Гумор на війні. «Смішно про страшне» - премія імені Василя Паламарчука для військових письменників

Урочисте вручення премії відбулося у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука.

Винагороду в розмірі 40 тисяч гривень поділили між двома авторами. Один з лауреатів — автор книги «Жити не можна померти» військовослужбовець Олександр Осадко на позивний «Танго».

Другий лауреат премії імені Василя Паламарчука — військовослужбовець  Олександр Закерничний, автор книги «Записки добровольця» з позивним «Письменник».

Обидва автори нагороджені посмертно.

Спеціальну відзнаку сім'ї Паламарчуків отримала дебютна книга учасника АТО, військовослужбовця Валерія Галадима «Стріляний горобець», який лише недавно зміг вийти з окупації.

Кожен Всеукраїнський форум військових письменників - це більше ніж про війну, самих військових та літературу.

Насамперед це щаслива  нагода знову зустрітися, зрадіти усім живим, обійняти, подякувати. І ще раз переконатися у нашій Перемозі, бо її творять  ось ці люди в пікселі, що прибули на форум з фронтів, з самого пекла війни.

- На жаль, маємо незворотні втрати. І кожна втрата для нас неможливо важка, - так розпочала церемонію вручення премії  Тетяна Пилипець, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, співзасновниця премії. - В липні минулого року загинув світлий, життєрадісний Василь Паламарчук, на позивний «Адвокат», автор книжки «Військовий непотріб», в пам’ять про якого  ми започаткували літературну премію.

Нью-Йорк на Донеччині став містом, де Василь, рятуючи поранених побратимів, став нашим світлим ангелом за нашими плечима.

- Коли я дізналася про смерть Василя, це було шоком, і я подумала не тільки про його дружину Наталю і його трьох дітей, я подумала про Україну. Бо вона залишалася у своєму фундаменті без величезної, глибинної цегли.

Василь Паламарчук - глибинна цегла її підмурку. Він був веселий, легкий, відкритий, міг з усмішкою  та з жартами провести складну юридичну консультацію.

Буквально за годину він допоміг стати на ноги рекрутинговому центру 67-ої бригади, в якому довго не могли вирішити юридичні казуси. А лише одна розмова з Василем дозволила завершити усі бюрократичні процеси.

-  Ідея започаткувати премію імені  Василя Паламарчука виникла у день, коли він приїхав до Львова до крайньої свої земної домівки, - зазначає Тетяна Пилипець.

Літературна премію «Смішно про страшне» на честь загиблого письменника, юриста та військовослужбовця Василя Паламарчука заснована за ініціативи Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, юридичної фірми «Світ права» та Всеукраїнського форуму військових письменників за підтримки дружини письменника Наталії Паламарчук.

Премія присуджується за визначні здобутки в галузі літератури за гумористичні та сатиричні твори.

Усім, хто знав Василя Паламарчука, і досить болить…

Він добровольцем пішов на війну ще у 2014 році. Виконував бойові завдання у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу на Південному напрямку.

У 2019 році вийшла його книга «Військовий непотріб» - про його підрозділ в АТО та події 2014 року.

Гроші, отримані від продажу першого тиражу книги «Військовий непотріб», він віддав на лікування побратима Назара, який був одним з героїв книжки, і який на той час потребував термінової операції на серці.

У 2020 році книжка потрапила до короткого списку Всеукраїнського рейтингу «Книжка року».

До 24 лютого 2022 року  він успішно займався адвокатською діяльністю.

З початком повномасштабного вторгнення  знову пішов на фронт добровольцем.  Був розвідником-кулеметником, згодом став командиром роти вогневої підтримки 206 батальйону територіальної оборони 241-ї окремої бригади територіальної оборони. Брав участь у деокупації Бучі та Ірпеня, визволяв Херсонщину, боровся з окупантами на Харківщині та Донеччині

У листопаді 2023 року ще за бої у лютому під Бахмутом Василь Паламарчук був нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест».

Після перемоги Василь мріяв відновити адвокатську практику, писати позови про стягнення компенсації з окупантів та захищати учасників бойових дій в судах.

Василь Паламарчук загинув 3 липня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Нью-Йорк Донецької області. У нього залишилася дружина та троє дітей.

В залі було багато тих, хто особисто знав Василя Паламарчука. Для кого він був близьким другом…

Військовослужбовець Владислав Якушев, автор кількох книг і співзасновник форуму три роки, як каже він сам, «ухилявся» від організації  та участі в форумі, бо усі ці три роки був на фронті.

-  Коли ще не було навіть розмови про форум, вийшла моя книга «Карателі», і Василь написав мені у фейсбук, - згадує він. - І написав так, ніби ми були знайомі багато років:

Владе, привіт, прочитав «Карателів», дякую, бо я дізнався про одну позицію, яку ми залишили. До мене дійшли чутки, що ця позиція зруйнована, там загинули люди, і я не міг ніде дізнатися, що там сталося. Я прочитав «Карателі» і зрозумів, що сталося з тією позицією.

Так ми почали спілкуватися.

Під час виконання бойового завдання  ми були в одному населеному пункті, розминулися  з ним мало не на сусідніх вулицях. Ми заходили туди, а підрозділ Василя  виходив. Він не сказав, що в нього є книга «Військовий непотріб». Я дізнався про це з його сторінки,  запросив його на форум. І я йому вдячний, що він тоді приїхав.

 Я відчув, що це рідна людина, вже  з першого його листа. З початком великої війни я дуже переживав, що не було звісток від Василя. Нарешті він вийшов на зв’язок: все нормально, ми вийшли з оточення. Ми перекидалися з ним короткими повідомленнями, розуміючи, що кожний зайнятий війною.

- Коли я дізнався, що Василя немає, це була для мене моя особиста катастрофа, - не приховує  Владислав. - Я втратив близьку людину. Але я й досі в це не вірю… В мене є його книжка «Військовий непотріб», я беру її в руки, відкриваю на будь-якій сторінці, і розмовляю зі старим другом…

 

Один з лауреатів премії імені Василя Паламарчука— військовослужбовець Олександр Закерничний на позивний «Письменник», автор книги «Записки добровольця». Премію отримала сестра загиблого військового Світлана Шевченко.

Він писав самобутні картини, співав під гітару, кував ножі, писав свої есе-спостереження, а ще — підкорював гірські вершини і лижні траси, ходив під парусом, пірнав з аквалангом, стрибав з парашутом, блукав катакомбами, ліпив цеглу з глини і ходив гарячим вугіллям, опановував керування яхтою та брав участь у фотоконкурсах, займався козацьким бойовим мистецтвом «Спас».

Інженер за фахом, письменник за покликанням. У 2019 році видав свою першу книгу «Синочка».

З 28 лютого 2022 року по 4 серпня 2023 року Олександр Закерничний військовослужбовець 68-ої окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша, солдат-водій-радіотелефоніст.

Пішов на фронт добровольцем. З першого і до останнього дня писав про війну, про події, учасником або свідком яких він був. Публікував ці нотатки у соціальних мережах. За що й отримав позивний «Письменник». У 2023 році на основі цих записок було видано книжку «Записки добровольця».

Служив у Миколаївській, Донецькій та Харківській областях - Братське, Костянтинівка, Мирноград, Вугледар, Борова. Брав участь у боях під Авдіївкою. Після поранення та реабілітації знову повернувся на фронт.

Загинув 4 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання на Харківщині, біля села Чернещина  Ізюмського району. 

-  Його книга змушує сміятися  на кожній третій сторінці, - відзначає сестра Олександра Закерничного Світлана Шевченко. - Книжка Сашка вже потрапила до багатьох країн – до Австралії, Великої Британії, Ірландії, Нідерландів, Німеччині та США, у планах перекласти книжку англійською, а також презентувати її у Швеції.

Віднедавна книга Олександра Закерничного почала жити окремим життям.

-  В Одесі вже поставили виставу за книжкою Сашка, - ділиться Світлана. -  А одеська композиторка, прочитавши книгу Сашка, написала мініоперу.

Світлана читала улюблені уривки із «Записок добровольця». Це насправді смішно, крута, віртуозна самоіронія, гумор легкий добрий, щирий. Інтелектуальний гумор.

Другим лауреатом премії імені Василя Паламарчука став військовослужбовець Олександр «Танго» Осадко, автор книги «Жити не можна померти».

Олександр Осадко загинув на Донеччині у липні 2022-го, рятуючи побратима під час виконання бойового завдання.

А взимку 2022 року у «Видавництві Старого Лева» посмертно вийшла його перша і остання книжка «Жити не можна померти». Вона увійшла до списку найкращих українських книг 2023 року за версією Українського ПЕН у розділі «Художня література».

Премію отримала дружина Олександра Осадка, письменниця, перекладачка та ілюстраторка книжок  Ганна Осадко.  

Вже 26 лютого 2022 року Олександр пішов на фронт.  Виконував бойові завдання у складі 105-ї окремої бригади територіальної оборони на Харківщині, потім на Донеччині. Служив кулеметником у 25-тій окремій десантно-штурмовій бригаді.

Танго Ганни та Олександра Осадка. Довоєнне відео із соціальних мереж. 2021.

Незадовго до війни Олександр почав з дружиною танцювати танго, тому обрав позивний «Танго».

- Я уявляю, як зараз здивований десь там Сашко, - приголомшливо наголошує Ганна Осадко.  - Це перша і остання його книжка, яка вийшла після його загибелі.

Він був би  дуже здивований, бо завжди казав: у нас в родині є лише одна письменниця. І це ти. І на десятому році шлюбу я раптом дізналася, що він  теж пише. І для мене це було просто шоком.

Одного разу він підійшов і попросив мене подивитися оповідання. Я кажу йому: «Класне оповідання. А хто написав?» Він каже: «Я».  Я відповіла: «Цього не може бути!» І ще перепитала: «Це точно ти? А в тебе ще є?» Він показав, що було ним написане.

Позаяк працюю 25 років редактором у видавництві, я можу оцінити. Він попросив: «Поредагуй!» Але я сказала, що там немає чого редагувати. Буквально кілька ком тільки доставила і кажу: «Давай будемо публікувати!»

Він сказав, що не буде цього робити, що він не письменник. Він погодився виставляти свої твори на порталі  «Гоголівська академія» під псевдонімом «Стах».

У нього були прекрасні рецензії. Про його творчість схвально відгукувалися письменники.

Втім, навіть мої подруги не знали, що «Стах» - це Сашко. Впевнена, що зараз десь там він схвалює те, що я на свій страх і ризик видала цю книгу. Буквально за два місяці весь наклад книжки розійшовся. В мене залишився лише один примірник з підписами його побратимів.

Мені потім розповідали, що ця книга стала топом серед книжок, які передавали у військові шпиталі. Бо вона насправді світла за духом, спонукає швидше одужати, швидше перемогти обставини і себе та повернутися до життя.

 

У пам’ять про воїна з позивним «Танго» під час церемонії нагородження танцівники та волонтери Nitti і Soli Palermo виконали соціальне танго.

Спеціальну відзнаку сім'ї Паламарчуків отримала дебютна книга учасника АТО в 2015-2019 роках, військовослужбовця Валерія Галадима “Стріляний горобець», який зумів вийти з окупації на Херсонщині лише у квітні 2025 року.

 

Йому довелося пережити три пекельні роки під рашистською окупацією. Він не зміг вчасно виїхати з дружиною на підконтрольну Україну, як його діти, і опинився у пастці. Його, як учасника АТО, зарештовували, катували, вдягали мішок на голову.

Він переживав голод і страшний холод, бо жив у приватному будинку без опалення і електрики. Вижити вдалося завдяки запасам та невеличкому городу.

Валерію Галадиму вдалося вибратися з окупації менше місяця тому…

 - Це неймовірна історія, - розповідає Тетяна Пилипець. – Того дня на подскасті я розповідала про книгу Валерія Галадима «Стріляний горобець”, а за півтори години він подзвонив мені сам. Я на кухні смажила оладки, і в мене й досі була перед очима його книжка. І тут його дзвінок. Книжку “Стріляний горобець” на конкурс  пам’яті  Василя Паламарчука надіслала його донька.

-  Ми дуже були здивовані, коли побачили, що в книжці є передмова самого Василя Паламарчука. Але це не стало для нас аргументом на користь цього автора. Надсилаючи книгу в електронному вигляді членам журі,  ми передмову приховали. Задля повної об’єктивності.

- До написання цієї книги мене  надихнув сам Василь Паламарчук, - розповідає Валерій Галадим. - У нас різниця з ним у віці 22 роки, у мене зараз старша донька такого ж віку, як і він, і вона зараз воює, як і він колись. 

Ми давно знали один одного. Потім виявилося, що в АТО ми були з ним в одній 28-й бригаді. В один і той же період часу  воювали в Мар’їнці, Красногорівці, Новомихайлівці. Але особисто не бачилися. Коли я повернувся з АТО-ССО, ми дізналися, що були там разом. Ми стали, як я вважаю, близькими друзями. Незважаючи на різницю у віці, він був мій найближчий друг.

 

Навесні  2021 року ми разом  поїхали у волонтерських справах. Дорога була довгою, і я розповів йому про випадок, який стався у 2015 році, який мене дуже вразив, і який змінив мій погляд на війну і на життя. Знаючи, що він вже написав книжку, я розповів йому про цей випадок, який мені здавався надзвичайним. Я сказав йому, якщо будеш писати наступну книгу, включи цей випадок, як епізод до своєї книжки. Подивимося, відповів він.

Потім були різні обставини, і Василеві було не до книжки, але ми з ним досить часто зідзвонювалися, підтримували один одного.  Я йому одного разу  нагадав ту нашу розмову. На що він порадив: «Вікторовичу, напишіть самі!» Я кажу йому, яка книжка в моїх обставинах? Він каже, нічого, це вас підтримає. І дійсно, це мене підтримало. Я взявся і написав цю книжку.

Коли я її вже написав,  одразу відправив її Василю, він прочитав, дав добро. А потім я знахабнів зовсім і кажу: «Васю, а може передмову?» Він тоді був у шпиталю з пораненням ніг. Це був травень 2023 року. За місяць, як його не стане… І ця його передмова вийшла в книжці вже після того, як він загинув…

- Коли Василя не стало, це була така для мене втрата, ніби я сина втратив, - ледь стримує емоції  Валерій Галадим. - Дуже боляче…

- Василь був у своїй останній відпустці,  - згадує Наталя Паламарчук. - І ми їхали з ним, він розповідав про цю книгу, дуже радів, що ця книга  вийшла. І повторив свою фразу, яка вже стала гаслом форуму: «Пишіть, бо напишуть за вас!»

Читайте також:

Резиденція Дмитра Багалія у Харкові. Бути чи не бути?

Якщо вам подобається цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: