"Вибух у місті!" Речі та люди за зруйнованою стіною...

І коли в нижньому правому куті монітора з'являється сповіщення, я завжди на мить схвильовано заплющую очі, бо не знаю, яка інформація, немов чергова бомба, прилетіла зараз...

Спокійно видихаю, якщо це, наприклад, прогноз погоди чи відомості про вимкнення світла. Але серце шалено летить донизу й розбивається щоразу, коли я читаю короткі два слова "Вибух у місті!".

Тому що це завжди чиясь безневинна смерть...

Лише через деякий час знаходжу в собі сили подивитися фотографії або відео з місця чергового прильоту. Учора важка авіабомба вдарила по моєму улюбленому проспекту Гагаріна. Тут я виходила з трамвая 27-ї марки і йшла вниз - проспектом до метро, щоб їхати на роботу гілкою, яка веде до "Турбоатому" і Будинку друку.

Тут пройдений кожен метр шляху, знайомі кожен будинок і провулок, кожен магазинчик і кожна крамничка.

Тут я раділа, коли після десяти років застою, перед найбільш повномасштабним вторгненням пожвавилося заморожене будівництво. Будівля незвичайної архітектури з блакитною земною кулею-півсферою.

На проспекті Гагаріна все мало бути космічним. Навіть перший у місті надземний скляний перехід через проспект із ліфтами піднімав нас над Землею. І за прозорою його анфіладою кожному було видно величезний мурал із портретом першого космонавта, до запуску якого на орбіту були причетні харківські інженери та конструктори.

Куди цілився своєю керованою (!) авіабомбою ворог? В автостанцію, звідки я багато років вирушала у журналістських справах у відрядження? У госпіталь МВС, у лікаря-хірурга якого багато-багато років тому я якось брала інтерв'ю?

Я вже забула, що він там розташовувався, це харківські тг-канали розтрезвонили свої здогадки...

Ні автостанція, ні госпіталь (із хворими, пораненими і медиками!) не можуть бути військовими цілями. І, як зазвичай (слово-то яке страшне у своїй буденності для кожного харків'янина - "звичайний приліт"), бомба обрушила житловий будинок.

Потужний радянський житловий будинок післявоєнної споруди, такі будували для своїх робітників та інженерів гіганти харківської індустрії.

Стіна, що обвалилася, оголила мирне і явно колись щасливе, хоча й скромне, чиєсь життя...

Бачу піаніно. Звісно, воно напевно залишилося від бабусі, можливо, навіть учительки музики. Про артистичність господині піаніно мені говорить графічний портрет на стійці інструмента. Профіль милої жінки... Це господиня? А сам малюнок явно не аматорський, а накреслений рукою професіонала... Друга?

Поруч у витіюватій рамочці ще малюнок чи фотографія - не розглянути.

Враховуючи, що квартири тут мешканці отримували "від підприємства", чоловіком господині був, напевно, інженер - найпоширеніша професія у величезному індустріальному місті, третьому в СРСР за своїм промисловим потенціалом.

Під піаніно лежить згорнутий туристичний каремат. Це, напевно, - сина! І я навіть упевнена, чим він захоплювався - походами на байдарках Сіверським Донцем.

Бачу великий помаранчевий м'яч. Баскетбольний? Волейбольний? Чоловіча половина інтелігентного Харкова завжди грала в аматорський волейбол.

І туристичний каремат, і м'яч складені під піаніно до кращих часів. Їхній володар, можливо, воює в територіальній обороні, а, можливо, збирає дрони в підземному цеху, а, можливо, водить метропоїзди...

Шпалери в кімнаті старомодні, паркетну підлогу давно не циклювали...

Жили скромно, віддаючись роботі й захопленням, і, я більше ніж упевнена, на протилежній стіні, що не потрапила в кадр, розташовувався стелаж із книжками у два ряди.

За сусідньою стіною - сучасна швейна машинка на тлі "голої" стінки і немає жодних прикмет житлової кімнати. Над машинкою висить кравецький "сантиметр".

Якщо це перший поверх, то, найімовірніше, там працювала невеличка майстерня дрібних швейних послуг: тут можна було звузити або підкоротити штани, поміняти "бігунок" або блискавку на куртці... На полиці чиясь сумка, можливо, її ще вчора здали в ремонт...

Миле, таке знайоме, таке невибагливе життя. Життя, яке завжди слід писати з великої літери... Бо воно - завжди унікальне і єдине у своєму роді.

І ось чиясь звірина ненависть послала цілий літак із бомбами, щоб це Життя знищити.

І піаніно, і швейну машинку, і волейбольний м'яч, і портрет господині разом із нею самою!

Один колишній колега, що втік за поребрик, пише тепер пропагандистські статті для видань агресора. Мовляв, ні Україна не має права існувати, ні українська мова...

Хто ти, блін, такий, хто дав тобі право визначати, якому народові жити, а кому - не жити, яким мові та культурі існувати й розвиватися, а яким - ні...

Я знаю, що автор - харків'янин не в першому поколінні. Освічений дуже добре, пам'ять його зберігає безліч цікавих краєзнавчих, історичних і філософських знань.

Як??? Ну як так можна???

- пише мені в приват інша колега, і я немов чую, як вона це пише під канонаду в Харкові.

Ми не можемо зрозуміти, як вихована й освічена людина, харків'янин, який виріс у мультикультурному мегаполісі, може вивергати настільки ненависницькі сентенції. І його радісно друкують у кремлівських виданнях.

Я думаю, рідного міста він не побачить більше ніколи. І що сильніше він це усвідомлює, то лютіша його безсила ненависть.

Мине час. І місто, що починало свою біографію як прикордонне військове поселення з фортеці, знову укріпиться як фортеця і форпост. Воно вже таким є. Могутнє, розумне місто - боєць, учений-інтелігент і трудівник.

Читайте також:

Для Путіна вступ України до НАТО буде схожий на "ядерний удар". Як усього лише одне слово здатне впливати на політику світових лідерів...