Як добра «Вечірня казка» вчительки з Гонтарівки перемогла ворожі гармати…

Віталія Шульга, вчителька початкових класів з Гонтарі́вки, що у Старосалтівській селищній громаді Чугуївського району Харківської області, щовечора розпочинає онлайн «Вечірню казку» для дітей з усієї України.

Так триває вже більше року  - без вихідних, свят і канікул.

Чому, крім уроків вдень, вчителька  спілкується з дітьми ще й перед сном? Чому для неї це так важливо? І чому це потрібно дітям?

Таке подвижництво, жертовність та самовідданість її, як вчительки і людини, направду вражають.

-  Все почалося з того, що рік тому, коли  у травні 2024 року розпочався повторний російський наступ на Вовчанськ, у нашому селі стало дуже «гучно», - розповідає Віталія Шульга. - На ранкових зустрічах, які  передують уроку, я завжди запитую дітей, як настрій, як справи, і  тут стала чути від них, що хтось з них погано спав, хтось ввечері довго не міг заснути, хтось вночі прокидався, потім не міг заснути, комусь снилися  жахіття.

Діти щось радили один одному, я  також давала якісь легенькі поради, аби налаштовувати їх на спокійний сон:  подумати про щось гарне, подивитися щось приємне на ніч.

Але спокійного сну не було.

 Рашисти щоночі масовано обстрілювали Вовчанськ та прилеглі села. У Гонтарівці вибухи було чути цілу ніч. Хто знає, куди прилетить наступного разу… Люди боялися ще й повторної окупації.

-  Ранком після такої ночі дуже важко було налаштовувати дітей на робочий лад, - згадує Віталія Шульга. – А для мене важливо максимально налаштувати дитину на навчання.

Але, якщо на душі у дитини моторошно, якщо вона відчуває страх і тривогу, яке тут може бути навчання? Яка продуктивність праці? Знання в голову не йдуть, бо дитина думає зовсім про інше, вона розгублена  і не налаштована слухати матеріал. Мені дуже боліло, що війна завдає таких страждань дітям, що дітям не до навчання.

І одного разу, під час ранкового спілкування перед уроком, я запропонувала учням свого класу: «Давайте ввечері будемо зустрічатися! Будемо читати на ніч казочку, разом слухати колискову. Потім ви уляжитеся в ліжечко, і ми перевіримо, чи допоможе  це спокійно заснути і спати».

-  Чому саме казка? Казка споконвіку налаштовувала дітей на добро, - пояснює Віталія Шульга. -  В казці тепло і затишно, і казка завжди закінчується щасливо. Саме таких відчуттів і доброго казкового світу не вистачає зараз дітям. До того ж, у казці добро завжди перемагає зло. Це важливо, бо це дає надію їхнім серцям.

Зараз до «Вечірньої казки» приєдналося 55 дітей  з усіх регіонів України – з Івано-Франківської, Сумської, Дніпропетровської, Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Рівненської і Харківської областей.

 

-  Коли  онлайн були лише учні мого класу, була можливість прочитати довшу казочку, - розповідає вчителька. -  Зараз вибираємо казочку коротеньку, бо у нас багато учасників. Не усі вони приєднуються одночасно: сьогодні може бути п’ятнадцять  дітей, а завтра сорок. «Вечірня казка» може тривати 30 хвилин, а може і 50 хвилин. Залежно від того, скільки учасників, бо дітям важливо, щоби їх почули. Вони хочуть бути почутими.

Я запитую у кожної дитини, як пройшов день? Що цікавого сталося? Кожна дитина хоче поділитися своїми маленькими дитячими радощами: хтось намалював сьогодні чудовий малюнок, а у кого можливо сталася невдача, і ми усі гуртом  намагаємося  цьому зарадити,  у когось просто поганий настрій.

Дитині дуже важливо про це розказати, поділитися тим, що її турбує або тішить. Дитина чує слова підтримки не тільки від мене, але й від друзів. І все – вже посмішка на обличчі! Вже на душі розпогодилося! І лягаючи спати, дитина вже не відчуває тієї образи, душевного тягаря, який пригнічував її цілий  день.

В кінці завжди запитую діток: «Ну як, піднявся настрій? Покращився?»  Так, Віталіє Миколаївно, вже добре!

Вона вчить дітей співчувати. Надавити підтримку іншому, тому, кому ще важче. Діти вчаться спілкуватися не лише словами, але й своїми маленькими серденьками, сповненими любові. І це безцінно.

Стара, добра Вечірня казка» Віталії Шульги  на ніч перемогла ворожі гармати.

ЇЇ енергетика пробиває крізь екран монітору. Варто подивитися її «Вечірню казку» на ютюбі. Вона випромінює стільки любові до дітей, що здається, що вона тут, поруч. Огортає дітей своїм теплом у спілкуванні. І діти відчувають її щирість.

Вони довіряють їй, розповідають  їй про те, що їх найбільше турбує. Про те, що болить найбільше…

-  Вперше у мене серце стало, коли ми з дітьми  розмовляли  про страхи: хто чого боїться. Зазвичай у дітей дитячі страхи: хтось боїться темряви, хтось  павуків чи собак. А наші діти, яким по вісім років, найбільше в житті бояться смерті… - голос її переривається і вона замовкає.

Діти бояться померти під завалами, під час обстрілів. Бояться побачити вбитих, закривавлених поранених. Бояться втратити своїх рідних – тата, маму, бабусю, дідуся, сестричку чи братика. Своїх друзів.

Мовчимо…

Жах, з яким живуть діти, просто вбиває.

- Я ніколи не розрізняла дітей, але правда життя така, - продовжує Віталія Шульга. - Коли під час «Вечірньої казки» про свою мрію розповідають діти з центральної частини та з Заходу  країни  - це справжні дитячі мрії. І це добре. Вони мріють про велосипед, про свято з повітряними кульками, про те, щоби запросити на нього багато друзів. Звичайнісінькі дитячі мрії.

 - А коли я запитую у наших дітей, яка у тебе мрія, вони кажуть, що більш за все хочуть повернутися додому, у свою хату, у свій двір… - знову висне пауза у розмові. – Розумієте, діти мріють не про велосипед, а про мир, про Перемогу, щоби тато з війни скоріше прийшов, щоби дідусь живий повернувся.

Такі різні мрії дітей. Такі реалії цієї проклятої війни.

-  Я провела «Вечірню казку» перший тиждень і виставила пост про це у Фейсбук, – розповідає Віталія Шульга. - І казкою  почали одразу цікавитися спочатку в нашій громаді.

Це тільки для дітей старостинського округу чи для всіх діток, запитували мене. Потім почали приєднуватися з інших громад, нас ставало все більше. У нас є група у Вайбері, мені пишуть у месенджер всі, хто бажає приєднатися. Можна також приєднатися, написавши мені у фейсбук.

Популярність «Вечірньої казки»  Віталії Шульги з Гонтарівки, що на Харківщині, ще більш зросла після того, як її побачила Оксана Поліщук, директорка онлайн школи «Вега», яка була вражена і розповіла про «Вечірню казку»  у тік-току.

- Ми стали відомі за кордоном, - додає Віталія Шульга. -  Недавно до нас приєдналася дівчинка з Куп’янщини, яка зараз живе в Норвегії. Бабуся дівчинки дуже дякувала за казку, за можливість спілкуватися з дітьми з України. Для них це дуже  важливо - підтримувати зв’язок з Україною.

Діти, що виїхали із зони бойових дій, і зараз перебувають у Європі, також хочуть повернутися додому… Я  мимоволі була свідком, як дитина, що, мабуть, щойно розпакувавши посилку з України, радісно закричала: «Ура! Українські цукерки!» Навіть згадка про Україну відгукується в їхніх серцях.

«Вечірня казка» – це не лише про сам текст і відповідні сенси. Крім цього, це насамперед шалене емоційне навантаження після важкого робочого дня, бо кожну дитину треба вислухати, пригорнути до серця, увібрати в свою душу її страхи, її біль…

-  Коли я бачу щирі їхні посмішки, коли їх відпускає, мені також стає легко, -  не приховує вона.  

Запитую її, чи краще діти стали спати?

-  Звичайно, краще, - засміялася вона і розповіла потішну історію.   – У мене один учень навіть дослідження з цього приводу проводив. Він весь час виходив на «Вечірню казку», а тут я щось не спостерігаю свого Максима. Він  був тоді учнем другого класу. Немає його на казці. Думаю, щось трапилося, мабуть. Можливо не встиг або щось зі зв’язком.

На ранок  він приєднується до зустрічі і каже мені: «Знаєте чого, Віталіє Миколаївно я не  був вчора на «Вечірній казці»? Чого, питаю, Максиме? А я вирішив перевірити, працює «Вечірня казка» чи н? Ну, що, Віталіє Миколаївно, ввечері я заснув начебто, а вночі прокинувся, крутився, не міг заснути. Ну, і не виспався – констатував Максим.

У Максима тато і дід на фронті, захищають У країну.

Скільки триватиме «Вечірня казка»?

- Триватиме стільки, скільки буде в ній потреба, - зазначає  Віталія Шульга. -   Якщо після війна буде потреба, то й після війни буде.

Гонтарівку окупували 24 лютого 2022 року, у перший  же день російського вторгнення.

-  Під час окупації ми не припиняли навчати дітей за українською програмою українською мовою, - розповідає Віталія Шульга. - Ходили по дворах, давали завдання, декому треба було пояснити матеріал. У нашому ліцеї вчилися діти з сусідніх сіл, зв’язку не було, тому ми писали записочку і передавали її з людьми, які їхали у сусіднє село, де жила наша вчителька. Вона навчала там моїх учнів, я тут навчала і давала завдання її учням. Ми називали це «пташина пошта».

Чи розуміли ці відважні вчительки, що це небезпечно? Якщо про це дізнаються рашисти?

-  Ми розуміли, що це небезпека, але ми сподівалися, що це ненадовго, що скоро прийдуть наші і звільнять нас, - ділиться Віталія Шульга. -  Зрештою, ми не могли інакше. Адже ми вчителі, і на нас дивляться батьки, і якщо ми впадемо духом, зневіряться і всі навколо. Ми не могли цього допустити, трималися до останнього.

Чи розуміли, що це смертельна небезпека? Навмисно уточнюю…

-Знаєте, мабуть, не до кінця, - зізнається Віталія Шульга.  – Ми вже потім дізналися про звірства окупантів.

А під час окупації вона разом з іншими вчительками пішла ще й рятувати українські книжки в школі.

- Це була художня література. В останній рік перед вторгненням надходило  дуже багато нової літератури. Гарно ілюстрованої, цікавої, української.  А також нові підручники Нової української школи. Новесенькі, тільки з друку, ще фарбою пахнули, - розповідає вона. - І тут ми чуємо, що в сусідніх школах починають палити українські книжки, палити все українське.

Ми  зібралися з вчителями, які були на місці, пішли до школи, витягли усю макулатуру з підсобки, яка там була, перенесли туди нові книжки, позакладали їх старими книжками, якимось мотлохом, старими плакатами.  А списану літературу поклали на місце нових книжок, які переховали. Звичайно,ми розуміли, якщо окупанти почнуть шукати нові книжки, то вони  їх знайдуть.

 Але тішилися надією, що цього не станеться…

-  А потім, коли кинулися видавати дітям ці книжки, а вони усі розпихані будь-як, нічого не можна  було швидко знайти, - не без сміху пригадує вона.

Як приклад незламності Гонтарівки Віталія Шульга розповідає про курінь, який діти самі побудували на пагорбі під  час окупації, бо в селі ніде не було зв’язку, і не було, як слухати уроки.

-  Під час окупації деякі вчителі повиїжджали, деякі були на місці, і діти приходили в цей курінь, щоби виходити на онлан уроки. Зв’язок був лише на цьому пагорбі, в одному лише місці, буквально 50 см на 50 см. Трохи відхилився, і вже все – немає зв’язку. Це була єдина точка на усе село, де був зв’язок.

Спочатку діти намостили цеглинки, стільчики з дому принесли і сиділи  слухали уроки. Потім стало холодно, дощі, діти принесли палки з дому, вкопали їх по периметру чотирикутника, принесли з дому плівку, чорну, прив’язали її до тих палок і зробили курінь.

Це неймовірний факт. Діти, п’ятикласники, під час окупації самотужки організували  собі доступ до навчання.

-  Це Нова українська школа, це діяльнісний підхід у навчанні, критичне мислення,  - пишається учнями Віталія Шульга.

А навесні  2023 року курінь відвезли до столиці, встановили у Київській школі економіки як символ сили освіти та впливу війни на дітей.

Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.

Читайте також:

Життя на нулі та після... Книжки військових про війну –  це історичні свідчення та зброя

Якщо вам подобається цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: