Життя на нулі та після... Книжки військових про війну –  це історичні свідчення та зброя

Література, авторами якої є учасниками бойових дій, та ветерани, що пройшли війну,  — новий напрям, що не так давно з’явився в сучасній українській літературі.

Як розвивається комбатантська література в Україні? Чи зростає кількість військових авторів? Чи є запит на таку літературу в суспільстві?

Чому твори комбатантів так важливі? І чи є  вони інформаційною зброєю проти російської пропаганди?

Що думають про це  автори «окопної» літератури, учасники VII Всеукраїнського форуму військових письменників, які вже знову повернулися на фронт?

Щоби зрозуміти все про цю війну, краще прочитати книгу. Книгу, написану комбатантами й ветеранами, які брали участь у бойових діях, пройшли через пекло війни.

Приблизно з 2016 року комбатанти й ветерани формують окремий сегмент літератури, до якої застосовують означення «воєнна», «фронтова», «окопна», «ветеранська» та «комбатантська».

-  Треба писати про війну зараз, доки свіжі емоції, свіже бачення, свіже відчуття щоби донести все, що відбувається там, ­ - вважає Сергій Пантюк, військовослужбовець на позивний «Слива», письменник, перекладач, журналіст, видавець, редактор. -  Потрібно донести правду до людей.

 

Вже сьогодні є намагання переписати історію, тому так важливо зафіксувати все по-живому.  Це  можливість не забути. Адже через десять років те, що пережив зараз, сприйматиметься по-іншому. Емоції будуть іншими. Будуть зовсім інші твори про цю війну. Це будуть вже ретроспективні твори. Тому треба писати зараз.

Сергій Пантюк від 13 травня 2022 року доброволець, військовослужбовець ЗСУ, головний сержант батареї протитанкових керованих ракет 23-го ОБСП.

Захищав Київ, потім був на Бахмутському напрямку  – Курдюмівка, Озарянівка, Кліщіївка, Іванівське, Часів Яр, Покровськ.

На війну він прийшов вже письменником, маючи 28 виданих книжок, що вийшли тільки в Україні. Його книжки перекладені також  багатьма мовами світу. Пише для дітей і дорослих, вірші і прозу.

- Зараз твори військових містять велику частку документальності, - констатує  Сергій Пантюк. - Саме тому вони актуальні.  Вони можуть бути не дуже художніми, навіть дещо аматорськими, але вони містять все те, що ми зараз переживаємо. Потім все це втратиться. Але про це можна буде прочитати в їх книжках і відчути цю війну.

- Війна народжує багато молодих авторів, які просто вриваються в літературу геніальними творами, - зазначає він. - Це  Артур Дронь, Ігор Мітров, Назар Розлуцький, Сергій Рубнікович. Вони молоді і талановиті. У нас багато авторів, яких війна вивела на такий рівень, що через сто років про них говоритимуть, як про взірець літератури про російсько-українську війну.

Назар Розлуцький, військовслужбовець 55-ї окремої артилерійської  бригади «Запорізька Січ», приїхав на форум зі Східного напряму. Воював в АТО у 2015-2016 роках, знову став до лав ЗСУ у квітні 2022 року.

І з того часу продовжує нести військову службу.

Історик,  науковець, дослідник визвольного українського руху. До війни працював науковим співробітником в Івано-Франківському музеї визвольної боротьби імені Степана Бандери, до цього часу працює у музеї української діаспори. Останні три роки дистанційно, тому що воює на фронті.

- Про війну потрібно писати сьогодні. Про війну потрібно буде писати після неї, тому що ми не усвідомлюємо того масштабу задач, які перед нами постануть після війни.  Його не усвідомлюють навіть люди, які зараз воюють, - наголошує Назар Розлуцький. - Ця війна триватиме і після того, як закінчаться постріли, після того, як буде укладене перемир’я або  навіть підписано повноцінний мир. Це буде війна за людські душі.

 

«Русскій мір» після війни, нехай він і буде побитий та покоцаний, але він буде жити. Вони будуть просовувати нам свої ідеї, тиснути своїми наративами, і якщо цьому не протистояти, ми з жахом виявимо, що після  перемоги у війні, за одне-два покоління наші діти  будуть казати, що ми з ними друзі, один народ і брати. Ми маємо викорінювати «русскій мір» усіма можливими засобами.

-  Нам потрібно писати про війну, щоби за нас це не зробили росіяни. Нам потрібно пропагувати по всьому світу, за що саме, за які цінності ми воюємо  на полі бою, тому що в дуже багатьох країнах люди нас не розуміють. Вони користуються російськими наративами цієї війни, - переймається Назар Розлуцький. - Я заради розваги деколи заходив на різні акаунти різних людей у соцмережах, в групи, де писали про Україну.

Люди з Нігерії, Бангладеш, країн, які нас не знають, вважають нас нацистами. Вони про нас нічого не знають, вони знають про нас лише те, що говорить про нас російська пропаганда.  І таких людей дуже багато. Нам потрібно писати про себе, бо інакше вигравши цей раунд війни, ми можемо програти  ворогу у майбутньому.

Олександр Терещенко, вчитель історії та правознавства, колишній військовослужбовець ЗСУ, десантник-"кіборг", захисник Донецького аеропорту, Народний Герой України.

Герой втратив на війні обидві руки та око, але не втратив почуття гумору, людяності, оптимізму.

Він автор книги «Життя після 16.30». Це час, коли військовий лікар записав в якихось медичних документах, що Олександр втратив обидві руки.

«Життя після 16.30» - це документальна повість про перемогу людини над обставинами й над собою. Олександр Терещенко акцентує увагу не на війні, а саме на внутрішніх проблемах людини, яка звідти повернулася…

-  Коли ти прокидаєшся у госпіталі, тобі кажуть: «Господь залишив тебе жити, тобі треба жити заради близьких!»  - розповідає Олександр Терещенко. - А як жити, Господь не сказав. Як жити без рук, без ніг, без ока. Тому я вирішив зробити проєкт, щоби це була не гола мотивація, а практичні поради, як дати собі раду. Як без рук поїсти, як без рук помитися та робити інші речі, без яких неможливо обійтися.

І це також література військових письменників. Це про криваву жорстокість війни, а не тільки про реабілітацію та повернення до активного життя кіборга.

- Сучасна комбатантська література не з’явилася з нічого, вона має під собою ґрунт, як і наша визвольна боротьба, -  відзначає Тетяна Пилипець, директорка львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, співзасновниця і організаторка Всеукраїнських форумів військових письменників. - Ця література — не про захоплення війною, не про жорстокість і кров, вона про людей на війні, про  їхні історії, їхній біль, їхні радощі та смуток, їхні роздуми й усю палітру почуттів, які не завжди можна висловити, проте завжди можна зафіксувати на папері.

Така література є нашою сучасною зброєю, адже в ній історичну хроніку й переживання людини важко підробити.

-  Нинішні книжки про російсько-українську війну — дуже цінні історичні свідчення та  майбутній національно-стратегічний контент, 

 

- резюмує Тетяна Пилипець.

Владислав Якушев,  учасник АТО у 2015-2016 роках, у лютому 2022 року добровольцем йде на війну. Письменник, журналіст, спортсмен, співзасновник Всеукраїнського форуму військових письменників.

- На момент першого  нашого форуму в Україні не було такого кластеру як комбатантська література. Були книжки професійних письменників, які писали з розповідей і дуже мало книжок, які писали  самі військові, як учасники подій, - розповідає Владислав Якушев. - І цим книжкам важко було пробитися на ринок, тому що видавництва не знали як, реагувати на новий по суті жанр, не знали, як сприйматиме цю літературу  читач, як будуть продаватися книжки. І ми вирішили, що цих авторів треба підтримати, книжки їх  треба підтримати, бо це пласт нашої  сучасної історії. Для цього ми заснували Всеукраїнський форум військових письменників, щоби донести до людей правду про цю війну.

- Книжки про війну учасників бойових дій – це ще й складова інформаційної боротьби. Тому що росія видає величезний потік дезінформаці: створює фільми, видає книжки, де інформація про цю війну викривлена, - констатує Владислав Якушев. - На жаль, з боку України довгий час нічого не було у відповідь. Тому ми вирішили протидіяти своїми силами, підтримувати військових авторів. Це і є момент нашої інформаційної боротьби.

Чи існує запит  суспільства на книжки військових письменників?

- Сьогодні в Україні сотні військових авторів і кожен знаходить свого читача, - ділиться  Владислав Якушев.  - Це вже офіційно визнаний жанр, це величезна аудиторія людей, які читають ці книги, у яких вони знаходять душевний відгук.

- Втім, я й досі не бачу збалансованої  державної  політики з протидії ворожій інформації, - з прикрістю заявляє  він. - Того, що робиться в Україні, вкрай недостатньо. Масштаби російської пропаганди і української протидії не співставні.

Українські зусилля надто скромні, щоби побороти увесь цей вал ворожої пропаганди. Якщо взяти наш форум, то й досі немає його державної підтримки. Це й досі справа ентузіастів, спонсорів та небайдужих. Чи є якась підтримка держави військових авторів? Немає. Жодної.

Натомість росіяни на нещодавно окуповану територію Луганської області одразу завезли 90 тисяч пропагандистських книжок. Там людей стільки немає, скільки книжок завезли. І ця пропаганда працює.

Що ми можемо у відповідь?

- Треба подивитися на наших ворогів, як роблять вони,  -  розмірковує Владислав Якушев.  - У них створена ціла  інформаційна армія росії.

Це три бригади, три повних бригади людей, які сидять за комп’ютерами і пишуть коментарі. А що у нас? У нас є пресслужби в бригадах з трьох людей. Масштаби не співставні.

На росії працюють з усіма військовими вишами, де  навчають фахівців гуманітарного напрямку. Перекладачі, журналісти, психологи – усі вони залучені до інформаційної війни. До цього підключені й усі цивільні виші, що навчають гуманітарним професіям. За потрібні коментарі там отримають додаткові бали у навчанні.

Дуже часто ми читаємо коментарі, ніби українець пише, чистою українською, каже, що він з Тернополя, а починаєш з ним спілкуватися, він не знає, що у Тернополі немає ратуші. Це  якийсь студент-філолог, який сидить на росії і видає себе за українця.

Нам  потрібно діяти дзеркально. Співпрацювати з вишами, створювати групи на громадських засадах та підрозділи на рівні держави, щоби протидіяти російській пропаганді.

Адже, як тільки виходить який суспільно резонансний пост  у соцмережах чи стаття в медіа, в коментарі одразу набігає 20-30 російських ботів і почнає хейтити. Чи є у нас хто на це відповість? Хіба що хтось з читачів, кому важливі ці ідеї. Але для цього потрібні люди на постійній основі, які під значущими подіями будуть формувати дискусію, пояснювати людям, що відбувається насправді.

Читайте також:

Гумор на війні. «Смішно про страшне» - премія імені Василя Паламарчука для військових письменників

Якщо вам подобається цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: