Резиденція Дмитра Багалія у Харкові. Бути чи не бути?

Будучи ректором Харківського університету,  він виступав за викладання українською.

Дотичний до створення етнографічного і художнього музеїв у Харкові, до спорудження нового приміщенні харківської громадської бібліотеки (нині ХДНБ ім. В. Г. Короленка) та поповненні її фонду українськими книжками, до відкриття у Харкові першої української гімназії.

Харків’яни вдячно увічнили пам’ять Дмитра Багалія –  на його честь звели пам’ятник біля Північного корпусу ХНУ, назвали вулицю у Харкові, спорудили меморіальну таблицю на будинку, в якому він жив і працював.

Втім попри величезний науковий спадок Дмитра Багалія у понад 600 праць і його титанічну працю, як історика і організатора освіти, його постать згадують лише під час пам’ятних дат та урочистостей.

Ірина Гончарова-Багалій — праправнучка Дмитра Багалія хоче зробити пам’ять про видатного прапрадіда повсякчасною, живою, активною, повернути його славетну постать  у сучасний простір Харкова.

Вона має задум створити резиденцію Дмитра Багалія у Харкові, в будинку, в якому він мешкав, і в якому вона живе зараз.

Про унікальний будинок Багаліїв, який дивом зберіглася до нині попри націоналізацію, приватизацію та війни, про мету резиденції, а також про те, що стоїть на заваді її створення  - у розмові з Іриною Гончаровою-Багалій.

-  Резиденції Дмитра Багалія - це простір, куди на певний час, від десяти днів до місяця, залежно від проєкту, приїжджатимуть дослідники української історії та культури, а також письменники, які час будуть жити в Харкові, працювати  в архівах, бібліотеках, спілкуватися з харківськими вченими і дослідниками, - пояснює  сутність задуму Ірина Гончарова-Багалій, авторка ідеї. -  Резиденти проживатимуть весь цей час в будинку історика Дмитра Багалія на вулиці, що нині носить його ім’я, і на якій він мешкав від початку ХХ століття до самої смерті в 1932 році.

Вони будуть надихатися  духом нашого міста, занурюватися у харківський контекст. І результатом резиденції може стати глава історичного роману або частина наукової праці.

Ідея створити резиденцію на честь знаменитого прапрадіда спала на думку Ірині Гончаровій-Багалій вже давно. Адже поряд з будинком академіка Багалія, на тій же вулиці, але під №6, знаходиться Літературний Музей.

-  У Харкові сьогодні успішно працюють дві резиденції, якими керує ЛітМузей. Це письменницька резиденція у будинку «Слово» і  творча резиденція для митців в меморіальній  квартирі мовознавця  Юрія Шевельова, - розповідає  Ірина Гончарова-Багалій. - Це успішні проєкти, їм вже кілька років.

Але в такому великому місті, як Харків, з його цікавою, насиченою подіями історією, має бути ще й резиденція для істориків.

Кожен, хто працюватиме в резиденції, розташованій у будинку, в якому жив Багалій, писатиме історичну прозу або досліджуватиме історію, будуть  «амбасадорами Харкова».  І Харків поставатиме зі сторінок нових книжок, буде присутній в історичних працях та дослідженнях. Адже саме тут сьогодні твориться унікальна сучасна історія  і створюється сучасна культурна спадщина України.

Нащадкам знаменитого  історика  попри революцію, націоналізацію, приватизацію та війни пощастило зберегти унікальний історичний будинок, в якому жив академік Багалій, і який представляє  собою пам’ятку  культурної спадщини.

 

Для спорудження будинка Дмитро Багалій узяв кредит під гонорар за «Історію міста Харкова за 250 років його існування (з 1655-го по 1905-й рік)». До сьогоднішнього часу це єдина фундаментальна історична праця з історії Харкова.

Будинок побудований у 1898-1899 роках. В нього одразу заселилася родина Багалія.

Це був другий  будинок, зведений на тодішній вулиці Бисерівській. Потім після відкриття Технологічного інституту (нині НТУ ХПІ) вулиця мала назву Технологічна. З 2016 року носить ім’я Дмитра Багалія.  

-  Частину  будинку Багалій здавав в оренду. Кілька років  в будинку мешкали діти Марка Кропивницького, - розповідає Ірина Гончарова-Багалій. -  Коли прийшли більшовики, вони націоналізували будинок, заселили його, як мурашник, людьми, зробили  комуналку.

В період НЕПу, коли почалася денаціоналізація, будинок повернули академіку Багалію. Однак, якби мешканці, які на той час жили в будинку,  утворили  би житловий кооператив, будинок не підпадав би під  денаціоналізацію. Але цього не сталося. Багалій заселяв будинок своїми знайомими, які потрібували житло у Харкові. Це називалося «самоущільнення», і в будинку мешкали лише «свої».

Дмитро Багалій  у власному приватному будинку, де він жив з родиною, на другому поверсі розмістив кафедру історії української культури, яку він створив і очолював в інституті народної освіти. Як писав сам академік:

Це, так мовити, моя найулюбленіша дорога дитина.

-  Кафедра  в нашому будинку працювала навіть після смерті Дмитра Івановича, аж до 1934 року, доки столиця з Харкова не переїхала до Києва, - зазначає Ірина Гончарова-Багалій. -  Коли звільнилося приміщення кафедри,  туди заселився нквдист, який заборонив членам родини Багалія входити  в будинок з парадного входу.

Власники будинку потрапляли додому з чорного ходу. А чекіст ходив з парадного, в якому сиділа  його охорона.

А в 1941 році до будинку вселилися німецькі офіцери. 

Після війни будинок перетворили на  радянську комуналку. Так тривало до того часу, доки нащадки Багалія не підняли питання про  повернення будинка. На щастя, за документами будинок не перейшов у власність держави, і це дало шанс повернути садибу нащадкам. 

- Будинок більше десяти років тому перейшов у приватну власність, але його передали разом з мешканцями, що жили в комуналці. Мовляв,  розбирайтеся з ними самі. Там жили переважно люди похилого віку, з часом вони відійшли в інший світ, - розповідає Ірина Гончарова-Багалій. - Ті ж мешканці, що жили у комуналці до останнього часу, були соціально неблагополучними.

У 2022 році вони виїхали до Німеччини, залишивши  квартиру у занедбаному стані. Витримавши терміни, необхідні за законом, я виписала їх у 2024 році.

Виявилося, що крім вкрай пошкодженої квартири, мешканці залишили по собі близько 60 тисяч гривень боргу за комунальні послуги.

Щоби відкрити резиденцію Дмитра Багалія, потрібний ремонт аварійних приміщень другого поверху.

-  Обсяг робіт дуже великий, реставраційного  ремонту потребує до ста квадратних метрів площі. Фактично приміщення знаходяться в аварійному стані, - констатує  Ірина Гончарова-Багалій.  - В частині будинка, де планується  резиденція, потрібно повністю міняти комунікації. 

 

Опалення ми вже замінили, бо воно взагалі не працювало. Я навіть не знаю, як ті мешканці без опалення жили стільки років.

Найзатратніші роботи – заміна комунікацій в кухні та санвузлі. Необхідно повністю заміняти труби водопостачання, каналізації, бо вони вже не витримують плину часу.

Окрім того, що колишні мешканці комуналки вкрай  занедбали житло, під час повномасштабної війни поблизу історичного будинка  сталося два прильоти.

- Перший був у 2023 році, на другому поверсі будинку повилітали усі вікна, попадала штукатурка зі стелі і стін, - зазначає Ірина Гончарова-Багалій. - На скління вікон я отримала кошти за програмою єВідновлення.

Роботи були вже на завершальній стадії, але вікна  знову повибивало вибуховою хвилею.

Другий приліт  стався у березні цього року біля Будинку народної творчості, але дісталося і нашому будинку.

Крім вибитих вікон,  в кімнатах на другому поверсі просіла підлога,  з’явилися тріщини на стінах, зруйнована плита на балконі.

-  Я вже дуже багато зробила, - ділиться пані Ірина. -  Ми вже закінчуємо ремонт двох  кімнат, це так званий косметичний ремонт: поклеїли шпалери, пофарбували вікна і двері. Ремонт майже завершено. Але потрібні коштовні роботи з укріплення фундаменту, тріщини в будинку, ймовірно, пов’язані з просіданням фундаменту.

Точніше, у їх відсутність. А ще в те, що будинок Дмитра Багалія – приватна власність.

-  Я весь час шукала гранти, зокрема, на  проєкти від Українського культурного фонду, а також від House of Europe (програма Євросоюзу, зокрема, для збереження культурної спадщини), але жоден фонд, жодна програма  не надає кошти на реставрацію приміщень, якщо вони належать фізичній особі, - пояснює пані Ірина. - І ця умова прописана в усіх джерелах фінансування.

На жаль, скромний бюджет родини  не витримує таких масштабних  інвестицій у ремонт та  реставрацію приміщень, необхідних для створення резиденції Дмитра Багалія.

Наразі ситуація зайшла у глухий кут…

З одного боку, це дійсно приватна власність, з іншого - родина академіка Багалія самотужки, як тільки може, самовіддано  й жертовно рятує історичну  і культурну спадщину міста, маєток колишнього мера, який чимало зробив для розвитку Харкова.

До слова,  свого часу Дмитро Багалій  пожертвував усі власні кошти родини, вклавши їх  в міську позику в облігації на розвиток Харкова, які, на жаль, пропали під час більшовицької революції.

Сьогодні родина самотужки розбудовує громадський простір Харкова, прагне наповнити його активним культурним  та науковим життям.

Хіба така ініціатива не заслуговує на підтримку?

Колись Дмитро Багалій прихистив у власному будинку кафедру історії української культури, сьогодні родина у цьому ж будинку планує створити резиденцію на честь знаменитого пращура. Але проєкт потребує фізичного і фінансового ресурсу.

Аби резиденція Дмитра Багалія запрацювала, потрібні  меценати.

Саме меценати свого часу викупили квартиру  для резиденції  «Слово» і квартиру Юрія Шевельова, якими сьогодні успішно сьогодні  ЛітМузей.

Потрібні також благодійники, яким не байдужа історія і культурна спадщина Харкова та Слобожанщини.

Було би, мабуть, справедливо, щоби до створення харківської резиденції  Дмитра Багалія долучилася і міська влада. Останнім часом вона активно і  успішно залучає позабюджетні кошти, щоби  прикрашати місто до свят. Можливо, в такий спосіб знайдуться кошти й на ремонт приміщень для резиденції Дмитра Багалія?

Адже локальне фінансування надто важливе, це підтвердження того, що проєкт вкорінений у місто, що резиденція й громада взаємно потребують одна одної. 

Ще раз хочу повернутися до визначної постаті Дмитра Івановича Багалія.

Дворянин, дійсний статський радник, кавалер орденів святих Станіслава, Володимира та Анни з генеральським титулом "ваше превосходительство", заслужений професор і ректор університету, член Державної Ради і харківський міський голова - все це Дмитро Багалій. Водночас видатний вчений-історик, співзасновник Всеукраїнської академії наук, неперевершений лектор, визначна громадська особистість.

Мене особисто вражають не тільки його неймовірна працездатність,  як науковця, громадського діяча та урядовця, навіть не поєднання цих якостей в одній особі, що вже є унікальним, а насамперед його українська позиція та його самоідентифікація, як українця. І це за часів царського, більшовицького та радянського режимів, які ненавиділи все українське.

Як зазначав Дмитро Багалій  у спогадах, «моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 року. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець». Не випадково Дмитра Івановича жартома позаочі називали Дніпром Івановичем.

Він неодноразово публічно виступав проти заборони викладання українською мовою, наголошував на відкритті в Харківському університеті кафедри малоросійської мови і словесності  та кафедри малоросійської історії.

Відомий факт, що будучи на посаді ректора Харківського університету, за дозвіл М. Ф. Сумцову читати лекції українською мовою він отримав догану від тодішнього міністра освіти.

А після введення нового університетського статуту 1884 року був звинувачений у «хохломанстві», що в ті часи могло призвести до краху кар'єри. Праці Дмитра Багалія прорецензували за дорученням міністерства освіти відомі московські та петербурзькі вчені. Рецензенти не знайшли у працях харківського вченого «українофільських тенденцій».

Але Дмитра Багалія зі штатних доцентів перевели до позаштатних…

Тільки зважена позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи.

У листопаді 1917 року Дмитро Багалій отримав від Центральної Ради призначення на посаду губернського комісара народної освіти. І найперше, чому він приділив увагу на новій посаді, була українізації шкіл у повітах Харківської губернії.

Невже харківці не докладуть зусиль у вигляді  невеликих посильних донатів, 

аби резиденція Дмитра Багалія запрацювала у Харкові?

Цей матеріал опубліковано за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини.

Читайте також:

На межі містичного: щасливі і трагічні Великодні Івана Франка. Смерті найрідніших людей і кохання всього життя

Якщо вам цікавий цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: