Курка замість квитка на виставу і вірші на донецькій окружній

Народився майбутній актор-харківець за 20 кілометрів від Миргорода. З родинних оповідок знає, що його діда покинули в житі немовлям. Знайшла хлопченя бездітна родина Мохів, назвала Єфремом, виростила його як сина і дала своє прізвище. У Єфремового сина Івана, першого парубка на селі, народився у важкі післявоєнні роки первісток  –  Миколка.

Микола Іванович зіграв десятки ролей на сцені Харківського театру імені Шевченка. Після  дитячих свят пам’ятний він багатьом маленьким учасникам справжньою білою  бородою. Микола Іванович терпляче дозволяє торкатися її, навіть легенько посмикати, бо немає кращого, як дізнатися, що борода не з вати, а справжня.

 

 

Із особистого архіву Миколи Моха

Святий Миколай у нього не завжди вбраний канонічно. Іноді він більше нагадує чарівника із європейської кіноказки.

 

 

Із особистого архіву Миколи Моха. 

Для конкурсних програм Харківського обласного радіо актор записував у студії поезію Тараса Шевченка. Радіороботи журналісток Світлани Аверьянової та Юлії Ільницької відзначалися на всеукраїнських  конкурсах не  в останню чергу дякуючи голосу й майстерності Миколи Моха. Найважливіші слухачі патріотичних віршів для нього – наші воїни. На фото поряд із бійцями у шпиталі актор уже не в образі святого Миколая, а швидше завзятого козака Мамая, про якого на картинах народних був популярний напис «Козак – душа правдивая».

 

 

 Із особистого архіву Миколи Моха. 

Святий Миколай – покровитель усіх подорожніх, підтримує їх і оберігає на суші й на морі. Як же починався театральний шлях Миколи Моха – читайте далі його спогади.

 

Одного разу до нашого села приїхав з виставою «Циганка Аза» Ніжинський драматичний театр. Боже, як я хотів потрапити на виставу! Просив у мами, у тата гроші на квиток, але в них не було. І я в розпачі пішов до клубу, тинявся, дивлячись,  як виносили декорації з машини. Раптом до мене підійшов якийсь поважний дядько і питає: «Хлопче, а у вас дома кури є? - Є, кажу. - А ти хочеш попасти на нашу виставу?  - Так, дуже хочу, але в мене немає грошей на квиток.  -Так от слухай - коли вдома піймаєш курку і принесеш нам, я посаджу тебе в першому ряду, а після вистави забереш свою кур...» – далі я вже нічого не чув – стрілою полетів додому. Бідну курку ловили всією сім’єю, крім тата, і все-таки вона опинилася  в мішку! І того вечора я вперше потрапив у справжній, казковий світ театру. Відтоді я зрозумів , що коли закінчу школу,  буду тільки актором. Став шукати щось для виступів на концертах у клубі, спробував гумор, і скоро прийшов успіх.Публіка в залі реготала, коли я читав гумореску Євгена Кравченка «Хіба тепер свята?!» І досі старі односельці згадують: «А, це не той Микола Мохів, що гуморески в клубі розказував». Чесно кажучи, приємно чути таке аж через півстоліття.

І ось нарешті, успішно закінчивши школу і отримавши атестат зрілості (в чому саме полягає та «зрілість» я, правда, не розумію досі!), і вивчивши пару нових віршів, як на крилах, полетів до Харкова поступати в театральний інститут. Але комісія, котра слухала моє читання вірша, не дослухавши його навіть до кінця, сказала «Досить, дякуємо, приїжджайте через рік!» Жах! Що робити?  Ну, не їхати ж додому! Поніс документи в педагогічний інститут на філфак, написав твір на «трійку»(так хвилювався, чи що?), та через кілька днів знову опинився в рідній Комишні. До призову в армію залишалося ще кілька місяців. Пішов працювати в комунгосп на склад: важити цв’яхи, відміряти кубометри дошок і далі мріяти про свій театр. А тато ж наполягав: «Ну чого ти прешся в той театральний, дурню?! Давай, я домовлюсь з головою колгоспу, дадуть тобі направлення в Полтавський сільськогосподарський на агронома чи економіста, колгосп платитиме тобі стипендію, закінчиш – людиною будеш, а так все життя дурака валятимеш!!! Не послухався, ну, то підеш до армії служити, а там тебе швидко розуму навчать». Як довго не тяглася армійська служба, але через два роки я знову в Харкові. Цього разу був уже трохи розумнішим, пішов працювати на Харківський тракторний, в гарячий цех (там була висока зарплатня і давали місце в гуртожитку), почав ходити на консультації в інститут і готуватися вже серйозно до вступу. Працювалося на заводі дуже тяжко: переді мною за три метри розплавлений метал, а за спиною величезний вентилятор жене в спину холодне повітря. Радикулітом був забезпечений, часто ішла носом кров, майже непритомнів, але життя навчило мене терпінню. Попереду була ціль – театр! Наступила пора іспитів. Конкурс  –тридцять сім претендентів на одне місце. Пройшов усі три тури до тих же педагогів, що і чотири роки тому, але набрав найменшу кількість балів. Поїхав додому, бо сказали: «Результати екзаменів ми повідомимо листом». Стояла літня спека. Щодня листоноша проходила повз двір  в один і той же час, і кожного дня я стояв біля воріт. «Немає?!» – «Нема!» Я, звичайно, розумів, що не вступив, але маленька надія, десь глибоко в душі, все-таки жевріла: а раптом... Батьки якраз будували новий будинок і одного дня я фарбував  підлогу в кімнаті, вікно було відчинено настіж, раптом чую, поштарка: «Колю, тобі лист!» Підбіг, вхопив, не  дякуючи. Повернувся в кімнату, тремтячими руками розірвав конверта. «Ви зараховані на перший курс акторського...» Далі літери розповзлися сльозами радості. – «Мамо! Мамо!!! Я поступив!!! – закричав я несамовито на всю хату. До моїх сліз додалися мамині. Збоку здавалося, що в нас сталося велике горе, а я вже топтав босими ногами щойно пофарбовану підлогу в якомусь дикому,  божевільному танці..

 

   Із особистого архіву Миколи Моха.

 

Не пам’ятаю,  наразі, ні числа, ні місяця...2014 року.

В мене задзвонив телефон і незнайомий голос:

 –  Мене звати Ольга Іванівна Різниченко. Я знаю, що ви читаєте патріотичну поезію і дуже хотіла з вами зустрітися для розмови.

  –  Добре! Я згодний...

Зустрілися біля станції метро «Наукова». Ольга Іванівна, співробітниця літературного музею, розповіла мені про те, що вони їздять на передову до військових, возять гуманітарну допомогу , але хотілося б підтримати хлопців і патріотичним словом.

 –  Чи не погодилися б ви, Миколо Івановичу, поїхати з нами, але відразу ж чесно мушу попередити – це небезпечно! Передову починають обстрілювати після 17 години вечора, коли темніє і ми, звичайно, будемо намагатися встигнути, але...

Навіть не роздумуючи про всі ці  моменти, я відразу ж: «Згоден! У який день ми їдемо?...

 

   Коли я в родинному колі сказав, що їду на передову, мої близькі вжахнулися: «Ну, ти при своєму розумі! Ти подумай, скільки тобі років! Та що там молодших немає?!  І не видумуй, нікуди ти не поїдеш». Уперта я людина, коли вже щось у голову вріжеться , то завжди всупереч всякій логіці й навіть здоровому глузду, буду гнути своє, аж доки не зроблю , хай навіть собі на гірше.  Але ж, можливо, й на краще?! Чому б не спробувати? Більше такої нагоди може й  не трапиться ...

І от ми виїжджаємо!

Проїхали тоді Сватове, Авдіївку,  Піски і ще щось, вже не пам’ятаю з плином часу. Всюди заїжджали в розташування військових підрозділів і робили невеличкі патріотичні зустрічі. І коли  до п’ятої  години залишилося з десяток хвилин, раптом  Ольга Іванівна говорить:

 – Що ж нам робити, скоро почнеться обстріл , а ми не встигаємо заїхати до хлопців у «Республіку Міст», а вони ж  так нас сьогодні чекають, дуже  просили їм води і ще дещо завезти?

Ця «Республіка» всього з десятком чи двома бійців, за кілька кілометрів від Донецька,  на окружній дорозі під розбитим чи недобудованим височенним бетонним мостом  стримувала ворога від наступу, бо снаряди не могли пробити товщу бетону над підрозділом.

Між мостом і самим Донецьком все поле було встелено трупами і наших хлопців, і ворогів, бо не було жодної можливості їх забрати і поховати – поле безперервно прострілювалось.

– Так жалко, що затримались! А може все-таки заїдемо, хлопці ж чекають?! Ніхто не проти?

 – Ні !

І ми їдемо...

Боже, як тоді пораділи хлопці нашому приїзду – обіймають, дякують!Швидко вивантажуємо привезені для них необхідні речі, воду, я тут же читаю «Любіть Україну»  Володимира Сосюри, вскакуємо майже на ходу в потужний бусик Дмитра Баданця і на величезній швидкості мчимо по грунтовій розбитій дорозі вздовж кукурудзяного поля, в якому крізь темряву проглядаються замасковані військові підрозділи.

Серце в грудях калатає  як не вискочить!  Я на передньому сидінні  вчепився в поручень, щоб не розбити лобове скло при гальмуванні на поворотах.

І тут раптом, щось всередині мене почало виростати до неймовірних висот. Душа наповнилась такою шаленою радістю! Хотілось кричати,  співати, волати «ми це зробили, ми молодці!» Кудись поділися тривога і тваринний страх смерті, що перед цим заповнювали тіло.

Чого  боявся? Позаду сидять жінки, а ти ж чоловік!

Моїй радості і щастю не було меж...

Так ми вискочили на трасу в бусику, який, потім, носячись по розбитих фронтових  дорогах, Дмитро розіб’є вщент. Не встигли й оговтатися від зробленого, а вже доїхали до аеродрому в Маріуполі, випили по чарці і там же заснули мертвим сном.

Ось так Ольга Іванівна Різниченко посвятила мене у волонтерське братство, яке вилилося в моє п’ятирічне чергування на залізничному вокзалі Харкова  у волонтерському загоні «Південний Пост» Але то вже зовсім інша історія...

 

2022 рік. Львів. Вечір до 300-ліття від дня народження Григорія Сковороди.  Із особистого архіву Миколи Моха.

Актор має пам’ятні відзнаки «За розбудову України» і  «За благодійну діяльність». Не применшую значення цих медалей, але  особлива нагорода для актора під час війни – погляди бійців, волонтерів, переселенців, які слухають його виступ і відтають душею.

Читайте також  Професор Лобанов вчить драматичним діалогам із Сіднея

Підписуйтесь на наш facebook   

 Підписуйтесь на наш Telegram