Герой має побороти чудовисько. Прозаїки - номінанти на Шевченківську премію-2026. Серед авторів – харків'яни

«Скільки думок наймудріших людей, наче мухи обсіли і б’ються над сенсом буття. Ми пережили навіть солодку в своїй страшній подобі казку всесвітнього комунізму. А натомість – брутальна, безжальна, безглузда війна, новітня орда з тим самим культом свавільної сили.  Верховний жрець благословляє безсловесні, сліпі тумени обдурених, зачумлених сапієнсів».

Що це – homo fatum?

З роздумів із військових есеїв відомого харківського письменника Леоніда Томи і, звичайно ж, з наших харків'ян «Громада» розпочинає розповідь про номінантів довгого списку претендентів на Шевченківську премію з літератури-2026.

Homo fatum (лат. «людина долі») — це концепція або філософська ідея про людину, яка підкоряється фатуму, долі, не може протистояти своїм обставинам і є заручником невідворотних подій.

Чи не є вся сучасна українська література воєнного часу подоланням ось цього homo fatum?

 «Мандри Небесного чоловіка», видавництво: «Майдан» (Харків), 2024. Висунуто Харківською обласною організацією Національної спілки письменників України.

Леонід Васильович Тома — поет, прозаїк, драматург, перекладач, громадський діяч. Народився: 7 квітня 1950, Великі Сорочинці. Полтавська область.

До книги Леоніда Томи увійшли романи, повісті, есеї написані автором у часи війни, а також у часи перебування в окупації.

Образ Небесного чоловіка уособлює в собі моральний імператив, сповідуваний автором, а відтак і його героями. Автор майстерно екстраполює образи з минулого у день нинішній, чим надає тяглості пошуків героїв як з далекого минулого, так і дня сущого.

Весна… Глухо гупають бомби, зміїться й розширюється тріщина на стелі. На всій планеті зміїться й розширюється тріщина, а по радіо – скільки вбито і спалено. І все з бадьорим ентузіазмом божевільного будинку.

Харків… Серце болить, наче каркає ворон… Харків. Місто, яке виносило мене на своїх залізних долонях. Нащо ви його вбиваєте? Там жив, творив і помер Борис Чичибабін, я й зараз чую його слова: «С Украиной в крови я живу на земле Украины».

День міста в окупації… Дітки з кульками, може, дадуть безплатне морозиво, чужий бронетранспортер… йому дітки роблять ручками привіт. Читаю В.Самійленка: «Умирають вони, і слова, і клопоти з ними: багна нові настають».

Хтось думає, що один чоловік може здійняти війну. Ні, він повинен потрапити в унісон з мільйонами хвиль, їх здійняв невидимий нам вітер.

(Леонід Тома. Колесо. Записки воєнного часу)

Зірки діамантовими іскрами блискотіли у чорноті неба:

Що там, унизу? Де той Новий Ковчег? Невже він врятує людей від вогню? Чи встигло людство побудувати цей Новий Ковчег?

…Зірки збуджено мерехтіли, але вони були надто далеко від Землі.

(Леонід Тома. «Новий ковчег»)

 «Мої жінки», видавництво «Білка, 2025. Висунуто видавництвом «Білка».

Юлія Анатоліївна Ілюха —поетеса, прозаїк, журналістка та волонтерка АТО, Народилася 5 січня 1982 року в Гонтовому Яру Харківської області.

Книга Юлії Ілюхи «Мої жінки» була опублікована в 2024 році видавництвом «Білка» у вигляді двомовного українсько-англійського видання. Це збірка коротких історій, об’єднаних спільною темою проживання жіночого досвіду війни.

У книзі 40 історій жінок, котрі являють собою архетипічні образи українок в часі війни.

Книга Юлії Ілюхи «Мої жінки» є вагомим внеском у сучасну українську воєнну літературу та водночас важливим текстом для європейського гуманітарного простору.

У 2024 році книга «Мої жінки» отримала нагороду «Книга року ВВС 2024».

Переклад та видання збірки десятьма мовами лише за один рік (зокрема англійською, італійською, німецькою, французькою, словацькою, шведською, іспанською, польською, грецькою, литовською) засвідчує зацікавлення міжнародної читацької спільноти. Найближчим часом нові переклади книжки «Мої жінки» вийдуть також в Болгарії, Латвії, Фінляндії, Британії.

На початку березня 22-го, якраз після удару по ХОДА, де загинуло багато людей, мені написав редактор одного іноземного видання і попросив написати колонку про культуру в Харкові. Я була настільки шокована цим запитом, що одразу не знайшлася що відповісти. Разом з тим прийшло чітке усвідомлення як мало знають про нас і нашу війну навіть наші найближчі закордонні сусіди.

Коли я дописала «Мої жінки», я вже точно знала, що головним завданням цієї книжки буде розповідати про війну в Україні закордонним аудиторіям.

Іноді дуже хочеться висловитись у фейсбуці. А потім я думаю про неуникний срач і вирішую краще пописати книжку.

«Битись не можна відступити», видавництво: «Віват» (Харків), 2024.Висунуто видавництвом «Віват» (Харків).

Павло Белянський — письменник, сценарист, військовий із позивним "Паштет", автор низки бестселерів. Народився у 1977 році  у місті Шахта № 9 Луганської області.

Рефрен книжки «Ми помремо, обов’язково помремо, але не цього разу» формулює її екзистенційний нерв. Автор не сторонній спостерігач, а безпосередній учасник бойових дій, солдат, який у перервах між обстрілами записував те, що бачив, і те, що не давало йому спати.

Перший наклад роману був знищений російською ракетою під час атаки на харківську друкарню Factor Druk, що стало трагічною і водночас символічною ілюстрацією самої теми книжки: культура, що не здається навіть під обстрілом.

«Битись не можна відступити» це роман, у якому фронт і слово стають однією лінією оборони. Це свідчення епохи, що має значення для всієї України.

Чого немає на війні? Приватності. Ти ніколи не можеш залишитися сам. Що б ти не робив, ти робиш це не сам. У мене був досвід, коли ми троє милися у двох півторалітрових пляшках води. І я вам кажу: це було дуже близьке, тісне спілкування. Друге: в тебе немає мрій, тому що — третє, в тебе немає «завтра». «Завтра» не існує.

Згадаймо історію, коли ви сидите і хто кому поставив питання про мрії?  Я запитував, фактично мене всі посилали. Саме тому, що мрії — це про «завтра». Це про те, що може бути. А «завтра» немає».

Твоє «сьогодні» може змінюватися раптово і, на жаль, не в найкращий бік. Ти можеш сидіти чи спати в розташуванні, у тебе все гарно, а за пів секунди надходить наказ, прорив русні чи когось вбило, поранило… Ти збираєшся, виїжджаєш — і все. Життя понеслося в інший бік. І це завжди.

(З інтерв’ю харківському онлайн-медіа Mediaport.ua)

«Шалена Богдана», видавництво «Час Змін Інформ» (Біла Церква), 2024. Висунуто Обласною бібліотекою для дітей та юнацтва Житомирської обласної ради.

Віктор Борисович Васильчук — письменник і журналіст. Народився 29 лютого 1960 року в місті Коростень Житомирської області.

Автор  своєрідно, але цікаво висвітлює драматичні події сивої української козаччини ХVІ-го століття, коли наші пращури потерпали від чергової ординської навали, османської імперії та польських магнатів. Повість «Шалена Богдана» сповідує непереборне прагнення українців до волі. Зображує красу й неповторність нашої природи, побут, життя селян і козаків на початку XVI століття. І без сумніву стане гострою духовною зброєю, що так потрібна нам зараз, на четвертий рік безприкладно мужньої боротьби українського народу проти російської навали!

Написання творів для дітей мене особисто надихає до самовдосконалення, спілкування з дітьми, дослідження їх світу й ментальності. І це мене допомагає не тільки у творчості, а й у житті. Будь-які мої життєві негаразди та проблеми сприймаються зовсім по-іншому. А головне — діти завжди вдячні серцем. Ось, наприклад, якось зустрів жінку, яка колись навчалися у моїй школі, і вона, впізнавши мене, сказала: "Я дякую вам за ваші книжки, я на них вихована". Тільки заради цього вже варто жити й писати для дітей.

(З інтерв’ю «Суспільне Житомир»)

Любко Дереш. «Погляд медузи. Маленька книга пітьми», «Видавництво Анетти Антоненко», 2025. Висунуто «Видавництво Анетти Антоненко».

Любомир Андрійович Дереш,  письменник, волонтер, громадський і культурний діяч.  Народився 10 серпня 1984, Пустомити, Львівська область.

Зокрема роман «Там, де вітер» є переосмисленням найдражливіших тем нашого часу і реалій молодого покоління України. Роман «Погляд Медузи» насамперед є спробою зафіксувати в пам’яті один із найважчих періодів російсько-української війни період інтенсивних ракетних обстрілів і постійної загрози тотального блекауту.

Образ темряви стає одним із центральних символів для даної історії: в темряві людина зустрічається зі своїми найбільшими страхами, але також має нагоду виявити найбільшу чесність.

Від «погляду Медузи» зустрічі з темрявою і хаосом війни серця свідків війни кам’яніють, і суспільство застигає у задушливій, паралізуючій думку ненависті.

Один із важливих лейтмотивів роману це думки про те, що одне лише відтворення історичної пам’яті, болісна румінація на тему травми, без творення нового і віднаходження нових сенсів, не може привести ані до подолання травми, ані до справжньої перемоги у війні з Пітьмою.

Коли ми дивимося на картини Мікеланджело, Ван Гога, можемо побачити всю товщу свідомості, крізь яку проходить людина, піднімаючись від стану тварин до вищої реальності. Споглядаючи позачасові шедеври мистецтва, ми розуміємо, що за всіма видимими творіннями є певне світло, світло, яке надає нашому життю наростаючого сенсу. Спрямованість у бік наростаючої свідомості нашого буття - на мою думку, єдиний напрямок руху, куди слід вкладати свої сили.

(Дзеркало тижня, Любко Дереш. Мудрість вундеркінда, 2013).

Я думаю, що це міф про Медузу як історія про героя, котрий має побороти чудовисько. Зараз він дуже актуальний. І це не про задобрення чудовиська, не про діалог із чудовиськом, не про капітуляцію перед чудовиськом, не про сумні пісні про свободу, яка недосяжна, бо ми підкорилися чудовиську. Це саме боротьба з чудовиськом. І це одна з принципових ознак.

Другий момент – те, що ця боротьба має будуватися на певних чеснотах. Кожен сам вибудовує свої орієнтири, але ті люди, які борються й підтримують боротьбу за незалежність України, обовʼязково мають якісь чесноти. Для когось це найперше національно-патріотичні чесноти, для когось – релігійні переконання, християнські, мусульманські чи інші. Адже Україну зараз захищають люди різних релігій і конфесій. Хтось вірить в демократію, справедливість і так далі. Ті, хто воюють на фронті й ті, хто в тилу, шукають для себе путівну зірку, яка допомагає їм не губитися в хаосі подій повсякдення. Це наша друга навігація, наша орієнтація по зірках.

І назву третю складову. Не знаю, наскільки довго вона буде актуальною для нас, та це певна космічність часу чи одночасність, коли є відчуття, що всі часи, коли Україна жила й боролася за свою незалежність, не відходять в минуле, а присутні тут і тепер одномоментно, як часом це зображають на муралах або малюнках в інтернеті, коли стоять теперішні українські воїни, за ними – воїни УПА, за ними – січові стрільці, козаки і далі, далі… Тобто ця тяглість, але не горизонтальна, а вертикальна, коли всі часи зустрілися тут і зараз.

(З виступу у форматі терапевтичних читань – зустрічей, які ініціює Інеса Кравченко, засновниця проєкту «Людина Диво Світ»).

«Як її не любити», видавництво: «Темпора», 2024. Висунуто видавництвом «Темпора».

Наталія Юріївна Доляк  —  письменниця, драматургиня, журналістка, акторка. Народилася 4 листопада 1967, Вінниця.

До речі, номінанта закінчила Харківський інститут мистецтв ім. Івана Котляревського.

В романі охоплено кілька часових «поясів» життя і побуту родини, в якій, на позір, «все, як у людей». Читач, певно, упізнає багато ситуацій, властивих 80-х-90-х рокам минулого століття, якщо й сам спостерігав чи переживав подібне: конфлікти між батьками, конфлікти між матір’ю та донькою, непорозуміння між тільки-но одруженими, бо доводиться мешкати під пильним наглядом вічно невдоволеної жінки, соціальні виклики тощо. Проте ніхто тоді не думав-не гадав, «що записано в книгу життя».

Сполучення років минулих і теперішніх у романі гармонійне, бо ж коли, як не під вибухи, думати про життя у всіх його виявах і сподіватися вціліти.

Це роман про брак відвертості у стосунках – байдуже, родинних чи романтичних. Про те, що війна нещадна й до тих, хто далеко від лінії фронту. Злість, гнів і страх, які оселяються в людях, часто б'ють по найрідніших, по тих, хто найбільше потребує нашої підтримки та любові.

Попри суцільний морок і сюр, війну й корупцію, смерті й намагання вкласти мою державу на лопатки, читаю в стрічці про нові письменницькі голоси й радісно мені. Україна жива й житиме, бо є ті, хто фіксує. В художці, нон-фікшені, драматургії. Мої колеги роблять це сміливо й щиро, гнівно й зубато, без купюр. Й що найважливіше - українською. Їхні тексти такі різні і такі прекрасні, а книжкових новинок так багацько, аж плакати хочеться від захвату.

(Natalka Doliak\Фейсбук)

Дилогія історичних романів «Поціловані Богом. Історичні романи про родину Розумовських / Сонце на Лемеші. Каяття Гетьмана Розумовського», видавництво «Ярославів Вал», 2025. Висунуто видавництвом «Ярославів Вал».

Василь Миколайович Іванина — прозаїк і перекладач. Народився 8 липня 1947 року в селі Шапіхи Козелецького району Чернігівської області.

Досвідчений журналіст і письменник Василь Іванина скуштував на смак велику політику: тривалий час керував прес-службою Верховної Ради.

Автор, уродженець батьківщини Розумів, багато літ опрацьовував документи XVIII ст. в українських, зарубіжних та російських архівах, володіє неймовірним багатством вивчених документів, однак віддає перевагу художньому змалюванню персонажів та історичних подій.

Можна без перебільшення говорити про новий, якісний рівень художньої белетристики.

Органічна народна мова лише збагачує художній рівень історичних романів про родину Розумовських «Поціловані Богом».

Усе в них було, як і в інших людей: вони помилялися, пристосовуватись до умов того часу, бо треба було вижити,  були хитрі та розумні від природи, але це були українці хоча б тому, що за своє життя вони будували храми – духовні святині. За моїми підрахунками, понад двадцять. Кирило був фундатором 11 храмів, які збудував за власні кошти. Миколаївська церква у Козельці збудована у 1778 році теж за кошти Кирила Розумовського.

Ознайомившись з архівами у Відні, я зрозумів, що це не те, що нам розповідали. З того часу мене зацікавила правда про земляків та Батьківщину. Усе життя я збирав матеріали про Розумовських. Так народилась ідея про "Сонце на Лемеші»,

(Із розповіді Василя Іванини в Музеї історії ткацтва Чернігівщини на презентації книги «Каяття гетьмана Розумовського»).

 «Переддень вічності», видавництво «Український письменник», 2024. Висунуто Київською організацією Національної спілки письменників України.

Леонід Євгенович Петровський — прозаїк. Народився 6 січня 1947 у селі Багачівка Звенигородського району Черкаської області.

Основу щойно виданої книги прози складають два романи «Мегаліт» і «Окрушини долі».

Автор уподобав художній прийом спогадів, вони бувають різні: одні гріють, викликаючи в грудях теплий щем, а маються що гірчать, затискають серце аж до нестерпного болю, автор послуговується останніми.

Вони є тим камінцем, який не дає назавжди причинитися дверям одвічності нашого життя, бо пам’ять про бачене і пережите є найбільшим нашим багатством.

Дійові особи вищезгаданої книги Леоніда Петровського не ходульні, живі, справжні, правдиві, часом не пригладжені, зате їм віриш.

Всесвіт жорстокий, а всі явища в ньому ще жорстокіші. Земля не є виключенням. Ми не здатні об‘єктивно дати оцінку своєму усвідомленому перебуванню на ній, я ж спробую, хоч переконаний, що світ з‘явився в мить моєї появи і зникне в момент відходження в засвіти.

(Окрушини долі).

«Пан. Роман про Євгена Чикаленка», видавництво «Дискурс», 2024. Висунуто Івано-Франківською обласною універсальною науковою бібліотекою ім. І.Франка.

Степан Васильович Процюк – письменник, прозаїк, есеїст та поет. Народився 13 серпня 1964 року у селі Кути Львівської області.

Побудований на «Щоденниках» і «Спогадах» Євгена Чикаленка, роман Степана Процюка «Пан» має потужне історичне підґрунтя, що додає йому глибини та достовірності. Це художнє конструювання, яке відновлює живий образ українського інтелігента початку XX століття –  людини, розірваної між особистими сумнівами, громадським обов’язком і трагедіями національної історії.

Саме завдяки такому художньому осмисленню минулого роман перетворюється на міст між епохами: він не лише оживляє історичну постать, а й наближає її до сучасного читача, який у світі швидких змін і втрати орієнтирів може впізнати в Євгенові Чикаленку власні пошуки сенсу, віри та справедливості. Через літературну форму Степан Процюк повертає нас до питання ідентичності, нагадуючи, що історія це не музейний експонат, а живий досвід.

Чикаленко мені близький певними сторонами власного характеру. Наприклад, дипломатичнністю, але і прихованою пристрасністю. А ще розсудливістю, але і вмінням ризикувати. Здатністю до терпеливої любові, без хлоп’ячих розчарувань до своїх ідеалів.

Щоденники Чикаленка, до речі, мають сім томів. Я прочитав усе, що було можливо прочитати на етапі написання роману.

Біографічний роман важливий. Якщо він написаний талановито з урахуванням фактажу. Адже читачі здебільшого не будуть знайомитися з монографіями, науковими дослідженнями про видатних людей. Тож і жанр затребуваний. Проте ще не надто “розцвів”. Сподіваюся, що мій приклад наснажить інших письменників на створення нових біографічних романів. Роботи непочатий край.

(З інтерв’ю для журналу Локальна історія)

 «Вільні полонянки», видавництво «Ваш Автограф», рік видання: 2023. Висунуто ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі».

Валентина Олександрівна Розуменко, письменниця. Народилася 9 грудня 1963 в селі Княжа Криниця Черкаської області.

У книзі розповіді жінок-патріоток Донбасу, які відбували незаконне покарання за свої проукраїнські позиції і допомогу нашим спецслужбам у боротьбі з окупантами та колаборантами.

Усі героїні уродженки міст Донецька, Докучаєвська, Тореза (Донецька область) та Луганська.

Наполеглива творча праця Валентини Розуменко у прагненні висвітлити такі незручні для суспільства теми, є натхненням для кожного, хто веде запеклу боротьбу проти ворожих пасток.

Мои героини ломают стереотип слабого пола. Я писала эту книгу под впечатлением от того, что женщина может выдержать такие испытания. Не сломаться, не сдаться!

(З презентації книги Валентини Розуменко "Вільні полонянки" в приміщенні Мистецького салону Головного навчального корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка).

Книга підсумків і пророцтв «Мертва пам’ять. Голоси і крики», Юрій Щербак, видавництво: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2024. Висунуто видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Юрій Миколайович Щербак — український письменник, сценарист, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат, лікар-епідеміолог. Доктор медичних наук. Почесний доктор медицини Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, професор. Народився: 12 жовтня 1934, Київ.

На думку критиків, політичний трилер-антиутопія «Мертва пам’ять» може набувати різної жанрової класифікації від роману-хроніки/роману-марева до футурологічного роману та роману-фентезі. Текст оповідає про Україну, що опинилася в окупації. Ворог не лише узурпував владу, а й досяг, здавалося б, неможливого: в народу цілковито знищено пам’ять, він став елементарною біомасою. І за такої ситуації група сміливців починає боротьбу за визволення.

 Бог знає, як буде. Але я не можу дивитися, як у політиці розкручується то базіка Хлєстаков, який віщає та подобається жінкам певного віку. То ще хтось - онука, друг, дружина - хтось порожній. Що це таке? Ну чому під час війни починаються ці ігри, замість думати про повоєнну долю держави?!

Ми не знаємо, якою буде перемога, чи не розділимося ми, як Корея. Не настільки я оптиміст, щоб думати, що ми на «абрамсі» проїдемося Червоною площею.

росія — божевільна нація, війна ще триватиме. І ми не знаємо, чи ми не втратимо частину території.

Але в жодному разі ми не будемо втрачати Запорізьку область, оскільки це енергетичне серце України, і не можна втрачати виходи на Чорне море, оскільки Україна тоді перетвориться на країну у кільці ворогів, що має вихід лише через Польщу та Румунію на Захід. Нам слід розуміти, які рамки перемоги та компромісів можуть бути, і вже варто проводити дискусію.

(З інтерв’ю Укрінформу).

Наступне засідання за участі членів Шевченківського комітету, на якому відбудеться другий тур на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року, заплановано на другу декаду січня 2026 року.

Читайте також:

Аерокосмічна оборона США стежить за польотом Санта Клауса. «Авіаносець» ХНАТОБ для харківських підлітків. Момент істини: коли скидаються маски

"Громада" розповідає про важливі новини та злободенні теми, робить цікаві подкасти та яскраві відео про життя у громадах Харківського регіону, України та у світі.

Наша місія – просувати демократичні цінності, відповідальну журналістику та права людини.