Вінок лавровий, а другий… терновий. Сучасниця з іншої епохи: чому інтерв’ю Ліни Костенко викликало шалений сплеск емоцій?

Навіть не саме інтерв’ю, а допис культурної менеджерки і журналістки Софії Челяк, яка написала, що відкривати інтерв’ю з Костенко було для неї  «поганою ідеєю». І оприлюднила свої претензії до відомої дисидентки та видатної поетеси, яка становила основу руху шістдесятників, яких  радянський режим називав «націоналістами».

Це викликало гостру реакцію в суспільстві. Соцмережі буквально вибухнули, не стримуючи емоцій.

Що концептуально стоїть за цими емоціями? І чому це так небезпечно для суспільства? Особливо сьогодні.

Спочатку про саме інтерв’ю. Останній раз я бачила Ліну Кростенко на презентації її книги у Харкові взимку 2011 року. Великий зал театру опери і балету був заповнений вщент.

Ліні Костенко тоді був 81 рік. Я дивувалася, яка вона була гарна зовні попри свій статечний вік, яка виважена і глибока у думках. І яку живу пам’ять має, цитуючи поетичні рядки – свої і чужі.

Вона привітно посміхалася  тихою усмішкою, очі її випромінювали тепло. А постать – впевненість. І я думала, скільки в неї життєвих сил!  Адже життєві сили полишають нас першими. 

З того часу Ліна Костенко понад п’ятнадцять років не дає інтерв’ю. Попри постійний і незгасаючий інтерес до її персони. Жодному виданню, жодного журналісту, жодного разу. Живе усамітнено багато років.

Живу собі замкнута й одна. Бо так звикла,

- каже вона в інтерв’ю.

І от раптом інтерв’ю з Ліною Костенко.

Це інтерв’ю до певної міри стало подією у літературному та культурному житті. За словами Віталія Портникова, це якби Тарас Шевченко давав інтерв’ю на початку XX століття, вже після першої російської революції, якби жив довго. Якби Іван Франко дожив до початку 1950-х – перед самою смертю Сталіна. А Леся Українка – до відставки Хрущова. Це немов би Леся Українка взяла інтерв’ю у Тараса Шевченка – якби він прожив довге життя. Можете собі уявити?

95-річна Ліна Костенко - людина з абсолютно іншої епохи. Але дякувати Богові, що продовжує її роки, сьогодні вона наша сучасниця. Сучасниця з іншої епохи. Її хочеться слухати.

Який ясний розум, яка жива пам’ять. Яка щирість у думках і мудрість в оцінках. Сильна духом і натхненна - і це у 95!  Зачаровує її почуття гумору, делікатність та неупередженість, з якою вона розповідає про людей, з якими доля спіткала її в ту непросту епоху.

Неймовірно цікаво було почути  про постаті Гончара і Загребельного, які, з одного боку, були в президіях усіх можливих, з іншого — постійно згадуються як люди, які намагалися допомагати шістдесятникам і, пізніше, наступним поколінням.

Передусім Загребельний.

Він був саркастичний чоловік, він не був такий якийсь лагідний чи що. Дотепний був дуже, гострий. І коли його «їли» за те, що він нас надрукував, так він хоч би що. Загребельний друкувати не боявся. Він надрукував Драча, Вінграновського, він надрукував мене і Коротича, тоді ще Коротич був поетом.

Дуже багато доносів йшло на Москву. Якось я зайшла до нього, кажу: «Павло Архипович, це який жах, ну просто пачками доноси йдуть!». А Загребельний як закричить на мене: «Якими пачками, якими пачками?! Вагонами!!». От вам Загребельний, розумієте? Через те я його згадую якимось таким добрим почуттям, як людину, яка хотіла вирватися. Різкий був, часом навіть ображав людей. У нього була дуже важка доля. І його оббріхували.

 

Значить, якийсь був пленум. Мисик (Василь Мисик – репресований поет, письменник, перекладач, що вижив на Соловках – ред.) і ще хтось був. І в перерві на цьому пленумі Мисик нас покликав до себе, а жив він у готелі. Йдемо ми у готель, чергова, там де ключі. І Мисик каже: «Будь ласка, ключі від моєї камери». Ой, каже, ой.

 

А потім він пішов ще далі і написав: «Дихаю Леніним!» (з вірша Івана Драча «Дихає осінь, дихає світ густий» - ред.) І підходить, я кажу: «Ану, хукни на мене Леніним!» І все. Він почав дружити вже з Павличком.

Я дивилася кількагодинне інтерв’ю з трьох частин на одному подиху, аж до середини ночі, бо зупинивши перегляд, все одно б не змогла б заснути.

Аж раптом - допис культурної менеджерки і журналістки Софії Челяк, яка написала, що відкривати інтерв’ю з Костенко було «поганою ідеєю», і далі  - звинувачення та закиди на адресу Ліни Костенко.

Я упереджено ставлюся до Ліни Костенко, як ви вже зрозуміли. Я не можу не упереджено ставитися до людини, яка приймала Шевченківську премію, коли Стус догнивав в землі свій термін. І вона ні слова не сказала про нього зі сцени. Я знаю, що інтелектуальні кола були вражені смертю Стуса не менше, ніж смертю Амеліної, якщо можна провести таку паралель. А вона мовчала, 

– написала Софія Челяк.

Я відкривала цю розмову з цікавості. І шукала згадок про дисидентів. Я вперше дивилася як говорить Костенко. І не почула імен репресованих з її уст взагалі. Одні історії про номенклатурних письменників. Лише пробився Симоненко, можливо тому, що його вбили по-цивільному. Ну гаразд, можливо Маринович, Плющ, Чорновіл, Заливаха, Калинці - не її тусовка. Але Світличні, Горська, Танюки, Стус, Клуб творчої молоді - це було її середовище. І як не згадати їх. Хоча б ім'я? При чому, що Сергій підводив до цього. Я не маю відповіді на це питання. І дуже не хочеться, щоб це інтерв'ю стало фундаментом для досліджень. Бо щось не так.  Ікона для мене перестала бути святою. І це через розпач і не розуміння чому суспільство зробило з неї ікону, 

 

– додала Челяк.

Цей допис спричинив ефект вибухівки у соцмережах!

Цікаво, чи стане у Вас сміливості, на щось більше? Зможете зробити бодай найменше з того, що робила вона? Наприклад, приїдьте на показовий суд над українцями на окупованих територіях і просто мовчки киньте підсудним квіти. Як це зробила Костенко колись на судовому процесі над українцями у Львові, де зараз так вільно можна висловлюватись. Зробіть, знаючи, що Вам за це буде,

- закидає культурній менеджерці і журналістці  дописувачка.

А Ви висловлюєтеся щодо репресій Червінського та інших, яких тягають по судах за захист України в момент повномасштабного нападу? Ви висловлюєтесь про численну кількість порушень Конституції України? Про корупцію, про диктатуру, яка де-факто вже встановлена в Україні?

 

Мені здається, це дуже ницо з безпечної відстані дорікати тим, хто вижив у тоталітарній системі за те, що вони не стали святими мучениками.

Ліну Костенко підтримав Віталій Портников.

Я точно знаю, чим Ліна Костенко відрізняється від усіх своїх сучасників, попередників і наступників у літературі.

 

Вона не просто письменниця. Вона — явище. Її творчість і постать змусили багатьох українців, які інакше, можливо, ніколи б і не згадали, що вони — українці, згадати про це. І — пишатися цим.

 

Вона змусила багатьох, хто вже забув, що має Батьківщину, згадати про неї. І — пишатися нею.

 

Таких постатей в історії української культури — лише троє: Тарас Шевченко, Іван Франко і Ліна Костенко. Просто Ліна — наша сучасниця. І ми ще цього до кінця не усвідомлюємо. Але — усвідомимо.

 

Мене просто лякає те, з якою швидкістю підважуються в нашому суспільстві авторитети останнім часом. Це дуже небезпечно для держави у війні.

Парторги невмирущі, як таргани. Ось і ця критикеса – парторг.

Чим ще можуть прославитися веселкові необільшовички – хоч брудом, але влізти в тінь великої Людини.

 

Це - найбільш толерантні і делікатні  дописи-обурення. Інші наводити просто не наважилася. Вони опалюють таким рівнем агресії, що просто перехоплює дихання.

Не кажучи вже про відверте хамство. Ніхто не зважує  на силу удару. Навпаки, хочуть вдарити якомога сильніше, завдати болю, зачепити з живе. Принизливі порівняння, огидна зверхність, образливі епітети. Особливо «вдало» вправлялися в цьому чоловіки.

І такий рівень «дискусії» не може не шокувати.

Буде смішно, якщо хтось візьме і досконало пройдеться по біографії даної пані патрійотки... Цікаво хто її спонсорує? Бо це точно замовлення. Якби була помилка молодої та недосвідченої, то вже просто вибачилася, але ні  - продовжує. Надайте її біографію, та ще й з прикріпленими документами,

 

- у знущальному тоні зазначає один з дописувачів.

До слова, помилки у цьому тексті я виправила, вульгаризми та образливі слова видалила. Втім, сутність залишилася. Таврувати опонента. Знецінити його. Покласти на обидві лопатки.

Але хіба в цьому сутність дискусії інтелектуалів, які хочуть дістатися істини? Чи можна вважати це полемікою?

Я захоплююся поезією Ліни Костенко, і тішуся, що вищі сили подарували мені інтерв’ю з нею, і це коротке спілкування з нею бережу у скарбничці своєї пам’яті.

Я знаю Софію Челяк, яка п’ять років керувала організацією книжкового форуму у Львові, у найважчі його часи. Це була титанічна та блискуча робота. Вона стільки докладала зусиль до розвитку української культури та української книжки, як мало, хто може це у її віці.

Щоразу, під час кожного інтерв’ю з нею,  мене  вражало, як державницькі вона мислить. І я думала, якщо такі молоді люди є, то зростає достойне покоління, для якого Україна  - насправді понад усе.

А потім було інтерв’ю у найтрагічніший для неї час – під час прощання з Вікторією Амеліною, українською письменницею, яку російська ракети вбила у Краматорську. Вікторія була найближчою подругою Софії…

Тоталітарний режим, який за радянських часів вбивав тих, хто протистояв йому та боровся за національну ідентичність, зараз вбиває за те ж саме, але вже цілу націю.

Як в принципі могли сформуватися звинувачення на адресу людини, яка є голосом епохи та української літератури, яка уособлювала протест і гідність?

Та ще від людини, близької їй за духом, яка знається на українській літературі, та знає, ціну, якою виборюється свобода.

Це питання не давало мені спокою.

Те, на що зважувалася Ліна Костенко в ті страшні часи мороку, ставило її на межу смертельної небезпеки.

Вона підписувала листи в підтримку Стуса і інших дисидентів. Відвідувала суди в їх підтримку. Василь Стус в своїх листах згадував її з глибокою пошаною, називаючи її людиною совісті і великої гідності.

Ходила до Тичини просити за Михайла Гориня та Богдана Гориня, аби він їх захистив, коли вже відбувалися каральні суди. Бо інакше не могла. Про цей візит  йдеться в інтерв’ю.

Як Тичина, водячи руками вгорі, натякав, що кабінет прослуховується.

Зверталася з цим проханням до Бажана. Про це також є в розмові. В принципі  в ті часи цього було цілком достатньо, аби отримати звинувачення в інакодумстві та відправитися етапом до сталінських таборів слідом за Горинями.

У Дзюби ж була страшна ситуація тоді. Ми з Олею Сенюк (перекладачка з германських мов – ред.) поїхали до Дзюби після того, як сказали, що Дзюбу заарештувуали, і ми поїхали туди до них. Ну, яка була картина? Марта в розпачі ( дружина Івана Дзюби, шістдесятниця – ред.), сидить її мати, яка також своє пережила.

І посеред хати, а це ж після обшуку, стоїть колисочка дитяча. І щепочкою вгору спить манюня Оленка. Я подивилася на цю дитину і думаю: «Боже мій, що ці люди повинні пережити зараз!»

Ми тоді з Олею взяли… Вони робили обшук, але дечого не знайшли. Один примірник «Інтернаціоналізму чи русифікації» ( книга, в якій Іван Дзюба аналізує національно-культурну політику радянської влади, і за яку він був заарештований – ред.). І «Зимові дерева» Стуса (самвидав, 1970). Я їх так засунула і ми вийшли».

 

Чи багато хто з нас відважився би на такий Вчинок?

Ліна Костенко — важлива постать дисидентського руху. Для цього достатньо подивитись документи українського правозахисту і водночас поритися в документах КҐБ. Ви там побачите, що насправді КҐБ думало про Ліну Костенко,

 

- зазначає Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі.

Ліна Костенко та інші шістдесятники в часи радянського мороку протягнули українську культуру до часів незалежності. І це теж правда. 

За дисидентство  її твори заборонили до друку на цілих 16 років. Вона оголосила голодування. Але протест не вплинув на радянську владу. У творчій ізоляції  вона написала найвідоміші  свої твори  - "Берестечко" і "Марусю Чурай".

У 2005 році вона навідріз відмовилася від звання Героя України, сказала, що поетам для спілкування з народом потрібно тільки Слово. 

Ніякі брязкальця я не візьму!, 

- заявила вона.

А раніше у 2000 році відмовилася  йти на церемонію нагородження її орденом Ярослава Мудрого V ступеня, промовивши крилату фразу: «Політичної біжутерії не ношу».

Так як  же могло сталося, що виник такий гострий конфлікт поколінь, які сповідують одні цінності, принципи і концепції ? Конфлікт, в якому немає розбіжностей  щодо української ідентичності та шляху України?

Одна з найбільших проблем України — це інтелектуальні та культурні розриви між поколіннями, перебита ланцюгами традиція. Голодомори, сталінські чистки, заслання й замовчування — це якраз про це. Щоб ми не знали  про наші 20-ті, наше Розстріляне Відродження, щоб не сприймали шістдесятників, щоб висміювали соцреалістів, зневажливо відгукувалися про письменників перебудови, які присвятили левову частку свого часу політиці і привели Україну до Незалежності,

- вважає Андрій Любка, письменник, перекладач, член Українського ПЕН.

Свого часу молода генерація шістдесятників закидала своїм літературним попередникам відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію. Вони намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури.

Але їхні голоси влада душила репресіями, катуваннями і таборами. Влада робила все, щоби шістдесятники пішли в забуття. І режиму достатньою мірою це вдалося.

Потім прийшла нова генерація літераторів і через обмаль інформації та тотальне замовчування закидала вже шістдесятникам, що вони не так і не все зробили свого часу. Не вдаючись в контекст епохи репресій і тоталітаризму, в якій вони жили.

Розриви між нами, розриви між поколіннями, відсутність зв’язку, діалогу, взаємне поборювання — це те, що весь час ослаблює нас. Що є підгрунтям  для таких конфліктів.

Діалог, зв’язок.  В цьому цінність інтерв'ю. Матріархиня, яка ділиться своєю мудрістю та досвідом з нами, сивіючою молоддю. Це ж прекрасно!

- резюмує Андрій Любка.

Шістдесятники в страшні часи тоталітаризму, замовчувань, переслідувань та покарань за «інакомислення» знаходили в собі сили боротися за українську мову, культуру і свободу.

І потужним рупором серед шістдесятників поміж інших борців проти режиму була Ліна Костенко. Подобається це комусь чи ні. І нині Слово її безцінне. Подобається це  комусь чи ні.

Ставити себе на місце тих, кого хочеш зрозуміти. Це дуже корисна ментальна й духовна практика. Ставити себе на місце дисидентів. Окремо на місце Ліни Василівни. І взагалі, на місце.

Читайте також:

Музика Мирослава Скорика – генетичний код українців. В чому його феномен? Частина І

Якщо вам подобається цей зміст, один із способів підтримати наш сайт — поділитися ним і підписатися на нас: