Жінка наздоганяє іграшкову вантажівку у Харкові…

Літня приятелька, яка живе на Салтівці і не залишає під бомбами квартири, бо практично не може пересуватися, пише, як крижаніє її душа:

«У мене Храм поруч. Дзвони б'ють. Вікно відкрила - гаром повіяло. Тремтіння по всьому тілу пробило...»

Дзвони б'ють за загиблими харків'янами в «Епіцентрі»... А перед тим - за загиблими в друкарні «Фактор-Друк»... І за пораненими на вулицях... І за згорілими живцем у своїх домівках... І за вбитими на базі відпочинку в Лозовеньках...

А на фотографіях 1958-1960 року переді мною постає атмосфера, якої вже немає і не може бути. Тому що йдуть епохи і навіть люди закінчують свій земний шлях.

І замість портрета Леніна на схилах біля Покровського монастиря харківські квітникарі висаджують чудові панно-вишиванки і герб України.

Талановитий фоторепортер Джеррі Кук фотографував харків'ян 1960 року. Старших на фото, найімовірніше, вже немає в живих, а ось дітвора, що стала дідусями і бабусями, можливо, навіть упізнає себе...

Як цей пацан, який прийшов із батьком купувати мотоцикл у Харкові біля Благовіщенського базару.

Джеррі Кук, відомий американський фотограф, який пройшов школу фотожурналістики від асистента у фотолабораторії до шефа фотослужби журналу «Sports Illustrated», засновник Асоціації фотографів національної преси (American Society of Media Photographers).

Джеррі Кук (Юрій Кучук, 1921 - 2005) народився в Одесі. У 1923 р. його сім'я, яка втратила все внаслідок революції, виїхала спочатку в Італію, потім у Берлін та Індію.

З Індії Джеррі перебрався до Нью-Йорка і почав працювати там у фотоагентстві свого дядька, попутно освоюючи мистецтво фотографії.

За гострий погляд фоторепортера Джеррі взяли на роботу редактором у новий журнал Life, потім він уклав контракт із Time Inc., як фотограф.

Кук був одним із перших західних фотокореспондентів, яким після смерті Сталіна було дозволено в'їзд до СРСР.

За життя Джеррі Кук неодноразово отримував нагороди за високу майстерність та професіоналізм. Велика частина фоторобіт Джеррі Кука присвячена Україні.

...Дивлюся сюжет із Вовчанська. Евакуюють стареньку бабусю у вічній квітчастій хустці, де на зеленому тлі - малинові троянди.

- Що вони роблять, що вони роблять..., - голосить жінка на адресу росіян, які обстрілюють місто.

По зморшкуватих щоках течуть сльози...

І бачу молоду жінку у своєму домі. На столі - подарунки до 8 березня. Це може бути вона, тоді молода, а - тепер 90-річна, яка ніколи й нікому у своєму житті не заподіяла зла. Усе життя працювала, виховувала дітей, обробляла на подвір'ї город, восени збирала яблука і груші, щоб відрами носити на базар.

І ось цей світ, у якому те, що відбувалося вчора, станеться і завтра, катастрофічно зруйнований. Навряд чи бабуся коли-небудь зрозуміє, чому і навіщо?  І хто відповість за старечі сльози, які котяться по зморшкуватих щоках?

У фотомистецтві середини минулого століття торжествує життя. Зі зйомок в ательє («зараз вилетить пташка») і офіційних постановочних знімків для газет репортери виходять на вулиці міст і на польові дороги, щоб відкрити глядачам світ повсякденного життя найрізноманітніших людей.

По суті, відкрити їм очі на них же, що живуть у своїй епосі, зберегти мить, що минає, на десятки (а, може, і сотні?) майбутніх років...

Неможливо уявити, що за красунею на пляжі в одну мить прилетить ракета і вб'є цю безтурботну мить, це просте народне життя, як ракета вбила харків'ян минулого тижня на пляжі в Лозовеньках.

Як писав Сент-Екзюпері,

Так, мабуть, примиритися можна з чим завгодно. Не заважає ж людині радіти думка про те, що років через тридцять вона помре. А тридцять років чи три дні... тут уся справа в тому, якою мірою міряти.

Більшості героїв фото вже немає в живих. Але саме Життя залишається. І у війну ти відчайдушно до болю відчуваєш його крихкість.

Добре, коли в суперечці між різними цивілізаціями народжується щось нове, досконаліше, але жахливо, коли одна пожирає іншу (Антуан де Сент-Екзюпері. «Планета людей»).

 

Читайте також:

Одного разу у Вовчанську...