У Краснограді перша виставка після вторгнення

«Ти (ви) у безпеці?»  –  таке запитання письмове чи телефонне, з різних кінців світу і від земляків, від знайомих реальних і віртуальних почало мене дратувати вже наприкінці лютого 2022 року. Намагалася чемно відповідати, що безпека в Україні зараз неможлива. Просила більше так не перепитувати, бо нагадувало інтерпретацію казки про Морозка і його запитання до задублої в зимовому лісі героїні:  «Чи тепло тобі, дівчино?» Іноді просто писала: «Жива». За кілька днів виринула довговічна форма турботи чи приватного інтересу: «Як ти?»

Навесні 2023 року Красноградська галерея КЗ «Краєзнавчого музею імені Порфирія Мартиновича» Красноградської міської ради  ініціювала першу від початку масштабної війни художню виставку. Творча родина Скринників (батько Василь Васильович і  донька Наталя) представили на ній роботи, написані упродовж складних місяців розгорнутої агресії рф проти України.

Наталя і Василь Скринники з авторкою статті Іриною Мироненко. Фото Марії Чумак

На 2022 рік припав ювілей Красноградського краєзнавчого музею. Відзначити 100-річчя планували 25 лютого. Скринників запросили підготувати родинну виставку, бо в сім’ї малюють і батьки, і обидві доньки. 23-го лютого почали вішати експозицію з-понад сотні картин, а 24-го – все демонтували і вивезли. Роботи автори забрали додому, перші дні посиділи в погребі, потім у домі надовго додалося родичів різного віку, які втікали від харківських обстрілів. Це повсякдення війни через кілька місяців стало документальними картинами.

        Відкриття виставки зібрало так багато глядачів, що частина з них стояла і слухала традиційну церемонію в сусідній залі. Лише після схвильованих виступів, віршованих рядків до Наталчиних картин «Я нікуди не поїду» та «Покинуте поле. Окупація», жіночих сліз, терплячі шанувальники мистецтва змогли протовпитися і побачити виставку. Варто сказати, що  роботи батька писані на полотні, масивні за розмірами, у нетипових для автора техніці й жанрі (Василь Васильович –  знаний аквареліст, йому притаманна пейзажна лірика).    Роботи доньки  –  ніби на контрасті матеріалу і манери написання – на ДВП і без декоративного обрамлення, як ті панелі, якими терміново латають вибиті від вибуху вікна будинків… Картини яскраві, і це ніби звичні кольори буднів, допоки не читаєш назву «День 86-й. Тимчасово переміщені» (свій настрій у двох собак, кота і навіть курей у вольєрі). Щоб найменші не нудьгували ан відкритті виставки, для них придумали розвагу – шукати на картинах котів і собак. 

Відкриття виставки «Як ти?». Фото із  Фейсбук-сторінок

Красноградської міської ради і Красноградського краєзнавчого музею

На тлі картин мною  були  записані розповіді Василя Васильовича і Наталі.

Василь Скринник: «Ідея назви цієї виставки належить Наталі. Після вітання запитуємо «Як ти?», тобто як живеш-виживаєш в умовах війни. Назва, думаю, вдала – своїм лаконізмом і ємкістю значення. Зразу сказав: «Доцю, це твоя виставка, моїх тут чотири роботи. Основне навантаження несуть твої  твори, а я, як кажуть, підпора. Ми теж очевидці подій, які зафіксовані на роботах після початку масштабної війни. Хоча Красноград був у відносній безпеці, ворог пішов іншим шляхом. Але те, що відчували тоді й продовжуємо переживати, – у цих роботах. Ось наш погріб, де ми сиділи в перші дні, під час повітряної тривоги. Потім вилізли, бо вже там перемерзли й застудилися, вирішили – хай уже буде, як буде. І поряд робота – город, де саджаємо картоплю, а в небі літак.

 Ірина Мироненко. Назва «83-й день. «То наш?» «Хтозна». Люблю цю картину, побачила її спершу в соцмережах. Тут концентрація нашого повсякдення того 2022 року. Невідомість – чий літак притискає тебе гулом до землі. То вже пізніше почали розрізняти кольори авіатехніки. Пригадую, як прочитала визначення в одному чаті: «Наш – із синім пузіком». Ніби він мирний жук.

В.С. На іншій роботі поряд – Наталка ріже свої сукні, а її мама плете з них маскувальну сітку. Вони волонтерять. В’яжуть маскувальні нашоломники, костюми-«кікімори» для розвідки. Воїни дуже вдячні, надсилають нам фотозвіти з отриманою «продукцією».

Отак кожна робота несе свій день і в тилу, вдома, і на фронті.

Ось центральні роботи, мої. Символ України – хата і мати біля неї. Далі солдати снідають просто неба.

Понівечена бомбами і танками земля. Потоком ллється дощ, змиває бруд війни, лікує рани полів. Назва роботи – «Червона земля». Червона від горя і крові. Можна було наставити отих танків, але я залишив одного із тих, яких справно підбивають наші воїни.

І.М. Наші пагорби на цій картині. Їхала до вас електричкою, вони миготіли за вікном – озиминою зеленіли або сіріли торішньою травою.

В.С. За такими пагорбами – село, де живе тепер моя молодша донька з малим сином, теж випускниця худпрому. Дуже оці пагорби люблю, я їх часто відтворював у своїх роботах. Люблю такий не рівнинний ландшафт.

І.М. Кажуть, що вдачу і характер людини формує саме ландшафт. Мешканці гір відрізняються від тих, хто виріс у степу. Інакші й ті, хто живе між отакими невисокими пагорбами. Можливо, саме тому й Ви обрали тематику повсякдення війни, її буднів. Навіть оця яєшня, яка шкварчить на сковорідці, що стоїть на кількох цеглинах, нагадує, що життя – не тільки танки і бої, а й сніданки під відкритим небом, з гарячою металевою кружкою чаю. Солдатський сніданок – як виникла ідея створити саме таку роботу?

В.С. Можна було показати воїнів у бою, в переможних моментах, а мені захотілося відтворити отакий побутовий сюжет фронтового життя. Хлопці несуть службу. Там несе службу і мій син, і багато наших друзів. Ось на мольберті портрет Миколи Дурачевського, він зараз на першій лінії. Тут усі красноградці.

        Згадую картини про Другу світову війну, роботу Адольфа Марковича Костянтинопольського. Це велике епічне полотно. Я до такого ще не готовий, щоб передати оту напругу й тягар, які несуть наші діти. І щоб не залишати це нашим онукам, треба долати нашим дітям. Я й сам би пішов, так вік не дозволяє. То ми стараємося воювати по-своєму  як художники, як волонтери. Надіюся, що перемога буде цього року.

На тлі картин мною  були  записані розповіді Василя Васильовича і Наталі.

Василь Скринник: «Ідея назви цієї виставки належить Наталі. Після вітання запитуємо «Як ти?», тобто як живеш-виживаєш в умовах війни. Назва, думаю, вдала – своїм лаконізмом і ємкістю значення. Зразу сказав: «Доцю, це твоя виставка, моїх тут чотири роботи. Основне навантаження несуть твої  твори, а я, як кажуть, підпора. Ми теж очевидці подій, які зафіксовані на роботах після початку масштабної війни. Хоча Красноград був у відносній безпеці, ворог пішов іншим шляхом. Але те, що відчували тоді й продовжуємо переживати, – у цих роботах. Ось наш погріб, де ми сиділи в перші дні, під час повітряної тривоги. Потім вилізли, бо вже там перемерзли й застудилися, вирішили – хай уже буде, як буде. І поряд робота – город, де саджаємо картоплю, а в небі літак.

 Ірина Мироненко. Назва «83-й день. «То наш?» «Хтозна». Люблю цю картину, побачила її спершу в соцмережах. Тут концентрація нашого повсякдення того 2022 року. Невідомість – чий літак притискає тебе гулом до землі. То вже пізніше почали розрізняти кольори авіатехніки. Пригадую, як прочитала визначення в одному чаті: «Наш – із синім пузіком». Ніби він мирний жук.

В.С. На іншій роботі поряд – Наталка ріже свої сукні, а її мама плете з них маскувальну сітку. Вони волонтерять. В’яжуть маскувальні нашоломники, костюми-«кікімори» для розвідки. Воїни дуже вдячні, надсилають нам фотозвіти з отриманою «продукцією».

Отак кожна робота несе свій день і в тилу, вдома, і на фронті.

Ось центральні роботи, мої. Символ України – хата і мати біля неї. Далі солдати снідають просто неба.

Понівечена бомбами і танками земля. Потоком ллється дощ, змиває бруд війни, лікує рани полів. Назва роботи – «Червона земля». Червона від горя і крові. Можна було наставити отих танків, але я залишив одного із тих, яких справно підбивають наші воїни.

І.М. Наші пагорби на цій картині. Їхала до вас електричкою, вони миготіли за вікном – озиминою зеленіли або сіріли торішньою травою.

В.С. За такими пагорбами – село, де живе тепер моя молодша донька з малим сином, теж випускниця худпрому. Дуже оці пагорби люблю, я їх часто відтворював у своїх роботах. Люблю такий не рівнинний ландшафт.

І.М. Кажуть, що вдачу і характер людини формує саме ландшафт. Мешканці гір відрізняються від тих, хто виріс у степу. Інакші й ті, хто живе між отакими невисокими пагорбами. Можливо, саме тому й Ви обрали тематику повсякдення війни, її буднів. Навіть оця яєшня, яка шкварчить на сковорідці, що стоїть на кількох цеглинах, нагадує, що життя – не тільки танки і бої, а й сніданки під відкритим небом, з гарячою металевою кружкою чаю. Солдатський сніданок – як виникла ідея створити саме таку роботу?

В.С. Можна було показати воїнів у бою, в переможних моментах, а мені захотілося відтворити отакий побутовий сюжет фронтового життя. Хлопці несуть службу. Там несе службу і мій син, і багато наших друзів. Ось на мольберті портрет Миколи Дурачевського, він зараз на першій лінії. Тут усі красноградці.

        Згадую картини про Другу світову війну, роботу Адольфа Марковича Костянтинопольського. Це велике епічне полотно. Я до такого ще не готовий, щоб передати оту напругу й тягар, які несуть наші діти. І щоб не залишати це нашим онукам, треба долати нашим дітям. Я й сам би пішов, так вік не дозволяє. То ми стараємося воювати по-своєму  як художники, як волонтери. Надіюся, що перемога буде цього року.

Наталія Скринник. Моя робота «Хатнє прибирання» обрана для афіші. Яка її історія? На початку великої війни я переглядала відео обстрілів і, здається, на Салтівці зняли кадри: жінка прибирає на балконі скло із розбитого вікна, плаче,  і співає гімн України.

 

Біля картин Наталі Скринник – батько Василь Васильович і музейниця Тетяна Козловська. Фото Марії Чумак

Тетяна Козловська, провідний науковий співробітник Красноградського краєзнавчого музею, який носить ім’я свого засновника, художника і етнографі Порфирія Мартиновича.

Музей постійно співробітничає з Наталею Василівною, Галиною Миколаївною і Василем Васильовичем Скринниками. Виставки, майстер-класи – це завжди приємні зустрічі.  Щороку щось влаштовуємо. Перші роботи, які тепер експонуються в галереї,  створені у  складний для всіх період, я спершу побачила у соцмережах. Ми домовилися, і виставку за день пані Наталя завезла і розвісила. Дуже швидко все було готове.  Роботи без рам – це задум авторки. Виставка дуже змістовна. Всі. Хто її переглянув, не залишився байдужим.

І.М. Які роботи  вас найбільше зачепили?

Т.К. Ті, на яких зображені люди. Особливо солдат, який спить у холодному окопі. І портрет нашого земляка, який воює ще із 2014 року. Картина, де пані Наталя створила свій автопортрет з мамою. Вони ріжуть свої сукні зеленого кольору на сітки, бо влітку має бути «зеленка» для маскування. Робота називається «111-й день. Сезон зелених суконь». І рудий кіт спостерігає за роботою. Домашні улюбленці  – коти, собаки були і на роботах попередніх виставок. Наприклад, на персональній виставці  пані Наталії, яка експонувалася в нашій галереї кілька років тому.

Наталя Скринник. Того котика Вавеля, який тоді був на афіші, на жаль, уже немає. Його наступник – Версаль – активний учасник усіх наших творчих процесів, а також побутових справ. Ось ми працюємо на городі, а над головами невідомо чий літак. Якщо уважно придивитися, на картині знайдеться кіт, який ховається. На відкритті ми з маленькими дітками ходили й рахували котів, щоб їм було цікавіше в музеї.

        На війні найвразливіші старші люди, діти і тварини. Вони не можуть себе захистити і страждають. Тому я їх часто пишу.

І.М. Рудий Версаль з Вами в погребі. Робота «День 2-й. Повітряна тривога».

Н.С. І на новорічній картині він стежить, що я готую, коли немає світла. Пишу не тільки своїх домашніх  кота й собаку, а тварин, яких побачила в новинах. Ось бабуся тримає на руках собачку, якого закутала у свою хустку в надії, що  не так лякатимуть тваринку близькі вибухи. Жінка стоїть на тлі паркана, посіченого осколками, кулями.  Ще є собачка з Бахмута, він гріється біля окопної свічки.

З війною в Україні збіглася ще одна трагедія – землетрус у Туреччині. Намалювала  собаку і кота на руїнах, які згорнулися в один клубок горя і надії.

Залишається додати: якщо у вас є можливість дістатися до Краснограда, побувайте в картинній галереї на виставці живопису Наталі і Василя Скринників. У неї коротка назва-запитання «Як ти?» Вона допомагає інакше подивитися на повсякдення воєнного часу. Художниця зізналася, що кожна робота «виплакана і пережита», бо сюжети більшості картин автобіографічні і дуже особисті. Не боїтеся сліз, які очищають душу? Тоді приїздіть на цю виставку.

 Читайте також:Дитячий детектив від багатодітної мами вийшов у Харкові

Слухайте: Подкаст «Градусник: осколки з рідного вікна». Епізод 6. Вербівка-Бремен