103-річна лікарка Війська Польського живе у Харкові

2 травня  у різних країнах відзначається  День Полонії та поляків за кордоном (Dzień Polonii i Polaków za Granicą).  Вшановують цей день скрізь, де є польські громади і товариства, дипломатичні представництва Республіки Польща і просто польські сім’ї,  щоб згадати своє коріння, зв’язок з історичною батьківщиною.  Майже 20 мільйонів поляків розкидані по всьому світу.  Тож  на різних континентах 2 травня звучать слова головної пісні Польщі: «Jeszcze Polska nie zginęła, /Kiedy my żyjemy./Co nam obca przemoc wzięła, /Szablą odbierzemy» (Ще Польща не вмерла,/Поки ми живі./ Що чуже насильство забрало у нас,/Шаблею відберемо».  

Текст пісні був написаний 1797 року, в один з найтрагічніших періодів в історії Польщі: поділ її території між імперіями, поразка повстання, еміграція багатьох поляків.  Менше 100 років (від  1927-го)  у неї поважний статус – Державний гімн країни.  

Поряд у календарі – День Конституція Речі Посполитої 3 травня. Не забувають про ці свята і в родині з польським корінням Ільїних-Марцинюків на харківській Салтівці. 

Ustawa rządowa (дослівно «урядовий закон») — прийнятий 3 травня 1791 року акт, що регулював правову систему спадкової монархії Речі Посполитої. Перша ухвалена європейська Конституція, яка орієнтувалася на польський монархізм. Сучасниця тих подій Катерина ІІ писала в одному із  приватних листів: «Слід відкласти усі особисті наміри короля і його міністрів, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною».

У Конституції містилося чимало гарних слів на адресу селян. Зокрема, там зазначалося: «Люд селянський є джерелом найбільших багатств країни і становить найчисельнішу частину народу і є найбільш дієвою силою». Та все ж Конституція зберігала підпорядкування селян поміщикам. Тобто селяни не наділялися політичними правами і не брали участі в управлінні державою, як і жінки (незалежно від походження).  Про нашу сучасницю, якій уже 103 роки, і яка  походить із польського селянського роду, ця розповідь. У ній використані мої записи, зроблені до повномасштабного вторгнення,  і цьогорічна інформація межі квітня-травня.

 Журавлівське дівча з покоління Колумбів 

Чому саме Колумбів? Це означення використовують польські літературознавці та історики, коли пишуть про творчість  воєнного покоління, народженого між двома світовими війнами, близько 1920 року.

Дорослішання цього покоління припало на Другу світову, рух опору, участь у боях.

Вони могли на тій війні зустрітися –  юна лікарка з харківської Журавлівки  Ольга Марцинюк і  солдат Армії Крайової, автор поетичних збірників Кшиштоф Каміль Бачинський. Але той повстанець був убитий на посту в одному із  варшавських палаців. Снайпер стріляв, швидше за все,  з приміщення опери. Тоді над оперною сценою звучали не арії, а вибухи та свист куль. Наслухалася цього свисту і моя  героїня Ольга Марцинюк (в заміжжі Ільїна), харків’янка, офіцер-медик Війська Польського. 

 Їхній підрозділ стояв під Берліном, коли оголосили про закінчення війни в Європі. Стріляти від радості почали з усього. Ольга як чергова повинна була обійти територію, медичні машини. Імпровізований салют Перемозі вже вщух, аж раптом – фіть-фіть – специфічний посвист куль, які пролітають зовсім близько.  Обстріл? Кинулася до начальника штабу на другий поверх. Вікна відчинені, фіранок немає. Офіцер взявся за  кашкета, ледь підняв його над головою  і знову  – фіть – цього разу куля пробила кашкета. Ольга була за кілька кроків. Смерть відлунювала поряд і після 9 травня 1945 року. Їй ще не виповнилося й 25-ти.

«Замкнута луна» – так на початку Другої світової війни назвав свою дебютну збірку ровесник  пані Ольги  варшав’янин Кшиштоф Бачинський. Часто спогади про Світову війну ніби мають ефект  відлуння  в замкнутій кімнаті з міцними стінами. Не докричатися до світу.

Коли Бачинський приєднався до диверсійного відділу, у колі повстанців народився по-справжньому польський афоризм – із зверхністю й максималізмом: «Що ж, ми належимо до народу, якому судилося  стріляти у ворога діамантами». Поет на барикадах  сприймався як набій-діамант. Поезія Бачинського найбільш повно відображає ознаки покоління Колумбів. Його ровесникам треба було подолати шок і  усвідомити власне  ставлення до карколомних подій, зробити складний вибір особистої поведінки. Відкривати для себе війну, як це не блюзнірськи звучить, таки доводилося хлопцям-дівчатам  і Варшави, і Харкова. Вони, як зокрема Бачинський, не писали і не згадують тепер Другу світову із затятістю учасників  лобової атаки. Тоді народжувалися катастрофічні вірші «з середини апокаліпсису». 

Останню, четверту збірку 24-річний  поет-повстанець назвав «Спів у пожежі». 1944 рік.  Саме тоді в далеких від фронту Сумах перебувала

сформована з польських військовополонених і  за підтримки радянської влади Перша Армія Війська Польського. Тут проводилися навчання новобранців (громадян СРСР польського походження), діяв військовий шпиталь для поранених, бо поляків уже кидали в бої на території Білорусії.

Їздовий цукрозаводчика Марцинюк – дід Ольги Йосипівни

 Сумщина – це ще й давні «солодкі»  мільйонерські історії. Тамтешній цукрозаводчик Харитоненко, відомий добре і на Харківщині,  вплинув на те, що предки моєї героїні – Ольги Ільїної (Марцинюк)  переселилася на Слобожанщину.

–    Мій батько був поляком,  –   розповіла Ольга Йосипівна. – Вони походили із Седлецької губернії (тоді Польща входила до Російської імперії). Село Хлебчино. Там їхній фільварок (господарство). Родина була велика, багато синів. Довелося декому  їхати на заробітки, бо всім братам землі не вистачало. Мій дід любив коней і розбирався в них добре. У Варшаві на кінських торгах познайомився з українським цукрозаводчиком Харитоненком.    Дід був красивий, з пишними вусами. Так Марцинюки потрапили на Харківщину, в Богодухів. Батько з матір’ю і двоє доньок. Харитоненко любив нового їздового-красеня, завжди на трійці їздив саме з ним.

1898 року у Наталівці на Богодухівщині  (там був маєток Харитоненків) народився батько моєї героїні. Його хрестили в костелі в Харкові. 

Про Харитоненка, його меценацтво Ольга Йосипівна розповідала так яскраво, ніби про відомого, хоч і далекого родича.  Згадками про свого батька до розмови долучилася Юлія Євгенівна: «Мій батько – теж харків’янин. Мама жила на Журавлівці, а тато – на вулиці Ольмінського» (нині Максиміліанівська. – прим. І.М.).

Додам, що жити  майбутньому медику Євгену Ільїну випало на вулиці, де працювали у 30-х роках польські дипломати. Меморіальна дошка на одній із споруд початку ХХ століття інформує: «У цьому будинку в 1924—1934 рр. працювало Генеральне консульство, а у 1934—1937 рр. — Консульство Республіки Польща у Харкові. Останнім консулом у 1936—1937 рр. був Тадеуш Бжезінський,   батько видатного американського політика польського походження Збігнєва Бжезінського».

Ользі Марцинюк  випала евакуація в 41-у, повернення зі сходу до рідного міста. У квітні 44-го якусь частину того шляху додому   проїхала на даху поїзда. І ось він нарешті – Харків. Вона пішла через зруйновану Сумську. Дісталася до рідної Журавлівки. Квітень. Повінь. У дворі повно води. Стоять діжки і по них дістаються до сараю по дрова.

Наступного дня пішла до військкомату. З мамою.

Ольга потрапила до Війська Польського. Мама, проста українка з Бєлгородщини, прошепотіла: «Це ж ти в анкеті повинна будеш писати: «Служила в біло-польській армії»». Ольга посміялася і нагадала з гіркотою: як польку її не взяли до аспірантури і до Червоної Армії. У паспорті, де тоді була графа «національність», вказала «полька».

 Вчилися в одному інституті, а познайомилися на війні

Юлія Євгенівна продовжила: «Батьки зустрілися аж на війні, хоча вчилися в одному медінституті, мама знала його троюрідну сестру».

Коли почалася війна  Німеччини проти СРСР, Євген був на третьому курсі медінституту. Частина викладачів і старшокурсники пішли на фронт, інші навчалися в евакуації. Хлопців готували як лікарів для партизанських загонів.  Але доки йшла підготовка, почався масований наступ Червоної Армії. Задіювали  і польські підрозділи. Медичних спеціалістів там не вистачало. Ольгу і Євгена направили до Війська Польського як медиків. Познайомилися в їдальні за одним столиком. Євген – красень, високий синьоокий блондин з хвилястим волоссям. Поляки, латиші, литовці сприймали його, як свого. Його швидко перевели в діючу армію, тобто на фронт. Був старшим лікарем полку». 

Ольга Марцинюк до Варшави потрапила вже після поразки польського спротиву, розгрому Варшавського повстання 1944 року.

Варшава: руїни і морозиво під оркестр

Пригадувала  Ольга Йосипівна  кількамісячне  стояння-вичікування під Варшавою:

–   Війська зупинилися тоді. І поляки вжахнулися – чому зупинилися?! Варшава поряд! І одного разу ми поїхали на машині подивитися на місто хоч здалеку. Зупинилися і у бінокль дивимося на Варшаву. Горить усе! Раптом снаряд – недоліт. Другий – переліт. «У траншею!» А я боюся – після того, як у Харкові людей завалило в траншеї – боюся і все. Так і залишилася.  Термос мій з водою пробило. Я біля нього була. Осколок застряв в термосі, не дійшов до мене. Ми бігцем сідаємо в машину. Тільки розвертаємося – ще один вибух. Зносить дах у машини. На дорозі інші машини   –  побиті. Вирівняли хід, зупинилися. Поранених підбирати. І тоді вже з пораненими як рвонули назад.  Врятувалися, живі.

Жіноча пам’ять багата на дрібниці, що складають панораму післяокупаційної Варшави 1945 року.

– У Варшаві стирчали тільки одні каркаси розбитих будинків. Там було багато трупів скрізь, щурів. Думали, якась інфекція. І мене послали туди. А міст зруйнований, крига вже почала танути. На моїх очах люди намагалися перебратися на інший берег уламками мосту і тонули. Але нам пощастило якось не зірватися. Рання весна, холод. Ми пішли вулицею.  Тільки де-не-де – вцілілі будинки.  Маршалковською ідемо, ліворуч провулок – і великий будинок, який не зруйнували бомби. Ми зайшли на перший поверх, а там – піаніно. Сіла я і почала грати. Зібралися солдати. Я грала, як могла, але   вони так слухали!

–  Як вас зустріли місцеві мешканці?

– Зустрічали з обіймами. Виходили з підземель. Згодом ми дефілювали –  брали участь у Варшавському параді. Ще раз були вже після перемоги. На перших поверхах запрацювали магазини. «Прошу пані, з Парижа!»

Виглядати гарно молодій жінці хочеться й на війні. Особливо, коли вона щойно закінчилася, поруч – коханий чоловік і пройтися з ним попідруч хочеться у новеньких вишуканих рукавичках. На Маршалковській продавщиця з елегантною зачіскою винесла чотири  коробки дамських рукавичок. Вибрала, а пані далі вмовляє: «Подивіться нічні сорочки з Франції. У вас такий кавалер!» Ольга, яка ще носила військову форму, навіть не уявляла, що можуть існувати такі легкі, прозорі, з мереживом нічні сорочки.

На мереживах зекономили, але вирішили з Євгеном скуштувати вже забуте морозиво:

–  Заходимо. Тільки відчинили двері – заграв оркестр. І жодної душі, крім нас.  Сіли за столик, замовили морозиво і мінеральну воду. Оркестр продовжує грати. З’їли, воду випили. Офіціант приносить рахунок – 180 злотих. Я одержувала 1200 злотих. На відбудову Варшави 500 злотих уже переказала. Але тут Женя і рукавички вибрав, і морозиво з оркестром. За такі задоволення  відразу після війни варто платити. Він і раніше мене дивував, ще до одруження. Квіти польові приносив. Був в іншій частині – міг приїхати на «Форді» красивому або навіть на старій кареті.         

Капітан Ільїн, щойно війна закінчилася,  без будь-якої субординації та дипломатії, випалив Ольжиному керівництву: «Я приїхав по Ольгу. Вона буде моєю дружиною». Відповідь була категоричною: «Оля нікуди не поїде». Ільїн до генерала. А той – у чудовому настрої: дружина приїхала і чотирирічне дитя, яке під час війни треба було залишати місячним. Євген Ільїн розповів: ми разом з нареченою з Харкова, хочемо жити разом, у нас буде дитина. І генерал підписав дозвіл без заперечень. Усе. Ніяких весіль. Через багато років, коли влітку був Ольжин день народження, погукали родичів і влаштували весілля. До Харкова після служби в Польщі поверталися вже з первістком на руках, але місцем народження записали не Варшаву (як було насправді, де син народився у військовому госпіталі в грудні 45-го), а Харків – будь-які іноземні сліди  могли стати небезпечними для родини.

Тоді, після війни, Ільїним навіть дали квартиру в Польщі, вони її встигли подивитися, але тут почалася демобілізація. Як через роки згадувала Ольга Йосипівна, «деякі офіцери хотіли залишитися, але їх швидко переправили за 24 години в іншому напрямку».

Про фронтові дороги нагадують Срібні Хрести «За заслуги», «На полі слави», медалі – за Варшаву, форсування Одера.

Аж 2010 року  отримала документальне підтвердження своєї служби у Війську Польському. Спершу її бійці перебували у складі Першого Українського фронту, потім Першого Білоруського. Брали Берлін. Не розпитувала я про бої і втрати – про них нагадували нагороди і маленьке любительське фото – прощання з полеглою подругою.

Потрапила Ольга Марцинюк і до рейхсканцелярії. В одній з кімнат зберігалися ордени рейху. Дехто з однополчан узяв собі нацистські нагороди на згадку, як трофей. Їй було цікавіше постояти в кабінеті Гітлера. Запам’ятався не глобус, який люблять показувати у фільмах разом з фюрером, котрий тицяє нервовим пальцем у чергову точку на континентах.       У пам’яті – розкішна кришталева люстра. Її спустили на підлогу і переможці обходили навколо люстри.       

Журавлівська тендітна красуня ще чекатиме свого Євгена із навколосвітнього морського походу, але це буде значно пізніше в родині Ільїних. Служба військового лікаря передбачала часті переїзди. Рік-два прослужили – і знову на нове місце. Знову обживатися заново. Втім суходолом Євген Ільїн не обмежився. Чотири роки ходив судовим лікарем з Мурманська. Обійшов навколо земної кулі.

Ось так і долучилася я оцим знайомством до покоління Колумбів. Для мене це не тільки полеглі поети Варшавського повстання, а й наша землячка-харків’янка, капітан медичної служби, офіцер Війська Польського часів Другої світової війни Ольга Йосипівна Ільїна (Марцинюк).  

«А ми думали, що наша війна буде останньою»

Існують і  медицина катастроф, і література катастроф. Це швидше не описи масштабних трагедій, а  намагання людини, яка оперує словом (знову, настільки близько до польової  хірургії!) розібратися, чим отій катастрофі можна протистояти. Як не загортатися  у запилену кулісу власної драми, не ставати антуражною тінню на тлі руїн.

Бідує і долає біду кожен народ по-своєму.  Ольга Йосипівна у себе вдома з донькою Юлією Євгенівною переживає випробування нинішньої війни. Їхня квартира на Салтівці, вулиці Валентинівській, неподалік від зруйнованого ракетою корпусу педагогічного університету імені Сковороди.  Два роки тому Ольга Йосипівна вже погано чула. Донька розповіла їй про обстріли й бомбардування міста. Мама довго мовчала, а потім вимовила: «А ми думали, що наша війна буде останньою».  Найближчі вибухи вона чула. Тоді сказала: «Як же не хочеться переживати це вдруге». Але потім пообіцяла дожити до кінця війни.

Військові медики  - подружжя Ільїних  були на передовій Світової війни, пройшли її  від Сум до Берліна. Ніколи про те в сім’ї не розповідали, але в родинних застіллях завжди першим тостом були слова «За те, щоб не було війни».

У катастроф не буває традицій.  Вони є у простого життя. Навіть під час воєнного стану. Працівники із Генерального консульства Республіки Польща евакуювалися з Харкова, але з Ільїними зв’язалися. Постійно надають матеріальну і гуманітарну допомогу. Юлія Євгенівна також розповіла: «Вдячні ми і польській стороні, і адміністрації Салтівського району. Завжди на зв’язку, теж допомагають. Ми не відчуваємо себе забутими».

Не біймося за свою країну, якщо в її історії є такі жінки.

Читайте також: Колона Трьох Орлів – перший пам’ятник у концтаборі Майданек ще при СС

Слідкуйте за нами в соціальних мережах: 

Telegram: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti    

https://www.facebook.com/gromada.grp 

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/