Василь Еллан: «Уміємо шльопать по грязі і крові»

Одна з відомих навкололітературних  легенд – «Як Майк Йогансен обіграв у більярд Володимира Маяковського у Будинку харківських літераторів». За однією версією   «горлан-главарь» російської поезії за умовою гри пролазив під більярдним столом з декламацією Пушкіна і застряг. За іншою мав під столом кукурікати. Було це в один із численних приїздів Маяковського до Харкова, у січні. Змагалися за титул «Король більярду».

Свою роботу майже через століття (важкого воєнного літа 2022 року) художник Вадим Петров назвав «Більярд у Еллана-Блакитного».  Будинок літераторів носив ім’я Еллана, був місцем творчих вечорів і дискусій. Там приймали іноземних гостей з різних країн Європи і влаштовували виставки.  «Більярд…» Вадима Петрова кожен глядач і читач літератури 1920-х-30-х років може тлумачити на власний розсуд. Залежно від прочитаного, почутого й побаченого у Харкові й про Харків. Для мене одразу прокинулися дві асоціації: образ Еллана «Ми тільки перші хоробрі, мільйон підпирає нас».  Приказка «Перший півень прокукурікав, а там хоч і не розвиднюйся». Голосисті півні революції та загірньої комуни ще не грали  з кулями розстрільних команд у довічне вибування. Кулі були більярдні. На фото своїх літорганізацій багато хто ще в шинелі або й гімнастерці, але з’являються і портрети, де поети хизуються капелюхами і костюмами із жилетами, як у півня з картини. Більярдна куля в одній із рук червона, ніби котилася через кров, а стіна  майже підвальна. Чи то вже уявна спільна камера для Куліша і Курбаса, Йогансена і Лідії Вовчик, дружини Еллана.

«Більярд…» входить до триптиху, створеного влітку 2022 року під назвою  «Анатомія  Українського  Відродження». Наступна робота Вадима Петрова має назву, тотожну назві триптиху.

 

Фото із соцмереж. Друкується з дозволу автора 

Абстрактний театр за спиною Феміди нагадує колишній партійний клуб на Римарській, де прозвучав 1924 року перший український радіоконцерт, що почав епоху вітчизняного мовлення,  але де також відбувалися так звані відкриті суди  над «ворогами народу» – з публікою від трудових колективів.

 

Фото із соцмереж. Публікується з дозволу автора

 

Третя робота під назвою «Присядка»  нагадує, що всім митцям «Розстріляного  Відродження» довелося «потанцювати» під партійну дудку, але й це не врятувало від смерті чи прижиттєвого сорому й панічного страху.

Триптих Вадима Петрова був представлений наприкінці 2022 року в Києві. У Центральному Будинку художника проходила десята  всеукраїнська бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”.  

Проєкт започатковано 2004 року для відродження, а по суті створення, жанру історичної картини в Україні.  

 

 

“Цьогорічну виставку ми давно вирішили присвятити 300-річчю Григорія Сковороди. Виставком відібрав 42 твори на теми життя і творчості філософа. Та війна внесла свої корективи в плани митців. Їхні переживання трагедії і подвигу народу втілились на полотнах, писаних під час ракетних обстрілів, вимкнень електроенергії та опалення, деким в евакуації, а то й в окупації. І все це на тлі багатовікової нашої історії», – прокоментував куратор проєкту, художник Олександр Мельник.

Триптих Вадима Петрова нагадав про збережені мною фото, листи від Майї Василівни Вовчик-Блакитної (про них варто писати окремо) й аудіофайли з голосами людей, причетних родинними зв’язками до Еллана і його дружини. Дуже харківські – трагічні, але й світлі історії.

 

 Лідія Вовчик та Василь Еллан-Блакитний. Знімки із домашнього архіву їхньої онуки Лесі.

 

Василь Еллан писав радіопоему ще до народження Українського радіо. Воно почало мовлення у Харкові в листопаді 1924 року, а поема датована 1921 роком. Тоді програми із Москви та світових столиць могли почути нечисленні власники дорогих елітніх приймачів. Був він і в Блакитного. Радіопоема «Електра» згадувала про сигнали, які летять світом. Цитати з поеми: «Хутчіш розплітайте чутливі дроти», «А бризки радіо  –  в туман», «Гасло радіозвіту: Слава вільному світу». Харків, лютий 1921 року.

Вікно на схід, у сад. Таким було останнє житло  Василя, Лідії та маленької Майї в центрі міста великого, хоч і не величного.

1989 року під час свого приїзду до Харкова на відкриття меморіальної дошки пам’яті свого батька Майя Василівна розповідала (зберігаю цей репортажний радіозапис): «У деяких спогадах можна прочитати, що він жертвував собою, створюють образ мученика. А між тим, мама згадувала, коли Василь доривався до роботи, до своєї газети – щасливішої людини не було. Це як найкращі ліки до останніх хвилин його життя. Те, що ніби мало йому зашкодити, було для нього необхідним, щоб просто жити».

        На жаль, дуже швидко меморіальна дошка на будинку по вулиці Сумській зникла. Розбудовувався  ресторанно-розважальний заклад, інакше оздоблювався фасад. Власникам було в кращому випадку байдуже до тексту невеликої, без барельєфів  чи портрета на камені дощечки: «Тут у 1920 – 1925 роках  працював редактором газети «Вісті» український письменник і громадський діяч Василь Михайлович Еллан (Блакитний)». Про  нього щосічня, під день народження 12.01 (за іншими джерелами – 09.01), можуть поговорити й помовчати тепер уже праонуки. Раптово й передчасно померла  Леся Вовчик-Блакитна, яка любила приїздити до Харкова, бувати в Літмузеї та біля символічної могили свого діда в так званому Молодіжному парку.  Реальне поховання Василя Еллана та інших відомих діячів того часу було до сталінських репресій трохи далі, в районі ХАЗу. Виростав своєрідний пантеон, у якому додалося 1933 року й поховання Миколи Скрипника. Потім той «революційний меморіал» був зруйнований і заасфальтований, щоб не вшановували й потайки «буржуазних націоналістів».  Але родина Еллана хотіла, щоб у парку (він теж на місці цвинтаря) неподалік так само символічного пам’ятника Миколі Хвильовому було місце , щоб згадувати їх обох.

 

 

Майя Вовчик-Блакитна у Харкові, на відкритті пам’ятного знаку на честь свого батька. Поряд радіожурналістка Ірина Мироненко, науковці й літератори Олександр Юрченко, Олександра Ковальова, газетяр Владислав Волов та тодішній співробітник Літмузею Ігор Мацкевич. Фото із особистого архіву Ігоря Мацкевича.

Ще встигла я 2019 року поспілкуватися  для радіоефіру із онукою Еллана Лесею Вовчик-Блакитною. Розмову з нею –  київським психологом, кандидатом наук фрагментарно подам у цій статті.

 – Побудувала запитання до Вас на фактах і цитатах із двох книжок, які упорядкувала і видала Ваша мама. Це Вибрані твори Василя Еллана і спогади про нього «Ні слова про спокій».  Були епатажем чи юначим переконанням його рядки про Україну в лютому 1917: «Динаміту! Хай зникне Минуле в ім’я Будучини. Церкви старовинні  –  в повітря. Вишневі садки –  під сокиру»?

 – Хочу процитувати початок цього твору. «Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній». Ці слова зараз часто зустрічаю в Інтернеті. Навіть не підписують, хто це сказав. Там є ще такі рядки: «Я щасливий, що можу  кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я будучини твоєї». Складно аналізувати, що тоді могло бути правильним чи неправильним. Буремний час, коли вирішувалася доля країни, і багатьом здавалося, що ось-ось і буде рай на землі. Він ніби хоче відмовитися від усього старого, що заважало розвиватися. Але з іншого боку – юнацький максималізм нищення (садків, храмів). Блакитний походив із сім’ї священника, тобто його віра в Бога була глибокою. «За життя розплата тільки смерть. Тільки смертю переможеш смерть». Це вже перегук його із Біблією «смертію смерть подолав». Але в багатьох людей 1917-й і далі 20-ті все глибоко переорали.

–      Рід Елланських, з якого походить  Ваш дід,  – священницький.  

Батько Василя помер, коли сину було 4. Він не встиг на дитину вплинути морально. Але Василь безкоштовно навчався у Чернігівській духовній семінарії як сирота із родини священника. Мав трійку з поведінки, бо підмовив бурсаків кататися на човні під час панахиди на честь померлого архієрея. Бурсаки мали три дні за нього молитися, замість того розважалися. Між семінарією й революцією у Еллана ще встиг промайнути Київськи комерційний інститут, але чому колишні бурсаки охоче йшли у революцію?

 – Думаю, що в семінарії не трапилися такі викладачі, щоб виходили наступники Сковороди. Але там був гарний учитель малювання Жук. Він пройшов через усе життя Еллана і Тичини, який з ним теж навчався у бурсі. Тодішні ідеї захоплювали хлопців. Важливим було ходити на суботні читання до Михайла Коцюбинського, знайомства з новими книжками. Виглядає закономірним, що молоді енергійні хлопці хочуть знайти сенс життя, а не просто сидіти й  слухати викладання, яке не поєднувалося із великими суспільними змінами, із пориваннями душ Еллана і Тичини. Поезія, малювання, мрії й наміри щось змінити в житті.

 – Еллан міг підбирати музику на слух, сідав за рояль. Бетховена слухав, Ліда грала йому Шопена. З якого роду походила Ваша бабуся?

 – Теж дитина священника. Було їх 13 дітей. Бабуся – серед наймолодших. Ровесниця ХХ століття. 17-річною відмовилася від свого походження і пішла в революцію. Можна зрозуміти такий потяг до змін. Василь і Ліда були в партії боротьбистів (за назвою їхньої газети «Боротьба»). Ця партія вирізнялася тим, що для них слово «Україна»  було найважливішим. Вони через це згодом постраждали, бо їх називали націонал-ухильниками. Партія боротьбистів приєдналася до партії   більшовиків, зміцнила її позиції. Не втілилася їхня ілюзія: «Ми зіллємося з більшовиками, розіллємося і затопимо їх».

Віра у красиві комуністичні гасла не дозволила їм одразу зрозуміти, які темні справи задумані в країні.

 – «Наказала мені надзвичайниця написать на замовлення вірш». Це рядок Еллана. Лідія справді працювала у київській надзвичайці?

 – У вірша своя історія. Вони зустрілися в ботанічному саду, біля тюльпанів і нарцисів, розуміючи, що між ними вже щось промайнуло. Знаю, що бабуся працювала в посольстві у Варшаві, займалася там шифруванням і дешифруванням певних повідомлень. У той час, коли бабусю можна було розпитати, щось довідатися, я дуже мало знала про її життя. Та й мама мовчала. Це було в багатьох сім’ях – не розповідати, як і що було, щоб ці знання не зашкодили дітям. Усе життя мама і бабуся боролися за повернення чесного імені Блакитного. Вибирали вірші, які могли пройти цензуру. Фактично він і не був репресованим, як інші представники розстріляного відродження. Помер 1925 року від хвороби серця.

 –  У Вашому прізвищі поєднані партійні клички бабусі й діда – Вовчик і Блакитний. Перше їхнє побачення було у Лук’янівській тюрмі в Києві. Ліда за партзавданням назвалася його нареченою. Друзі жартома охрестили Василя «мікробом радості». Худий, синьоокий – таким вона його згадувала. Притягувало і рятувало обох життєлюбство?

 –  Моя бабуся – Лідія Євгенівна Акаловська, донька православного священника. До революції жила в Кам’янці-Подільському. Так, любов до життя – це була важлива риса. Допомагала пережити складні ситуації. Блакитний занурювався в роботу, допомагав усім, кому міг. В редакції стояв диван, на якому спали ті, хто приїхав до Харкова завойовувати світ. Валер Проноза, Маркіз Попелястий, Блакитний, Еллан – це все одна неймовірно працьовита людина. Новачки ще тільки вчилися, тому він писав численні матеріали під різними псевдонімами. Енергії йому було не позичати. А бабусі оптимізм допомагав вистояти. Після самогубства Хвильового вона не змогла тихенько пересидіти. Ходила заступатися за своїх колег і друзів, намагалася довести, що вони не вороги народу, випадково потрапили до тюрми. Тому її теж швидко арештували.

–      Вона жила тоді в письменницькому будинку «Слово», була  без офіційного укладання шлюбу дружиною Михайла Ялового. Про нього йдеться в передсмертній записці Хвильового:  «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації». Хто підтримував Вашу маму, коли арештували Лідію Вовчик?

–      Під час обшуку шукали доказів її шпигунської діяльності. Хтось із сусідів подзвонив бабусиній сестрі Вірі Акаловській, та швидко прибігла. Інакше Майю, якій було 13 років, забрали б до спецдитбудинку для «дітей ворогів народу». Бабусю заслали на 10 років до Сибіру. Маму намагалися змусити публічно відмовитися від батьків, бо Блакитного посмертно оголосили «ворогом». Вона не погодилася. Бабуся повернулася із заслання зовсім без зубів. Хоча їй не було ще й 50 років.

 

Майя Василівна Вовчик-Блакитна (ліворуч) з мамою і доньками. Фото із родинного архіву.

 – Майя Василівна розповідала мені, що після війни їй дуже хотілося навчатися в університеті на філфаці. Але уявила, що про батька, його друзів на лекції почує, що вони «буржуазні націоналісти, вороги народу», тому вирішила обрати психологію. Говорила: «Я ж цього не витримаю, почну заперечувати просто в аудиторії. Війну пройшла партизанською радисткою. Можу зірватися. Тому стала кандидатом психологічних наук».  Звернімося знову до Еллана. 1923 року в листі до своєї мами він писав: «Чого б я не хотів   –  це щоб ви ідеалізували мене хоч трохи. Ми живі люди... Уміємо шльопать і по грязі, і по крові».

 – Так і є. У Блакитного був іронічний розум. Багато жартував. Довженко малював шаржі, а Блакитний писав до них тексти. Коли Сашко намалював Василя,   той написав: «Не я це, а портрет моїх мощей. Я зовсім не такий Кощей». Найбільше він хотів, щоб в усіх людях бачили просто людей. Так, він міг помилятися. Бо нікому не прописано, якою йти дорогою.

 

 Леся Вовчик-Блакитна  з донькою Василиною  в Харківському літмузеї на тлі портрета Василя Блакитного. Фото із родинного архіву.

– Які найголовніші справи устигли зробити Ваші дід і бабуся, що їх варто продовжувати?

– Приклад їхнього життя показав мені одне: в будь-якій ситуації, за будь-яких часів можна бути і треба бути достойною  людиною, мати свої сенси й переконання. За них можна боротися, ризикувати і навіть помирати. Треба працювати так, щоб життя йшло по висхідній лінії. Орієнтиром для мене є дідові слова: «В житті горю, життя люблю. І лоскіт сміху, і терпкі сльози. І кожну радощинку п’ю, як сонце п’є ранкові роси». Тобто треба докладати сил, щоб цієї радості було більше.

Читайте також  Від масовки на балу до віршів для воїнів. Актор Микола Мох. Частина 2.

Підписуйтесь на наш facebook   

 Підписуйтесь на наш Telegram