Від масовки на балу до віршів для воїнів. Актор Микола Мох. Частина 2.

Маленьке село Бакумівка, колись Комишнянського, а нині Миргородського району, розкинулось в надзвичайно красивій долині  за двадцять кілометрів від  Миргорода. З одної сторони його голубою стрічкою огорнула своїм рукавом річка Хорол, за річкою стіною стоїть старезний густий ліс, а з протилежної сторони вивищується пагорб, на якому колись стояв панський будинок, ніби наглядаючи з гори за всім, що діялося в селі. Під час революцій будинок пана був спалений, а з його цегли збудували корівники,  і від панського маєтку лишився тільки ряд старих сосен над обривом у долину. Я часто любив лежати під ними, дивитися на село і слухати, як сумно гуде вітер у верховітті, ніби розповідаючи мені історію родини Мохів. Мій батько Іван, перший парубок на селі, а тепер поважний вояка, після довгих шести років армійської служби, проїхавши на своєму «газику» кривавими дорогами війни до самого Берліна, пораненим повернувся до рідної Бакумівки. Одружився з моєю мамою, сиротою із сусіднього селища Комишні. Батько весь час пропадав на роботі, гуляв з друзями і тому весь тягар домашнього господарства ліг на худенькі плечі мами, яка теж повернулася з Німеччини, куди була забрана  ще школяркою в табір на довгих п’ять років примусових робіт. Мало було мамі помочі і від старенької бабусі Варі, свекрухи  – високої, статної, богомільної  вдови, яка самотужки  викохала мого тата-одинака. Виринають з пам’яті якісь поважні татові друзі, що збиралися пізніми вечорами  в нашій хаті і, при щільно затулених вікнах і 50-літровій залізній бочці, в якій посеред хати варився з буряку самогон і тут же розливався по стаканах, пошепки вели якісь, незрозумілі мені малому, розмови про війну, партію і Сталіна. Наша сім’я жила дуже бідно, я не мав жодної дитячої книжечки чи якихось іграшок, одяг  на мене мама перешивала зі свого старого, та  власне, так жили і решта бакумівців у ті голодні повоєнні  роки.

Батьки актора Лідія та Іван. Із особистого архіву Миколи Моха 

Ночами було чути,  як грізно шумлять столітні  дуби за Хоролом, гуде вітер у димарі і до ранку виють голодні вовки. Я боявся! Їх у ті повоєнні роки розвелося, як ніколи. Розповідали, що один чоловік вийшов взимку ввечері до нужника,  а коли дружина, не дочекавшись його, пішла шукати, то побачила страшну картину: чоловік лежав біля нужника мертвий поруч із мертвим вовком, його  ж рука по лікоть стриміла у вовчому горлі...

Сніги тоді випадали чи не людського зросту! А весною на Хоролі скресала крига і починалася весняна повінь. За вікнами, в темряві ночі було чути,  як тріщать, налітаючи на прибережні верби, великі крижини, і розламуючись на дрібніші шматки,  стрімко несуться далі вниз по річці до Хомутця, Зубівки, Миргорода... Село затоплювало так, що люди з нашої Коротівки змушені плавати від хати до хати чи до магазину на човнах. У школі тоді скасовували заняття. Ми з братом сиділи на печі  і дивилися  у маленьке  віконце, з якого здавалося, що наша хата, ніби величезний корабель, пливе  по неосяжному морю. Батьки цілий день на роботі, а за нами приглядає сусідка  –  стара дівка Настя. Стомлена щоденною тяжкою працею, вона міцно засинає на теплому черені нашої печі, а ми вовтузимося поруч. Десь знаходимо сірники і підпалюємо волосся на голові у сонної баби Насті...Вона тоді дуже налякалася і ніякі мамині умовляння не допомогли  –  більше вона за нами не приглядала.      

І от, нарешті весна. Ми цілими днями на вулиці. Бродимо босі по теплій воді, по луках, вишукуючи все їстівне  –  молоді пагони щавлю, солодке коріння лепехи, клей на вишняку. А паралельно наказано мамою слідкувати, щоб корова з  однорічним телям не лізла до молодої кукурудзи в городі, а паслася на луках. Але корові кукурудза чомусь смачніша за траву, на відміну від телиці, котра із задоволенням насолоджується молоденькою травичкою. Просто біда нам! Ну, щойно заліземо на високі кущі верболозу,  щоб стрімголов з’їхати вниз на траву, а корова вже на повний рот смакує кукурудзою. Раз відігнали, другий... О, ідея! А давай-но зв’яжемо волоссям телячий і коров’ячий хвости, і тоді коли корові й заманеться піти в кукурудзу то телиця її ж не пустить! Сказано  –  зроблено і ми вже на верболозі. Через хвильку  –  несамовитий крик сусідки Одарки:

– Лідко!( це гукалося до мами) Чуєш, Лідко! Скоріше неси ножа!

Перелякана мама хапає в хаті здоровенного  ножа, та вже пізно: корова  спокійно їсть кукурудзу вже маючи два хвости, а телиця, покружлявши на місці від болю, лягла на траву... Та не лякайтеся, жива залишилась. Ще й яка потім добра корова була, тільки... безхвоста.

 У нашій родині поповнення: мама народила нам з братом маленьку сестричку, чорненьку, крикливу, назвали ми її Галочкою. Мені вже шість рочків і мама доручає інколи приглядати за нею, поколисати, чи дати сосочку. Ненадовго, поки вона збігає до магазину... Ага, ненадовго! Тільки - но вона за двері, як сестричка одразу в крик! Колихаю, пхаю ту сосочку до ротика, а вона - ні, ще   більше репетує! Ну, що ти їй робитимеш?! Поруч на печі сушиться мішок солі, я запускаю в нього руку, набираю повну жменю, і пхаю її до широко роззявленого Галиного ротика... О, дивись, допомогло  –  замовкла Галя! Добре, що мама за якусь мить була вже в дверях, а так би мовчала наша сестричка й досі. На щастя, зараз це одна з найдорожчих мені людей, і ми з нею часто згадуємо цю дитячу пригоду.

Червень. Жарко! Мама сапає картоплю на городі, тато порається в хліві, ми з братом граємося поруч. І чимось я образив малого –  діти, як діти.  Брат у  крик. Із хліва вибігає розлючений тато і з усієї сили б’є мене носком у пах. Ой, мамочко -о-о-о ! І з того часу я став упісюватись. Кожної ночі! І так до шістнадцяти років. Куди мене тільки не возили: до лікарів, до бабок, щоб відшептали   –  все марно. Так батьком було вкрадено моє дитинство.   Я не міг бути влітку разом з іншими дітками в таборах відпочинку чи поїхати з ними на екскурсію до Києва, а коли я закінчив восьмий клас, тато повіз мене  на Донбас і там залишив навчатися в залізничному училищі на машиніста тепловозів, але через тиждень звідти йому зателефонував директор і попрохав мене, з відомої причини, забрати назад. Я ніколи не любив свого тата, завжди його боявся, особливо коли він приходив додому серед ночі п’яний, вимагав від мами подавати йому гарячу вечерю, кидав у неї миску з борщем і потім починав її бити. Моє маленьке сердечко вискакувало з грудей від страху і тоді я кидався з криком і сльозами до мами, вона хапала мене за ручку і ми тікали з нею з хати, до самого ранку сидячи в кукурудзі, або просилися до сусідів, аж поки тато ішов на роботу. Тато дуже любив мого братика Толю і часто казав мамі, що ото його син, а я мамин, і тому, мабуть, всю свою дитячу любов я віддавав мамі,  завжди був поруч з нею, допомагаючи в усьому, що було мені по силах: прав, прибирав у хаті, білив крейдою стіни, мазав діл глиною,  змішаною з коров’ячим кізяком, трусив свіжою травичкою, саджав квіти і квітчав хату клеченням на зелені свята, доглядав за худобою, полов город. А наш тато  гуляв, часто не ночував вдома і невдовзі в однієї з бакумівських жінок народився хлопчик –  наш зведений братик.  

Село Бакумівка здавна мало чудернацькі назви своїх частин або кутків: Загорянка, Бардаківка, Замостянка, Коротівка. Коли селяни збиралися на свята в діброві гуляти, то, вряди-годи, між кутками виникали сварки, які часто приводили до мордобоїв і тоді в хід ішли не тільки важкі селянські кулаки, а й кілки з тинів і все, що потрапляло під гарячу руку. Гуляли гучно, з розмахом, з горілкою і  піснями. Хлопці робили між деревами з тонких жердин гойдалки, кожен вибирав собі дівчину,  і летіли пари, колисаючись, захоплюючи дух , аж до верхівок дерев зі сміхом, вигуками радості і страху. У центрі села, впритул до школи, стояла старезна дерев’яна церква, яка на великі релігійні свята збирала чи не все село, особливо на Паску. Кожен і кожна вбиралися у празникову одежу і поспішали із рум’яними пасками, пиріжками, фарбованими крашанками до храму і паски посвятити, і обмінятися новинами, і показатися в новому вбранні «на людях». А для нас, дітлахів, то були неперевершені хвилини радості, бо кожен намагався дати дитині найкрасивішу крашанку, цукерок  чи пиріжок. Зараз на місці давно знищеної комуністами церкви стоїть, чомусь завжди порожній  клуб...Моя перша школа була дуже маленька, всього на дві кімнати і навчалися в ній аж чотири класи  –  в одній кімнаті одночасно перший і третій, а в наступній  – другий та четвертий класи. І вчителька по черзі  займалася з кожним класом,  давала завдання одним, щоб перевірити інших.

Згодом батьки продали в Бакумівці нашу стареньку хату з дірявою стріхою, в якій же звили гнізда десятки горобців, і купили нову в Комишні, тодішньому райцентрі. Коли ввечері перевозили туди свій нехитрий скарб, я сидів у кабіні поруч з татом і всі дванадцять кілометрів до Комишні лице моє було мокре від сліз, ніби я втратив щось найдорожче.                                                                                             

Коли підріс, почав ходити  до бібліотеки, брав книги і читав кожну вільну хвилину. Особливо любив читати фантастику, пригоди. Мріяв про далекі краї, про подорожі, красивих і  мужніх людей. Часто слухав різні радіопередачі, а особливо чекав на передачу "Театр перед мікрофоном", кидав усе і припадав вухом до радіоприймача. І досі чується незабутній, протяжний  голос Наталії Михайлівни Ужвій: «Старезний  предковічний густий ліс на Волині. Посеред лісу простора галява вкрита куп’ям та очеретом...»

У попередній частині спогадів, я розповідав, як неодразу вступив до творчого вузу, щоб стати актором.

 

   Актор Лесь Сердюк, який позував скульптору для постатей пам’ятника Шевченку, і студенти акторського відділення. Із особистого архіву Миколи Моха

Я студент акторського факультету, театрального відділення інституту мистецтв ім. Івана Котляревського, курс народних артистів України Володимира Ненашева та Ніни Подавалової.  Викладачі – заслужений артист України Євген Лисенко та колишній актор театру імені Шевченка Василь Стеценко.

 Нас на курсі сімнадцять студентів. В інституті в той час ще викладали видатні зірки  українського театру Валентина Чистякова, дружина Леся Курбаса, Лесь Сердюк, Данило Антонович, Борис Глаголін. Заняття танцями, фехтуваням, вокалом, сценічною  мовою, майстерністю актора були для мене, сільського хлопця, чимось фантастичним і я весь поринув в освоєння  азів професії. І підсумки вже першого курсу були  блискучими: педагоги ставили мене, разом з однокурсником Сашею Бартєньєвим всім у приклад. Навчання мені давалося  легко, я все робив як мала дитина,  ніби граючись і за все отримував п’ятірки. На другому курсі ми вже освоювали уривки із класичних п’єс. Діставалися дуже різні ролі: Кареніна з «Анни Кареніної» Л. Толстого, Собакевича з «Мертвих душ» М. Гоголя, мукомола з «Юності батьків» Ю.Горбатова.

Екзамен пройшов блискуче, нам довго аплодували глядачі, оцінки педагоги пообіцяли сказати наступного дня,  і ми, щасливі, поїхали до гуртожитку обмивати... Зранку, в першій аудиторії нашого  старовинного особняка  на вул. Сумській, 34, який став історією багатьох поколінь акторів і який, на жаль, господарі міста знесли, щоб навколо Дзеркального струменя симетрично зеленіли газони,  почалося обговорення наших акторських робіт. Хтось отримав четвірку, а хто і трієчку, я ж був певен, що в мене, як завжди, п’ятірка.  "Ну і , нарешті наш Коля Мох. Дуже гарні в тебе роботи, Колю, всі хвалили тебе, але ти останнім часом, знаючи, що все вдається легко, почав легковажно ставитися до навчання, менше стараєшся. Звичайно, ти заслуговуєш сьогодні найвищої оцінки, але ми,  порадившись, вирішили поставити тобі четвірку для того, щоб...» Далі мої вуха вже перестали чути навколишні звуки, пальці рук несамовито вп’ялися в підлокітники крісла, кров шугонула в голову, перед очима попливли рожеві, сині, жовті кола...   Я не пам’ятаю, як ми ішли з однокурсниками до тролейбуса, як доїхали до гуртожитку на вулиці Отакара Яроша, піднялися по сходах до четвертого поверху. Хтось із зустрічних студентів запитав, які в кого оцінки. «Ну, в тебе п’ятірка»,  – почув я про себе. І тут, раптом сльози градом покотилися з моїх очей, я ридаючи сповз на підлогу по стіні, хлопці перелякано намагалися підвести мене на ноги, але я бився в істериці доти, доки мій друг, нині покійний, Григорій Бабич , який мав ще й професію медбрата, не надавав мені ляпасів по щоках. Отямився я вже в кімнаті на ліжку й відразу ж заснув. Спав  аж до обіду наступного дня. І прокинувся  зовсім іншою людиною. Я замкнувся в собі, до всього збайдужів,  гірше навчався. Педагоги довгого не  могли зрозуміти,  що зі мною, не могли пробитися до мене всередину і врешті махнули рукою: мовляв, роби як знаєш...                                                                                       

А життя ішло далі. Наш керівник курсу Володимир Іванович Ненашев, будучи і головним режисером Харківського російського драматичного театру (тоді російського імені Пушкіна), ще на початку нашого навчання на другому курсі, здійснював у театрі постановку вистави «Маскарад» за п’єсою Лермонтова і взяв у виставу чи не третину нашого курсу виконувати масові танці на балу. Ми, «зелені» студенти отримали нагоду вийти на велику сцену поруч із майстрами. Як нам заздрили тоді студенти інших курсів! Адже тоді театр імені Пушкіна завжди мав переповнені зали, в ньому працювали улюбленці харківської публіки народні артисти Любич, Тамарова, Подавалова, Жбаков, Антонов,  заслужені артисти Сухарева, Столярова, Тягнієнко. Ми мали змогу вчитися високої виконавської майстерності, великої культури спілкування поза кулісами. То була велика школа. Далі нас зайняли у наступній виставі за п’єсою І. Рачади «Є така партія» (про події після 1917 року). У нас були ролі «білих» генералів штабу.  Потім вистава за авторством В. Сарду і Е. Моро «Катрін Лефевр»,  події там розгортаються у Франції часів Наполеона. Ми  їздили з театром на гастролі, та які гастролі: Ленінград, Рига, Мінськ. І коли ми закінчували навчання в інституті, шестеро з нас були взяті до трупи театру. Звичайно, після тієї пригоди з моєю «четвіркою», я до цих шістьох щасливчиків не потрапив.  Ні, інститут я закінчив успішно, зіграв хороше і роль Кареніна з «Анни Кареніної», і одну з ролей  в «Зайдиголові», і в «Юності батьків», бо коли приїхав головний режисер Хмельницького обласного театру ім. Г. Петровського (були й такі імена у назвах театрів) запрошувати молодих акторів до свого колективу і побачив мене в дипломних виставах, то відразу пообіцяв мені ключі від квартири і головні ролі у хмельницьких виставах. Я погодився і повіз мене потяг далеко  від Харкова, від моїх друзів- однокурсників  у невідоме майбутнє акторське життя, в невідомому мені колективі у Хмельницькому.

Сумними були мої перші дні в цьому маленькому місті, колишньому Проскурові. Звичайно ж, мене обдурили з квартирою, поселивши в гуртожитку разом з монтувальниками сцени, бо будинок з обіцяною «моєю» квартирою ще тільки будувався. І почалися мої  будні в театрі, котрий мав по двадцять з гаком виїзних вистав на місяць по області, причому часто за сто  і більше кілометрів від Хмельницького. Ми поверталися з виїздів о другій, а то і третій годині ночі і, сяк-так поспавши, об одинадцятій-дванадцятій годині дня, знову сідали в той же автобус і знову їхали з іншою виставою в якесь віддалене село чи містечко. Після харківського театру з високою культурою, я потрапив до слабкого провінційного театрального колективу, де на виставах актори дозволяли собі вийти на сцену без обов’язкового в Харкові гриму, часто в нетверезому стані, де на виїзній виставі ніхто не прасував акторам костюми  –  грали у зім’ятих. І на це не звертали уваги. Звичайно, як і в усякому театрі, там були яскраві акторські особистості, своєрідні самородки, такі, як Жулкевський, Фігурський, Карась, Наталова, Колесникова, але колектив ділився на групи, які терпіти не могли одна одну, закладали, доносили, насміхалися. Я почувався в цій ситуації жахливо, в мене не було друзів, з’їдала самотність. І я вирішив самотужки боротися з цим безладом. Більше спілкувався з молоддю, ми обговорювали разом проблеми театру. Невдовзі мене обрали комсоргом, призначили на головну роль Кравцова у виставі «Голубі олені» Олексія Коломійця, слідом головна роль у виставі «Вдови». Головним режисером в театрі на той час був Михайло Курінний, м’яка, доброзичлива людина, але всім, в тому числі і художньою частиною, заправляв директор із прізвищем Брила, який визначав навіть акторів на головні ролі. Я домігся приїзду комісії з міністерства  культури, яка подивилася кілька вистав, добряче повечеряла в ресторані, а листом відповіла, що перевіркою встановлено деякі незначні факти недбалості в роботі  театру, але вони будуть подолані в подальшій роботі колективу. Так моя свята віра в можливість боротьби з совєтською системою управління, потерпіла перше фіаско. І я твердо вирішив для себе, що більше працювати в цьому театрі не зможу, та і для театру такий завзятий  «поборник правдоньки людської» був зовсім недоречний. Тому, коли я написав заяву на звільнення за власним  бажанням на ім’я директора, а потім підійшов до головного режисера з проханням відпустити мене з театру( а я, за законом, мав після закінчення інституту обов’язково відпрацювати за місцем призначення три роки), він,  сумно подивившись на мене ( самому під орудою директора працювалося не солодко), тільки запитав: «Куди поїдеш, Миколо?» -  «Хочу повернутися в  Харків»,  - відповів я. «Хороший ти актор, Миколо, чудова людина і, скажу чесно, мені дуже жаль, що ти покинеш наш колектив, але моя совість не дозволяє  мені покористуватись буквою закону і насильно утримувати тебе в театрі. Від щирого серця бажаю тобі щасливого майбутнього!»  Заява була підписана і я поїхав із Хмельницького в ...нікуди.

І дістався я Львова, міста, яке я і зараз найбільше люблю зі всіх українських міст, яке завжди притягували мене своєю загадковою таємничістю, історією, культурою, зайшов до головного режисера знаменитого театру імені Марії Заньковецької Сергія Данченка і просто розповівши про себе,  попросив його взяти мене до театру. Він, уважно вислухавши розповідь про мої поневіряння, сказав: «На превеликий жаль, зараз немає жодної вільної  ставки, навіть у хорі і в балеті. Я б із задоволенням тебе взяв до трупи. Приїзди з нового сезону і ми щось придумаємо,  щоб вирішити це питання позитивно». Тоді я повернувся до Харкова і пішов до головного режисера театру імені Шевченка Анатолія Літка. Тут мені пощастило більше, ніж у Львові, бо він, не маючи вільних акторських ставок, запропонував мені найменш оплачувану ставку артиста хору, на що я з радістю погодився. Так почалася моя довга, тривалістю в тридцять шість років,  акторська дорога в цьому театрі.                                                                                                                     

Театр, очолюваний талановитим режисером Анатолієм Літком, мав на той час напрочуд сильну трупу і дуже гарний репертуар, як класиків української і світової драматургії , так і сучасних авторів.

 

Перша роль на  сцені театру імені Шевченка. Степан у «Безталанній». Разом із заслуженою артисткою України Лідією Стілик. Із особистого архіву Миколи Моха

Гралися «Повія» Панаса Мирного, «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, «Шельменко – денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Живий труп» Льва Толстого, «Річард ІІІ»  Вільяма Шекспіра, «Не стріляйте в білих лебедів» Бориса Васильєва. Задіяні були в репертуарі відомі актори: Лесь Сердюк, Іван Костюченко, Іван Мізиненко, Михайло Кірін, Ніна Тимошенко, Людмила Попова, Леонід Тарабаринов, Рея Колосова, Світлана Чибісова, Ася Свистунова, Валерій Івченко, Володимир Маляр... Почали вводити мене в вистави театру, репетиції нових вистав. Я з великим задоволенням ввівся на епізодичну роль гостя, працював над роллю Лопуцьковського у виставі «Шельменко – денщик», до речі, ця вистава супроводжувала мене на сцені все життя, бо я зіграв в ній всі ролі, крім  капітана Скворцова і самого Шельменка. Комедія характерів, комедія звичаїв

 

У ролі Лопуцьковського. Разом із актрисою Діаною Головенською. Із особистого архіву Миколи Моха

Також продовжував грати роль Кравцова в «Голубих оленях» ( ця вистава йшла і в цьому театрі). Потім була роль Голохвостого у виставі «За двома зайцями» Михайла Старицького.

 

  У ролі Голохвостого. Разом із заслуженою артисткою України Світланою Соловйовою.

Із особистого архіву Миколи Моха

З театром  ми об’їздили всю європейську частину союзу і далі за Урал   –  Красноярськ, Новосибірськ, потім були Ташкент, Фрунзе (нині Бішкек).  Про втручання КДБ у театральне життя і маленького Хмельницького, і значно більшого Харкова, спроби з акторів робити сексотів і як мене завербував співробітник КДБ, розповім у наступному розділі.

 

Читайте також  Курка замість квитка на виставу і вірші на донецькій окружній

Підписуйтесь на наш facebook   

 

 Підписуйтесь на наш Telegram