Художниця палила власні гравюри, щоб уціліти

Арт-наступ «Ми єдині» –  так називають культурно-мистецькі події у місті, яке прихистило  під час масштабного вторгнення багатьох харківців, – у Дніпрі. Це не тільки майстер-класи від музейників зі збором коштів для ЗСУ. Арт-наступом «Ми єдині»  варто називати й публікації про долі митців, які своєю творчістю об’єднують українські здобутки й експерименти різних століть, а також міста й регіони. Музейники під час воєнного стану переходять у віртуальний світ.  Музейниця Ірина Мазуренко із Дніпра представить художницю, графіка Марію Котляревську, яка у 1920-х навчалася в Харкові, пережила репресії, знищення своїх учителів і робіт, але змогла після неволі повернутися до книжкової графіки, інтелектуального життя.

Колаж на початку статті поєднав два фото: Автопортрет художниці, який демонструвався в Києві на виставці «Бойчукізм. Проект великого стилю»  до повномасштабної війни і був наданий Київською державною академією декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. На знімку праворуч Марія з невідомими. 1923 рік. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

 

Марія Котляревська  «Молочниця», 1927. Папір,  гравюра на дереві. Із фондів Харківського художнього музею

 Ми вирішили поєднати віртуальні можливості й більше розповісти, що збереглося у Харкові й Дніпрі від творчої спадщини останньої бойчукістки Марії Котляревської. Почати варто із того, що в наші дні пишуть про цю мистецьку українську школу, репресовану, але не знищену докорінно. Сам факт, що фрагменти зафарбованих фресок випадково відкрилися після пожежі у столичній навчальній аудиторії  доводить неможливість повного забуття, якщо творчість була енергетично потужною. 

Звертає увагу на світовий контекст школи Михайла Бойчука мистецтвознавець Остап Ковальчук (Київ): «У Парижі Бойчук сформував свої творчі засади, зібравши коло учнів-однодумців. Згодом, коли вплив Бойчука вже вийшов за межі навчальної майстерні,  з  ним  бажали  працювати  такі видатні  світові  митці  як  мексиканець  Дієго  Рівера  (в  проектах  були  розписи робітничих  клубів  на  Донбасі). Тоталітарний  режим,  знищивши  фізично  М.Бойчука  і  репресувавши більшість  його  послідовників,  ставив  за  мету  повністю  позбутися  їхнього творчого  доробку.  Виконані  в  інтер‘єрах  Київського  художнього  інституту (тепер  Національна  академія  образотворчого  мистецтва  і  архітектури)  фрески також не збереглися, за винятком кількох фрагментів, віднайдених в аудиторії №250 та літографській майстерні.  У сімдесятих роках минулого століття  сталася  пожежа.  Внаслідок  пошкодження  верхнього  шару  фарби  і тиньку  на  стінах  аудиторії  проявилися  фрагменти  розпису». 

На авангардних ритмах робить акцент мистецтвознавиця з Харкова Валентина Чечик. Вона вважає, що «характер художніх тенденцій в українському мистецтві другої половини 1920-х – початку 1930-х років (часу найнапруженішої фази авангарду) багато в чому  визначений  масштабними  соціальними  програмами  більшовиків».

Але чи було яскраве явище  в історії живопису України, назване «бойчукізмом»,  лише відгуком на соціальні замовлення  партгоспкерівників республіки? Якби все зводилося до простої схеми  «замовник партія – виконавець митець», своєрідний новий напрямок не поєднав би візантійський іконописний  живопис  та  мистецтво  українського  примітивізму («народного  стилю»). 

 

Марія Котляревська «Жінка з дитиною».1926. Папір, ліногравюра.

Із фондів Харківського художнього музею.

Зверніть увагу на кущ, який німбом світиться над головами матері й малюка, ніби це не проста сучасниця 24-річної художниці, а сама Богородиця з Ісусом. Тип Матері Божої на престолі був відомим у Візантії ще в третьому столітті. Тут «престолом» служить лавка під парканом, а кіт біля босих ніг жінки остаточно приземляє образ, повертає його до повсякденності. Яке ж повсякдення формувало художницю Марію Котляревську?

Ось що розповідає провідна наукова співробітниця Дніпровського художнього музею Ірина Мазуренко.

Довгий час ім’я її замовчували разом з іменами бойчукістів, серед яких був і розстріляний, дорогий її серцю вчитель Іван Падалка. Частину своїх гравюр тоді ж довелося спалити їй самій, бо на кону стояло життя. Усамітненість стала Марії за посестру, не було «з ким сісти, хліба з’їсти», але шлях «справжнього мистецтва», за словами Михайла Бойчука, було обрано назавжди.

Графіки складають окремий гурт мистців: вони «безборонні», бо їм годі сховатись за мальовничість: вони вольові, бо мусять завжди виокремлювати суттєве.

 

 

Марія Котляревська «На Дніпрі», 1960, ліногравюра, акварель. Із фондів Дніпровського художнього музею

 

Марія Євгенівна Котляревська народилася 8 лютого 1902 року в Горлівці на Катеринославщині (тепер Донеччина), але завжди рідним містом вважала Катеринослав – Січеслав. Тут навчалася у Першій міській гімназії. Саме тут за Директорії на базі Вищих жіночих курсів відкрився Катеринославський університет, на фізико-математичному факультеті якого продовжила своє навчання майбутня художниця. У тогочасному Січеславі навколо академіка Дмитра Яворницького гуртувалися національна еліта Надпорожжя: історики, етнографи, художники, письменники. У Січеславі Марія познайомилася і з поетом Валер’яном Поліщуком (зробила навіть його екслібрис). Із прозаїком Валер’яном Підмогильним навчалася на одному факультеті.

Водночас Марія Котляревська відвідувала численні місцеві художні студії.  

Уже студенткою Січеславського фізмату просилася до незнайомих людей – посидіти на балконах, помалювати дахи згори. Щоразу – так поклала собі – по 4 години. Навіть голоду не відчувала (а йдеться ж про 1921 рік).

Наступного року М. Котляревська вступає до Художнього технікуму в Харкові.

 

 

 Марія Котляревська «Біля ставка» і «Студентки». 1926. Ліногравюри.

Із фондів Харківського художнього музею

Заняття у графічній майстерні вели художники Олексій  Маренков (плакатист і книжковий графік) і Василь Єрмилов (живописець, графік, монументаліст). Від січня 1925 року майстерню очолив знавець українського стилю Іван Падалка.

«…Падалка зі своїми учнями вивчали монументальне мистецтво стародавнє, як-то: фрески та мозаїки Софійського собору у Києві, живопис Джотто, мистецтво Єгипту, Індії, стародавнє мистецтво негрів. Знайомились з середньовічною гравюрою, з народними лубками, з персидськими мініатюрами, цікавились і мистецтвом Західної Європи, як-то: малюнками Домьє, гравюрами Люцереля, літографіями Кете Кольвіц, гравюрами Валотона, творчістю Пікассо. Відомі були живопис імпресіоністів, постімпресіоністів. Монументальний живопис Дієго Ривери теж до вподоби був Падалці і його учням. Вражений був майстерністю японських графіків» (згадувала Марія Котляревська).

Вона стала найвідданішою і найсвідомішою послідовницею бойчукізму в Харкові. Її гравюри «Продають насіння», «Студентки», «Мати з дитиною» (1926), «Качечки», «Молочниця» (1927), «Дівчина» (1929) є свідченнями цього – своєрідними «кодами» бойчукістів. 1925 року разом з І. Падалкою студенти майстерні М. Котляревська, О. Довгаль, В. Вовченко, М. Зубарів стають активними членами АРМУ (Асоціації революційного мистецтва України), беруть участь в її акціях. М. Котляревська презентувала своїх «Махновців», «Партизанів», «Повстанців», «Корчму» (1927).

 

Марія Котляревська «Махновці» . 1927. Папір, ліногравюра. 

Із фондів Харківського художнього музею

 

Марія Котляревська «Корчма» . 1927. Папір ліногравюра.

Із фондів Харківського художнього музею

 

Уже наприкінці 1920-х вона стала знаною майстринею української книжкової гравюри.  Держвидав, видавництва «Молодий більшовик», «Література і мистецтво», «Дитвидав», «Рух» охоче співпрацювали з М. Котляревською.

 

Марія Котляревська. Ілюстрації до «Царя Гороха» Беранже. 1926. Папір, ліногравюра.

Із фондів Харківського художнього музею

 

Але  методологія образотворчого мистецтва змінювалася. Як пише Ірина Мазуренко, «1935 року з фондів нашого музею було вилучено твори М. Котляревської разом з іншими «націоналістичними та формалістичними» творами українців. 13 липня сумнозвісного 1937 року було розстріляно чотирьох геніїв українського та світового мистецтва: професора Михайла Бойчука, Софію Налепинську-Бойчук, Василя Седляра та Івана Падалку. Це було тяжким випробуванням для Марії Котляревської…

Під час німецької окупації їй довелося залишитися з хворою дитиною в Харкові, а 1946 року – зазнати арешту».

Не вибачили їй життя в окупації. Тоді їй довелося заробляти на хліб

ритуальними написами готичним шрифтом на поховальних хрестах німецьких загарбників. Після визволення Дніпропетровщини від окупантів Марія Євгенівна  працювала у музеї Д. І. Яворницького.

Арешт, заслання, обмеження у правах. Мешкала у Новомосковську, робота була тільки в артілі, яка виготовляла меблі. Там працювали такі самі ув’язнені, які не мали права проживати у великих містах. До Дніпропетровська повернулася 1952 року. Довгий час її роботи не виставлялися.

 

Марія Котляревська «Дідова коза». 1966. Ліногравюра, акварель.

Із фондів Дніпровського художнього музею

Робота у цій же техніці цього ж року, яка ілюструє народну казку «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», зберігається  у фондах Харківського художнього музею.

Період після заслання – це також пора створення краєвидів-ліноритів, захоплення  книжковими знаками. Так, вона створила екслібрис поета Леоніда Первомайського, уродженця Харківщини (колишній Костянтиноград, нині Красноград). 

Як пише Ірина Мазуренко, «в останні роки життя Марії Євгенівна захопилася орнаментуванням: різьбила на лінолеумі, малювала тушшю, аквареллю, фломастерами.  За життя «живої бойчукістки» в Художньому салоні Дніпропетровська експонувалося лише невеличкі персональні виставки (1962, 1977), проте її роботи брали участь у виставці «Художник – художнику» в Голландії (1971).

Персональну виставку до вісімдесятиліття Марії Котляревської у залі Дніпропетровської організації Спілки художників брежнєвські «блюстітєлі» заборонили, каталог, статтю до якого написала мистецтвознавиця Л. Яценко, розсипали в наборі. Це так нагадувало 1937-й. Але Марія Євгенівна, ще сподіваючись, їде до Києва: там на Червоноармійській їй був обіцяний вернісаж, але не склалося і в Києві… Від розпачу Марія Котляревська пішла в засвіти 18 червня 1984 року.

До століття М. Котляревської у двох музеях Дніпропетровська відкрилися виставки напівзабутої художниці. Художній музей представив свою колекцію, музей «Літературне Придніпров’я» організував виставку з приватних зібрань.

До 110-ї річниці від дня народження Марії Котляревської Дніпропетровський клуб екслібриса та графіки «Кобзар» видав каталог із назвою на титулі «Щастя не у пізнанні, а у вічному його здобуванні. Вічно пізнаючи, ми вічно блаженні. Едгар По. Із записників Марії Котляревської».

Художній музей у Дніпрі готує ювілейну виставку, присвячену відданій бойчукістці Марії Котляревській. У фонді графіки налічується 47 її графічних аркушів, переважно 1960–80 х років.

 

Ірина Колядина.  Екслібрис пам’яті Марії Котляревської. 2012. Лінорит.

Фото надано Дніпровським художнім музеєм.

 

Два міста були особливо важливими в її житті – Дніпро і Харків. До ювілею 8 лютого 2024 року в умовах війни неможливо готувати спільну виставку. Але чому б не зробити  спільну віртуальну?

Тема бойчукістів продовжує цікавити світ. Від 29 листопада 2022 до 30 квітня 2023 в Іспанії експонується виставка «В очах бурі: Модернізм в Україні, 1900-1930-ті роки». Місце проведення: Національний Музей Тіссена-Борнеміси, який  є складовою так званого «Золотого трикутника мистецтв» Мадрида разом з Прадо та Центром мистецтв королеви Софії. Підтримка виставки – PinchukArtCentre. Представлені роботи вивезли незадовго до ракетного удару по Києву 15 листопада. Йдеться про 69 полотен 26 авторів. Полотна належать колекції Національного художнього музею України, Музею театру, музики та кіно України та приватним зібранням. Виставка з Мадрида вирушить у Музей Людвіга в Кельні. У такому мандрівному режимі її планують продовжити до кінця 2023 року.

Процитую насамкінець  слова харківської утікачки від війни Агнії Богун, яка опинилася з донькою у Мадриді після повномасштабного вторгнення військ рф на територію України.  Те, що довелося пережити їм у Харкові, ніби перемістилося із графічної роботи Марії Котляревської.

 

Марія Котляревська «Переховуються в льосі».

 

Авторка сучасної прози Агнія Богун пише: «Нарешті відвідала виставку українського авангарду в мадридському музеї Тіссена -Борнеміси. Пішла більше з обов’язку підтримати своїх. Бо авангард та його різні течії: кубізм, супрематизм, примітивізм  не є моїм улюбленим. Я зазвичай надаю перевагу класицизму. Та виставка одразу захопила і підкорила. Картини 100-річної давнини виглядають сучасно, заряджені енергією та буйством кольорів. Ламані лінії передають напругу, тривогу, лихоманку змін. Знайомі імена: Бойчук і Малевич, Екстер та Делоне, Єрмилов і Богомазов –  напівбоги вітчизняного мистецтва. Вони дали поштовх модернізму у Європі, а їх самих було знищено або вигнано з країни, щоб запанував одноманітний радянський реалізм. На виставці багато людей. Вони зацікавлено читають короткі пояснювальні написи трьома мовами. Київ і Харків, до болю знайомі й рідні міста,  головні герої буремних подій в Україні початку ХХ століття. Пишаймося нашими талантами!»

 

Читайте також: Василь Еллан: «Уміємо шльопать по грязі і крові»  

Підписуйтесь на наш facebook   

 Підписуйтесь на наш Telegram