти навіть на складні компроміси, але знову-таки – лише з дотриманням «червоних ліній».

   

• Лише 10% респондентів можуть погодитися на вимоги Росії. На жаль, з деякими з них доводиться дискутувати в соцмережі.

• Умовний план США можуть прийняти 29% респондентів, однак респонденти переважно підкреслювали, що цей варіант є важким для них. Більшість українців – 61% вважають його категорично неприйнятним.

   

• Найбільшу прихильність викликає спільний план Європи і України. У цьому випадку 51% українців хоч і без ентузіазму, але можуть підтримати його. Вважають спільний план Європи і України зовсім неприйнятним – 40%.

Водночас сприйняття спільного плану Європи і України має помітну регіональну диференціацію. Так, на Заході і на Півдні думки розділилися майже порівну. У Центрі і на Сході більшість готові прийняти план.

Отже, тих, хто закликає до «миру» на будь-яких умовах, хто згоден, щоби Україна втратила свою державність, як того бажає кремлівський щур, і чекає на московитську окупацію, вкрай мало. Кількість їх, як показало дослідження, становить ганебні 10%.

Але… Насправді, якщо підрахувати ждунів не у відсотках, а у прямому кількісному виразі, то виявиться, що їх в Україні чимало. За оцінками демографів, сьогодні в Україні проживає 30 мільйонів людей, тож 10% - це  аж цілих три мільйона людей, які не на боці України.

Агенти впливу, або назвіть їх як завгодно, під виглядом небайдужих громадян вибирають чутливі для обговорення теми і б’ють по найболючішому – втраті територій і загибелі людей. І провокують українців на такі «дискусії». Розганяють цю тему до найгарячішої точки у соцмережах, наводять паніку і підказують найпростіший спосіб уникнути втрат і подальшого захоплення українських територій - «мир» на будь-яких умовах. Так і територію збережемо, і людей. Найгірше, що частина людей, як ми бачимо, до того ж чимала, готова підтримати такий «мир». Ждуни, агенти впливу, потенційні колаборанти руйнують Україну зсередини.

Маємо усвідомити, що сьогодні війна з ворогом триває на лише на лінії зіткнення, але й глибоко в тилу, по всій території України – війна за душі людей.

Як сказав недавно захисник на форумі військових письменників, вигравши  війну у росіян на полі битви, ми програємо «русскому міру» після війни, поступово й непомітно втратимо Україну, якщо не будемо чинити йому опір. Бо «русскій мір», хоча і з перебитими ногами, і повалений, але й досі живий. І через одне покоління може статися так, що ми знову «адін нарот, братья і друзья» навіть без танків, гармат і без жодного пострілу. І сьогоднішній героїчний спротив, жертви українців, які поклали свої життя на вівтар свободи, виявляться марними.

Що з цим робити?  У мене немає готової відповіді. Але точно не проходити повз, мовляв, це якась маячня, не варта уваги. Вступати в полеміку, наводити аргументи, формувати в такий спосіб громадську думку.  А чи завжди на це є час, терпіння пояснювати очевидне і життєвий ресурс?

Тоді замість нас це зробить армія російських ботів і російська пропаганда.  Звичайно, на свою користь, бо в них є ресурс. І ми знову опинимося на порозі нової війни.

Найменше, що треба суспільству зробити, це створити тотальну атмосферу нетерпимості, щоби носії ганебного «русского міра» не почувалися в Україні як вдома. Як ми зробили з носіями «русского міра», що прийшли до нас на танках.

Але й  це ще не все.

Найгірше, що ці люди, які не на боці України, прийдуть на вибори. І будуть голосувати вже зараз відомо за кого: за нових, умовно кажучи бойків, дубінських, мураєвих, шуфричів. Голосувати проти України. Тож не будемо байдужими до найменших проявів «русского міра», розвінчуємо його людиноненависницьку сутність, формуємо потужне поле щодо нетерпимості.

Читайте також:

Як добра «Вечірня казка» вчительки з Гонтарівки перемогла ворожі гармати…

У наш складний і важкий час, коли інформації багато, а часу на її осмислення мало, професійна журналістська діяльність є вкрай важливою.  Один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: